Розділ «ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА»

Незважаючи на це, у ст. 8 КВК України додатково закріплюються основні права засуджених, незалежно від призначеного ним виду покарання, що є до­датковими гарантіями забезпечення законності при виконанні покарань.

2. Для того щоб виконувати встановлені обов’язки і здійснювати свої пра­ва згідно із законодавством, засуджені повинні знати про них і мати можли­вість ознайомитися з нормативно-правовими актами, в яких вони закріплені. Тому перше серед основних прав засуджених — це право на отримання інфор­мації про свої права і обов’язки, порядок і умови виконання і відбування при­значеного судом покарання.

Надання такого права найбільш актуально для засуджених, які відбува­ють покарання, що пов’язані з ізоляцією від суспільства. Це право відповідає правилу 30.1 Європейських тюремних правил, де зазначається, що при прий­нятті в установу виконання покарань, а також так часто, як це може бути не­обхідно надалі, всі засуджені повинні одержувати інформацію в письмовій і усній формах мовою, яку вони розуміють, стосовно дисципліни в установі ви­конання покарань і правил поведінки, а також про свої права й обов’язки у цій установі.

Цьому праву кореспондує обов’язок органу чи установи виконання пока­рань надати засудженому при прийнятті його до установи виконання покарань відповідну інформацію як в усній (співбесіда, лекція), так і в письмовій формі (можливість ознайомитися з нормами КВК України, Правилами внут­рішнього розпорядку установ виконання покарань, іншими нормативно-пра­вовими актами, які регулюють порядок і умови відбування кримінальних по­карань). Як правило, засуджений дає підписку про те, що він ознайомлений зі своїми правами та обов’язками.

3. Засуджені також мають право на гуманне ставлення до себе і на повагу гі­дності. Закріплення цього права у Кримінально-виконавчому кодексі України теж є прикладом втілення міжнародних стандартів поводження із засудженими у національне законодавство, зокрема Конвенції ООН проти катувань та Євро­пейської конвенції про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 р., ратифікованої Украї­ною 24 січня 1997 р. (далі — Європейська конвенція про запобігання тортурам).

Цьому праву кореспондує обов’язок персоналу Державної кримінально-ви­конавчої служби України гуманно ставитися до засуджених і осіб, узятих під варту. Жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії є несумісними зі службою і роботою в органах, установах виконання покарань і слідчих ізоляторах. Особи рядового і начальницького складу та працівники Державної кримінально-виконавчої служби України, які виявили жорстоке ставлення до засуджених і осіб, узятих під варту, або вчинили дії, що прини­жують їхню людську гідність, притягуються до відповідальності згідно із за­коном. У разі вчинення таких дій особа рядового чи начальницького складу або працівник Державної кримінально-виконавчої служби України підлягає звільненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення.

4. Засуджені, як і інші громадяни, можуть захищати свої права та законні інтереси шляхом звернень з пропозиціями, заявами та скаргами до різних дер­жавних, недержавних і міждержавних органів. Серед них ст. 8 КВК України називає: а) адміністрацію органів і установ виконання покарань; б) їх вищестоя­щі органи; в) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; г) Євро­пейський суд з прав людини; ґ) інші відповідні органи міжнародних організа­цій, членом або учасником яких є Україна, уповноважених осіб таких міжна­родних організацій; д) суд; е) органи прокуратури; є) інші органи державної влади; ж) органи місцевого самоврядування; з) об’єднання громадян.

Особи, які засуджені до покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспільства, свої звернення до таких органів направляють самостійно або через установи зв’язку; засуджені до покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, — через адміністрацію установ виконання покарань. При цьому кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені до позбавлення волі, згідно з ч. 3 ст. 113 КВК України, підлягає перегляду. Лише пропозиції, заяви і скарги, адресова­ні Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких між­народних організацій та прокуророві, перегляду не підлягають і не пізніш як у добовий строк надсилаються за належністю (ч. 4 ст. 113 КВК).

Пропозиції, заяви і скарги засуджених в межах України повинні бути прий­няті й розглянуті відповідно до положень Закону України від 2 жовтня 1996 р. № 3996-ВР «Про звернення громадян».

