Розділ VIII ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Склади правопорушень, що можуть мати характер земельних, за які застосовується адміністративно-господарський штраф, визначені, зокрема, ЗУ "Про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення" (ст.ст. 46, 47), "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (ст. 17), Декретом KM України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (ст. 8); ЗУ "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування", ЗУ "Про порядок пога­шення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами". За певних умов всі передбачені цими нормами правопорушення можуть розглядатися як порушення земельного законодавства.

Засади застосування адміністративно-господарського штрафу визначаються загальними положеннями ГК України про застосування господарсько-правової відповідальності (глава 24), а особливості застосування штрафів за окремі правопорушення визначаються законами, що встановлюють такі штрафи.

Господарсько-правову відповідальність, пов'язану із застосуванням адміністративно-господарських штрафів, іноді "плутають" із адміністративною відповідальністю. Слід зазначити, що така помилки має історичне підґрунтя: свого часу в СРСР адміністративні штрафи застосовувалися до суб'єктів господарювання (юридичних осіб), і лише Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21.06.1961 "Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку"[425] було скасовано застосування штрафів до юридичних осіб.

Загальні положення про обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання вміщені у ч.ч. 1 та 2 ст. 246 ГК України. Разом із тим, зазначені норми не є нормами прямої дії, вони можуть застосовуватися лише у сукупності із положеннями спеціального законодавства: п. "в" ст. 13, п. "з" ст. 17, п. "ж" ч. 1 ст. 20, ст. 37 ЗУ "Про охорону навколишнього природного середовища", п. "ї" ст. 9 ЗКУ, постановою ВР України "Про затвердження Порядку обме­ження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища" від 29.10.1992). Від застосування таких санкцій слід відрізняти припинення небезпечної діяльності як спосіб захисту цивільних прав (див. ч. 2 ст. 293 ЦК України), що застосовується судом. В еколого-правовій доктрині застосування даного виду санкцій вважається проявом окремого виду юридичної відповідальності - еколого-правової відповідальності Слід визнати, що доводи на користь такої позиції не втратили актуальності навіть після прийняття ГК України - адже не завжди обмеження, зупинення або тимчасова заборона діяльності застосовується до суб'єкта господарювання.

Матеріальна відповідальність за земельні правопорушення наступає в силу загаль­них положень трудового законодавства - ст.ст. 130-138 глави 9 "Гарантії при покладенні на працівника матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації' КЗпП України. Специфікою даного виду відповідальності є, з одного боку, спро­щений позасудовий порядок застосування, а з іншого - обмежений характер - насамперед, відповідальність зазвичай обмежується розміром середньомісячного заробітку.

Земельно-правова відповідальність у правовій доктрині визначається, зокрема, як "застосування державно-правових санкцій, що безпосередньо передбачені земельним законодавством, до правопорушника, у результаті чого останні зазнає негативних наслідків земельно-правового характеру"[426]. Така відповідальність за своєю природою дуже близька до господарсько-правової (у вигляді застосування адміністративно-господарських санкцій) і, на наш погляд, у випадку вчинення земельного правопорушення суб'єктом господарювання припинення права на землю може вважатися "іншою адміністративно-господарською санкцією, встановленою законом" (ст. 239 ГК України).

Характер (земельно-правовий) юридичної відповідальності обумовлюється тим, що саме земельним законодавством передбачені відповідні санкції[427]. Виділення земельно-правової відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності у правовій доктрині залишається спірним питанням. Вирішення даного питання є складовою більш загальної дискусії щодо виділення галузевих видів юридичної відповідальності (сімейно-правової[428], конституційно-правової[429], фінансової, цивільно-процесуальної тощо)[430].

Також деякі вчені відносили до заходів земельно-правової відповідальності застосування т.з. “земельно-правової реституції” - повернення земельної ділянки законному користувачу[431]. Такий підхід видається нам спірним, оскільки, на наш погляд, взагалі сумнівно говорити про "повернення" у випадку із земельною ділянкою - мова може йти лише про усунення перешкод у користуванні. У будь-якому випадку, "земельно-правова реституція" ґрунтується насамперед на положеннях цивільного законодавства і не може бути віднесено до суто "земельно-правової" відповідальності.

Стаття 212. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок

   1. Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

   2. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

   3. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

Загальна характеристика. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок розглядається в земельно-правовій літературі як захід земельно-правової відповідальності[432], хоча такий підхід і не є загальновизнаним)[433].

До частини першої. Щодо змісту терміну "самовільне зайняття земельної ділянки" див. коментар до п. "а" ч. 1 ст. 211 ЗКУ. Наголосимо, що вважаємо визначення "самовільного зайняття", закріплене у ст. 1 ЗУ "Про державний контроль за використанням та охороною земель", "автономним", тобто таким, що не є суворо обов'язковим при тлумачення даного терміну, вжитого в інших актах законодавства.

На наш погляд, у ст. 212 ЗКУ самовільне зайняття земельної ділянки означає фактичне використання земельних ділянок без відповідних правових підстав. При цьому таке використання має за своїм характером виключати можливість нормального користування земельною ділянкою з боку інших осіб. Так, ст. 125 ЗКУ передбачає, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації, а право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Окрім цього, ЗКУ ставить правомірність використання земельної ділянки в залежність від встановлення її меж у натурі (на місцевості) та державної реєстрації правопосвідчуюючого документа.

Отже, користування земельною ділянкою без додержання викладених вимог є неправомірним. Оскільки відповідно до ст. 125 ЗКУ особа, що неправомірно (самовільно) користується земельною ділянкою, є у будь-якому разі недобросовісною, то вона не має права вимагати відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ділянкою.

Разом із тим можливі ситуації, коли чинне законодавства не дозволяє уникнути самовільного користування земельною ділянкою (наприклад, при користуванні земельною ділянкою, на якій знаходиться успадкований житловий будинок до оформлення документів, котрі посвідчують право на земельну ділянку під ним). Якщо таке користування зумовлене незалежними від користувача причинами, то варто говорити про відсутність вини і відтак відсутність складу коментованого адміністративного правопорушення або злочину.

До частини другої. Ст. 152 ЗКУ передбачає одним із способів захисту порушеного права відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю і відшкодування завданих збитків. Таким чином, особа, що використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої, повинна привести земельну ділянку у придат­ний для використання стан (а точніше у попередній стан), включаючи знесення будинків, будівель і споруд, за власний кошт. Окрема вказівка на це в законі видається зайвою.

До частини третьої. На наш погляд, вживання у коментованій нормі терміна "повернення" є умовністю. Самовільне зайняття земельної ділянки означає не заволодіння нею, а створення більших чи менших перешкод власникові чи іншому законному володільцю у користуванні нею. Відповідно, проти самовільного захоплення слід застосовувати негаторний позов - позов про усунення перешкод, а не віндикаційний позов - про витребування, "повернення" земельної ділянки (див. коментар до ч. 1 ст. 78 ЗКУ).

Так, вірним є формулювання позовних вимог як вимог про "звільнення земельної ділянки"[434], "усунення порушень меж земельної ділянки"[435] і, нарешті, найбільш коректне - про "усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою" із зазначенням конкретного способу - наприклад, прибирання металевого гаражу[436].