Розділ «Частина третя ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО»

Завершення процесу правоутворення є одночасно початком практики його реалізації. Узагальнення цієї практики забезпечує подальший розвиток права, який відбувається в окремих державах, різними шляхами і в різних формах. Таким чином забезпечується безперервність формування права.

Певний вплив на формування права справляє правонаступництво, тобто зберігання і перенесення з часом у правову систему норм та інститутів, які застосовувалися на попередньому історичному етапі. В такий спосіб підтримуються національні правові традиції. Разом з цим у більшості країн має місце і запозичення норм та інститутів права інших держав. Прикладом цьому може слугувати перенесення в правову систему України норм, що закріплюють принцип поділу влади. При формуванні правових систем різних країн можна помітити опанування правом загальнолюдських цінностей інших правових сис-тем. Такі процеси називають акультурацією, вони свідчать про взаємний вплив правових культур різних народів одна на одну. Запозичення з інших правових систем глобального характеру при формуванні права визначається як рецепція. Найбільш відомою є рецепція римського цивільного права, яка відбулася в праві більшості європейських країн, починаючи з цивільного Кодексу Наполеона 1812 р., і була пов’язана з пристосуванням принципів і конструкцій римського права до регулювання майнових відносин.

Використання санкціонованих державою звичаїв, норм моралі, релігії, громадських організацій також є поширеним явищем при формуванні різних правових систем. Переважна більшість правових норм має моральний зміст і вони є одночасно нормами моралі, санкціонованими державою. В усіх країнах тією чи іншою мірою право формується під впливом релігійних норм. Наймасштабнішим було правозакріплення релігійних норм у мусульманських країнах, де догмати релігії стали офіційним джерелом права. Правові системи різних країн дублюють заповіді, зафіксовані у релігійних джерелах (не вбивай, не кради тощо). Одним із стародавніх способів формування права є санкціонування звичаїв шляхом визнання деяких звичаїв і закріплення їх у чинному законодавстві, судовій або адміністративній практиці. Наприклад, ст. 7 Цивільного кодексу України (ЦК) передбачає можливість застосування звичаїв, які є усталеними у сфері цивільних відносин. Таке санкціонування звичаїв характерно для країн з консервативним укладом життя.

Будь-яка національна правова система може адаптувати норми міжнародного права. Це відбувається через їх санкціонування уповноваженими державними органами. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Об’єктом правозакріплення виступають і нові суспільні відносини, повторення яких потребує правового закріплення і захисту. Виникнення повторювальних, нових за змістом норм відображає досягнення в галузі науки і техніки. Йдеться про відносини, пов’язані з використанням сучасних інформаційних систем, досягнень науки в галузі генетики, трансплантації органів і тканин тощо.

Особливо важливе значення для формування права має правова наука. Ефективний вплив на суспільні відносини справляє тільки та правова система, яка побудована на основі наукових підходів до її формування. Досягнення юридичної науки закріплюються як в загальних принципах права, так і в текстах юридичних документів, ініціаторами або рецензентами яких виступають наукові установи і окремі правознавці.

Виникнення суспільних відносин, які згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Згодом держава відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість визнає і закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формулює права і обов’язки суб’єктів правовідносин.

Отже, під правозакріпленням розуміють організаційно врегульовану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку і вимоги справедливості набувають правової форми, що виявляється у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї та ін.).

§ 2. Поняття форми права. Співвідношення форми і джерела права

Право як цілісне суспільне явище офіційно формулюється, існує та розвивається в певній формі, що безпосередньо відповідає фундаментальній ознаці права — формальній визначеності. Форма права являє собою сукупність визнаних конкретною державою офіційно- документальних способів зовнішнього виразу та закріплення правових норм. Досить часто в юридичній літературі, особливо в працях з галузевих юридичних наук та іноземних роботах з правознавчих дисциплін, на позначення різних форм права вживається термін «джерело права».

Проблема співвідношення форми права та джерела права є одним з дискусійних питань теорії права. В юриспруденції склалися такі підходи до розуміння терміна «джерела права»:

- джерела виникнення права як соціального явища, сила, що творить право (правоутворююча сила);

- пам’ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично та мали значення для чинного на той час права;

- певний вид діяльності державної влади з утворення правових норм;

- матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства;

- способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права.

Термін «джерело права» вперше було введено у науковий обіг ще за часів Давнього Риму. Тіт Лівій у праці «Римська історія» назвав Закони ХІІ таблиць «джерелами всього публічного і приватного права», оскільки вони вважалися давньоримськими правознавцями витоками чинного на той час права. Таке розуміння джерела права відповідає первинному лінгвістичному значенню слова «джерело», під яким розуміється те, що дає початок чому-небудь, звідки походить що-небудь.

Поняття «джерела права» нерідко використовується в літературі у розумінні «джерела пізнання права». Цим поняттям охоплюється все те, що містить відомості, які дають можливість пізнати зміст та особливості права різних країн у різні історичні періоди. В цьому значенні джерелами права виступають тексти законів, записи звичаїв, судові справи, промови видатних юристів, літописи та історичні хроніки, археологічні пам’ятки тощо. Таке розуміння джерел права є не менш виправданим, оскільки відповідає другому лінгвістичному розумінню слова «джерело» як письмової пам’ятки, документа, що стає основою наукових досліджень.

На доктринальному рівні джерела права починають досліджуватися правознавцями лише наприкінці ХІХ ст. Представники різних шкіл праворозуміння по-різному визначали зміст цього поняття. Позитивісти вважали, що джерелом права є позитивні, створені державою нормативні приписи, які захищаються її примусовою силою. Прихильники нормативістської школи права вбачали джерело права в абстрактній, неписаній основній нормі («грунднормі»), що і дає початок усьому праву. Всі правові норми виводяться з «грунднорми», при цьому кожна вища за юридичною силою норма є джерелом для нижчої, що їй підпорядкована: конституція є джерелом законів, закони — джерелом судових рішень та інших індивідуальних актів.

Представники психологічної школи права розглядали право лише як явище людської психіки. Вони дійшли висновку про те, що так звані «джерела права» (звичаєве право, законне право тощо) є не чим іншим, як «самим правом, видом позитивного права, різновидом права». Прихильники соціологічного напрямку в правознавстві вважали джерелами права соціальну і юридичну практику.