Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

1. У разі заміни кредитора боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.

2. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора, зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент пред'явлення боржникові вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, — на момент його виконання.

1. При формулюванні ст. 603 ЦК законодавець надав перевагу вишуканій словесності на шкоду формальній визначеності нормативного тексту. У ч. 1 ст. 603 ЦК по суті лише повторюється положення ч. 1 ст. 518 ЦК. У цьому не було ніякої потреби. Але ж у такий спосіб законодавець сповістив, що він веде мову про право боржника на заперечення проти вимог первісного кредитора і на зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги, що була передана первісним кредитором новому кредитору. Тому в ч. 2 ст. 603 ЦК уже не йдеться про первісного кредитора та про вимогу, яку він передав новому кредитору: тут йдеться тільки про вимогу боржника до первісного кредитора. Останнє в ст. 603 ЦК не зазначається, оскільки це має бути видно із контексту.

2. Абзац перший ч. 2 ст. 603 ЦК застосовується до випадків, коли боржник був повідомлений про заміну кредитора, і це повідомлення боржник отримав. У таких випадках боржник має право заявити про зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги первісного кредитора до боржника, яка (вимога) була відступлена новому кредитору, за таких умов: 1) вимога боржника виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора. Здається, що так писати законопроекти не можна. Законодавець не повинен був зосереджуватись над проблемою існування підстави на певний момент, бо підставою далеко не завжди існує в часі. Часто вона з'являється в певний момент і в той же момент зникає разом з моментом, у який вона виникла. Тож слова «вимога виникла на підставі, що існувала...» слід читати як «вимога існувала...»; 2) строк вимоги настав до одержання боржником повідомлення про заміну кредитора або цей строк не встановлений чи визначений моментом пред'явлення вимоги.

3. Абзац другий ч. 2 ст. 603 ЦК застосовується до випадків, коли боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора. У таких випадках боржник має право заявити про зарахування своєї вимоги до первісного кредитора в рахунок вимоги первісного кредитора до боржника, яка (вимога) була відступлена новому кредитору за таких умов: 1) вимога боржника існувала на момент пред'явлення до нього вимоги новим кредитором; 2) вимога боржника до первісного кредитора існувала на момент виконання боржником свого обов'язку перед первісним кредитором до пред'явлення новим кредитором вимоги до боржника (якщо боржник виконав цей свій обов'язок). Але ж якщо боржник свій обов’язок виконав, то зникає можливість припинення зарахування вимоги боржника до первісного кредитора за відсутності зустрічної вимоги. Тож у цій частині предмет правового регулювання і взагалі відсутній.

Стаття 604. Припинення зобов'язання за домовленістю сторін

1. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.

2. Зобов'язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація).

3. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом.

4. Новація припиняє додаткові зобов'язання, пов'язані з первісним зобов'язанням, якщо інше не встановлено договором.

1. Домовленість про припинення зобов'язання зазвичай співпадає з розірванням договору за згодою сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК). У ч. 2 ст. 653 ЦК зазначається, що у разі розірвання договору припиняються зобов'язання сторін (зобов'язання обох сторін, що ґрунтуються на даному договорі). Домовленість про припинення зобов'язання може передбачати припинення не тільки зобов'язання боржника, а і пов'язаного з ним зобов'язання, в якому кредитор за першим зобов'язанням є боржником.

2. Домовленістю сторін можуть припинятись зобов'язання, що ґрунтуються як на договорі, так і на інших підставах, якщо це не суперечить спеціальним положенням цивільного законодавства.

3. Передбачається домовленість сторін про припинення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим. Угода про заміну одного зобов'язання іншим іменується новацією. Новація була відома ще в Стародавньому Римі. Гай так характеризував новацію: «Виникає нове зобов'язання, причому первісне припиняється з переходом його в нове». Стверджується, що в римському праві новація використовувалася, зокрема для заміни заплутаних розрахунків ясними і короткими (Римське приватне право. Підручник /За ред. проф. І.Б. Новицького та І.С. Перетерського. — М.: Юристъ, 1996. — С. 296). Сьогодні новація також найчастіше використовується для заміни заплутаних розрахунків новими і для так званої реструктуризації заборгованості за грошовими зобов'язаннями, особливо у відносинах за участю житлових організацій та організацій, що надають комунальні послуги. Вони не можуть стягнути платежі з громадян-наймачів і власників квартир, а відповідно — не можуть розрахуватися і з особами, що надають їм послуги.

4. Домовленість сторін про припинення зобов'язання слід відрізняти від договорів про відступлення вимоги, переведення боргу та інших договорів про заміну однієї чи обох сторін в зобов'язанні. При заміні сторони і навіть при укладенні договору про повну заміну сторін у обох зобов'язаннях, що ґрунтуються на цьому договорі, зобов'язання продовжують існувати. Причому спеціально передбачено, що заміна сторін у зобов'язанні не тягне зміни позовної давності (ст. 262 ЦК).

