Розділ «ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА»

Цей принцип випливає із ч. 3 ст. 63 Конституції України, де сказано, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і установлених вироком суду. Отже, обмежен­ня прав і свобод людини і громадянина можливі лише на підставах, передбаче­них Конституцією України. У свою чергу, зазначена конституційна норма від­повідає гарантіям забезпечення належного механізму захисту прав людини, що знайшли своє відображення в Основних принципах поводження із засуджени­ми, затверджених Резолюцією 45-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН від 14 груд­ня 1990 р., де, зокрема, принцип поваги до прав людини сформульований так: «За винятком тих обмежень, необхідність яких зумовлена фактом ув’язнення у тюрму, усі, позбавлені волі, користуються правами людини та фундамента­льними свободами, викладеними в Загальній декларації прав людини, Міжна­родному пакті про громадські, соціальні та культурні права, Міжнародному пакті про громадські та політичні права та Факультативних протоколах до них (Резолюція 2200 А /ХХІ/ Генеральної Асамблеї, Додаток), а також іншими правами, викладеними в інших пактах ООН».

Стаття 6. Виправлення і ресоціалізація засуджених та їх основні засоби

1. Виправлення засудженого — процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої право- слухняної поведінки.

2. Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соціальному ста­тусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного за­гальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.

3. Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є вста­новлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно ко­рисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

4. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з ура­хуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня сус­пільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання.

1. У статті, що коментується, вперше на законодавчому рівні дається ви­значення поняття «виправлення засуджених», реалізується відповідна мета кримінально-виконавчого законодавства (ч. 1 ст. 1 КВК). Виправлення засу­дженого розглядається як процес позитивних змін, що відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої поведінки, по­ваги до традицій людського співіснування. Поняття «виправлення» є ключовим для застосування багатьох норм КВК України, зокрема для застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (статті 81, 82 КК, ст. 67 КВК), для визначення ступеня виправлення засуджених (ч. 2 ст. 65, ч. 2 ст. 123 КВК). Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні наслідки, прищепити повагу до закону, людини і су­спільства.

2. Ресоціалізація — це свідоме відновлення засудженого в соціальному ста­тусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загаль­ноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умо­вою ресоціалізації є виправлення засудженого.

Ресоціалізація є комплексним поняттям, яке охоплює допенітенціарний, пенітенціарний і постпенітенціарний періоди впливу на особу засудженого і є одним з етапів його соціалізації. До допенітенціарної ресоціалізації слід відне­сти винесення вироку і визначення покарання засудженому; пенітенціарна ре- соціалізація включає адаптацію до умов виконання покарання і виправлення засудженого; до постпенітенціарної ресоціалізації відносять підготовку засу­дженого до звільнення і його соціальну адаптацію до умов життя на волі.

Ресоціалізація у пенітенціарній педагогіці — це процес відновлення особи як соціального повноправного члена суспільства, що здійснюється на основі за­стосування до цієї особи комплексу правових, організаційних, психологічних, виховних та інших заходів впливу на різних етапах кримінальної відповідаль­ності з метою повернення її до самостійного загальноприйнятого суспільно- нормального життя.

3. Під основними засобами виправлення і ресоціалізації слід розуміти ком­плекс державних заходів, визначених кримінально-виконавчим законодавством України, впливу на свідомість засуджених для досягнення мети покарання.

Виправлення засуджених здійснюється з допомогою основних засобів, що перераховані в ч. 3 коментованої статті. До них належать встановлений поря­док виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Кримінально-виконавчим законодавством України деталь­но регламентується порядок виконання, відбування покарання і застосування заходів впливу.

Режим виконання і відбування покарання багатофункціональний за сво­єю спрямованістю. У загальному значенні слово «regime» треба розуміти, як встановлений порядок; спосіб життя; сукупність заходів, норм для досягнен­ня якоїсь мети. Він виступає як один із засобів виправлення (ч. 3 ст. 6 КВК), створює умови для застосування інших засобів виправлення (ч. 3 ст. 102 КВК). Режим виконання та відбування покарання охоплює всю сукупність матеріа­льних і процесуальних норм, що регламентують діяльність адміністрації орга­нів і установ, на які законом покладено виконання покарань, а також сукупність умов і правил відбування покарання засудженими.

Кримінально-виконавче законодавство України, встановлюючи порядок ви­конання та відбування всіх видів покарань, має на увазі і їх умови, які у своїй сукупності визначають об’єм і характер каральних та інших примусових еле­ментів у конкретному виді покарання.

Найбільш повно і всебічно правила режиму реалізуються у кримінально- виконавчих установах закритого типу, арештних домах, дисциплінарних бата­льйонах, виховних колоніях. Режим регламентує весь спосіб життя засудже­них, охоплює всі сфери життєдіяльності в місцях відбування покарань.

Оскільки режимом визначається внутрішній розпорядок установ, вико­нання покарань, він включає відповідні вимоги із забезпечення правопоряд­ку на території вказаних установ, дотримання засудженими та їх персоналом своїх обов’язків і реалізацію їх прав. Його норми звернуті також до інших осіб, які відвідують ці установи (представників органів влади, громадських об’єд­нань, службовців культу, родичів засуджених).

Під час відбування покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, су­купність основних елементів, що утворюють зміст режиму, суттєво звужують об’єм правообмежень засуджених, скорочується регламентація специфічних правил їх поведінки. Однак при виконанні покарань, пов’язаних з позбавлен­ням волі, має місце контроль за поведінкою засуджених, який виступає як один з основних елементів режиму. Відображаючи кару, режим під час відбу­вання покарання одночасно містить ряд елементів, які за своїм характером не є примусовими заходами, наприклад одна з вимог Правил внутрішнього роз­порядку дотримувати в установі виконання покарань санітарно-гігієнічних і про­тиепідемічних правил.

Через свої значні виховні властивості й суспільно корисна праця розгля­дається як один із важливих засобів виправлення і ресоціалізації. Міжнародні документи про права людини і поводження із засудженими визнають обов’язок засуджених працювати (п. 2 ст. 71 Мінімальних стандартних правил поводжен­ня з ув’язненими). Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) не відносить працю, яку виконують засуджені, до категорії примусової чи обов’язкової праці (п. 3 ст. 8). У чинному законодавстві України суспільно корисна праця розглядається як обов’язок засуджених (ч. 3 ст. 59, ч. 1 ст. 60, ч. 1 ст. 77, ч. 1 ст. 118 КВК), оскільки дає їм можливість усвідомити результати своєї суспільно корисної діяльності. Крім того, працюючи, засуджені отриму­ють деякі навички певної професії, які стануть їм у нагоді на волі. Для суспіль­но корисної праці характерні також матеріальна зацікавленість і моральні сти­мули, що знаходять свій вираз у різних заохоченнях. Залежно від кількості відпрацьованих годин та якості праці засуджений отримує матеріальну вина­городу. Європейські тюремні правила розглядають працю як позитивний еле­мент внутрішнього режиму (ст. 71). Підкреслюється, що ставлення засудже­них до праці визначає ступінь їх виправлення.

Соціально-виховна робота як один з основних засобів виправлення і ресоціалізації покликана формувати у кожного засудженого повагу до інших членів суспільства, усвідомлення цінності людини як найвищого блага та стиму­лювання правослухняної поведінки. Соціально-виховна робота — це цілеспря­мована діяльність персоналу органів та установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засу­джених. Характер соціально-виховної роботи залежить від виду кримінально­го покарання та виду установи чи органу, де відбуває покарання засуджений. Порядок і форми проведення соціально-виховної роботи передбачений стат­тями 123—137 КВК України та відомчими нормативними актами.