Адміністрація органів і установ виконання покарань та їх вищестоящі ор­гани при розгляді звернень осіб, які тримаються в установах виконання пока­рань, повинні керуватися також і Інструкцією про порядок розгляду звернень громадян, їх особистого прийому в органах і установах виконання покарань, затвердженою наказом Державного департаменту України з питань виконан­ня покарань від 4 травня 2002 р. № 111.

5. Європейські тюремні правила з цього приводу зазначають, що засудже­ні, індивідуально або групою, повинні мати достатню можливість робити за­пити чи подавати скарги на ім’я керівника установи виконання покарань або ж у будь-який інший компетентний орган. Якщо запит чи скарга відхилені, при­чини цього повинні бути доведені до відома засудженого і засуджений пови­нен мати право звернутися до незалежного органу. Засуджені не повинні нес­ти покарання за зроблений запит чи подану скаргу (правила 70.1, 70.3, 70.4). Національним законодавством має бути визначено, з якими національними й міжнародними організаціями і посадовими особами зв’язок засуджених не мо­же бути обмежений (правило 24.3).

6. Стаття 8 КВК України гарантує засудженим право звертатися з пропо­зиціями, заявами і скаргами до державних і недержавних органів, які розта­шовані на території України, рідною мовою, а також давати пояснення і вести листування теж рідною мовою.

Якщо у державного чи недержавного органу відсутня можливість дати від­повідь мовою звернення, то вона дається українською мовою. Переклад відпо­віді на мову звернення покладається у таких випадках на орган або установу виконання покарань.

7. Засуджені, як і інші громадяни, відповідно до ст. 49 Конституції Украї­ни, мають право на охорону здоров’я, яке, згідно зі ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ, передба­чає: а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та со­ціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини; б) безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне се­редовище; в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пунк­ту, де він проживає; г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та від­починку; ґ) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний ви­бір лікаря і закладу охорони здоров’я; д) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх ступінь; е) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров’я; є) участь в управлінні охороною здоров’я та проведенні гро­мадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством; ж) можливість об’єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров’я; з) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних зі станом здоров’я; и) відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди; і) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охо­рони здоров’я; ї) можливість проведення незалежної медичної експертизи у ра­зі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосу­вання до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров’я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина.

Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, спрямованих на забезпечення збереження і роз­витку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності засуджених при максимальній біологічно можливій ін­дивідуальній тривалості життя.

8. Особи, які засуджені до покарань, не пов’язаних з ізоляцією від суспіль­ства, медичну допомогу та інші заходи з охорони здоров’я отримують на загаль­них підставах відповідно до законодавства про охорону здоров’я в цивільних закладах охорони здоров’я. Така допомога надається їм на рівних умовах з ін­шими громадянами без будь-яких обмежень.

9. Для охорони здоров’я засуджених до позбавлення волі організовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади (ч. 1 ст. 116 КВК). Згідно з п. 7 ПВР УВП, у кожній виправній колонії створюється медична частина із стаціо­наром та інфекційним ізолятором для спостереження та лікування хворих на інфекційні захворювання. Медична частина розміщується на території житло­вої зони.

Крім цього, відповідно до Переліку закладів охорони здоров’я кримінально- виконавчої системи, затвердженого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 24 грудня 2004 р. № 247, у виправних коло­ніях можуть створюватися спеціалізовані або багатопрофільні лікарняні за­клади та лікувально-профілактичні заклади особливого типу. До спеціалізо­ваних належать туберкульозні, дерматовенерологічні та психіатричні лікарні, до багатопрофільних — звичайні багатопрофільні лікарні та лікарні для інва­лідів першої та другої груп, які потребують постійного медичного нагляду й реабілітації.

Для хворих на туберкульоз утворюються виправні колонії на правах ліку­вальних, в яких засуджені відбувають покарання і одночасно проходять курс відповідного лікування.

У виправних колоніях здійснюються: а) клінічне обстеження та нагляд за засудженими з метою оцінки стану здоров’я, при виявленні хвороб — засто­сування раціональної терапії та встановлення працездатності; б) амбулатор­не, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами та засобами, що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства охорони здоров’я (далі — МОЗ) України.