Укладення договору про припинення зобов'язання шляхом заміни його іншим може провадитися як із заміною сторони (обох сторін) зобов'язання, так і без неї. У римському цивільному праві прямо передбачалася можливість новації із заміною особи кредитора чи боржника. Але в будь-якому разі при цьому колишнє зобов'язання припиняється, а виникає нове. Відбувається новація зобов'язання в цілому, суб'єктивних прав, вимог і обов'язків, що складають зміст зобов'язання. Природно, і позовна давність буде обчислюватися відповідно до строків виконання зобов'язання, передбачених договором про заміну одного зобов'язання іншим. Позовна давність, що не минула до дня укладення такого договору, не враховується. Позовна давність починає обчислюватися знову незалежно від складу суб'єктів зобов'язання, оскільки в цьому випадку ст. 262 ЦК, що не допускає зміни порядку обчислення та перебігу позовної давності при заміні сторін у зобов'язанні, застосовуватися не може.

5. Від новації слід відрізняти правову конструкцію поновлення договору майнового найму на новий строк (ст. 764 ЦК), продовження договору оренди (ст. 17 Закону «Про оренду державного та комунального майна» [68]), поновлення договору оренди землі (ст. 33 Закону «Про оренду землі» [165]). Ці правові конструкції покликані легалізувати дію відповідного зобов'язання після закінчення погодженого строку дії договору, якщо жодна зі сторін не заперечує проти продовження права наймача (орендаря) на користування майном.

6. Якщо зобов'язання між юридичними особами виникло на основі правового акта державного органу, обов'язкового для обох чи однієї зі сторін зобов'язання (ч. 1 ст. 648 ЦК), домовленість сторін про припинення зобов'язання або про його заміну іншим можлива тільки в тому випадку, якщо це не суперечить такому акту.

7. У практиці мало місце прагнення до невиправдано широкого тлумачення заміни одного зобов'язання іншим. Так, предметом розгляду в суді стала справа такого змісту. На початку 90-х років два підприємства уклали договір оренди на тривалий строк. Договір передбачав всі істотні умови, встановлені для цього виду договорів, законодавству він також не суперечив. У зв’язку з інфляцією виникла необхідність у зміні розміру орендної плати. Однак сторони вирішили не підписувати угоду про зміну розміру орендної плати, а підписали новий договір, складений на основі того ж стандартного бланка, що і раніше укладений договір. При заповненні цього стандартного бланка в зв'язку зі зміною розміру орендної плати сторони у вільні рядки вписали новий розмір орендної плати та встановили новий строк дії договору (до кінця поточного року). Інші вільні рядки типового бланка договору сторони заповнили, як вони були записані в раніше погодженому тексті договору. Жодної вказівки в тексті знову підписаного договору на припинення раніше укладеного договору не було. Проте арбітражний суд дійшов висновку про те, що сторони уклали угоду про заміну одного зобов'язання іншим. Наглядові інстанції з таким висновком погодилися. Водночас, сторони не виявляли свою волю на припинення спочатку укладеного між ними договору. Існування між сторонами одночасно двох договорів стосовно одного і того ж предмета, з яких застосуванню в цей період підлягав лише один (пізніше укладений договір підлягав застосуванню до кінця поточного року, а до його укладення і після закінчення цього року застосуванню підлягав спочатку укладений договір), не суперечило жодному з актів законодавства. Розширювальне тлумачення арбітражним судом волі сторін, виявленої в умовах пізніше укладеного договору, було невиправданим. Намір замінити одне зобов'язання іншим у тексті угоди про це повинен бути прямо і недвозначно виражений. Викладені висновки не є авторською новелою. Вони враховують положення римського цивільного права, що є надбанням цивілізованої юриспруденції: 1) «немає нічого нового в тому, щоб поруч існували два зобов'язання однієї і тієї ж особи про один і той же предмет», хоча «одне і те ж не може нам належати з кількох підстав», а «добра совість не терпить, щоб те саме стягувалося двічі»; 2) «тільки тоді має місце новація, коли це саме було позитивно виражене договірними сторонами». Намір новувати зобов'язання — animus novandi — визнавався необхідним для кваліфікації вчинених дій як новації.

Давньоримські юристи визнавали не тільки договірну, але й судову новацію (novatio necessaria). Гай відзначав, що при подачі позову первісне зобов'язання розв’язується, і відповідач починає бути зобов'язаним у силу літісконтестації (вступу у відповідь за позовом). Після присудження зв'язаність у силу пред'явлення позову відпадає і заміняється відповідальністю за кондемнацією. Але ж дослідники римського цивільного права відзначають і інше: «...У цих випадках (при novatio necessaria — Авт.) старе зобов'язання швидше підсилювалося, ніж скасовувалося, і додаткові права також зберігалися» (Бартошек М. Римське право: (Поняття, терміни, визначення). — М.: Юридична література, 1989. — С. 226). Цивільне право України не дає підстави для висновку про те, що звернення з позовом, чи винесення рішення в справі про присудження до виконання зобов'язання в натурі (або набрання таким рішенням сили) тягне припинення зобов'язання у зв'язку з новацією. На всіх стадіях цивільного (господарського) процесу за позовом про присудження до виконання зобов'язання в натурі зобов'язання (матеріальні цивільно-правові відносини) зберігається (від пред'явлення позову до виконання відповідно до законодавства про виконавче провадження), хоча над ним і надбудовуються відповідні публічно- правові відносини.