Розділ 3 Держава і політика

Високорозвинене громадянське суспільство — одна з головних умов стабільності демократичного режиму. Через різноманітні добровільні об’єднання громадянське суспільство і народ мають можливість вільно висловлювати свої інтереси і формувати свою політичну волю. Громадянське суспільство контролює дії політичної влади, інакше — неминучий гіпертрофований вплив держави на суспільне життя. Слабкість громадянського суспільства підштовхує державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається інверсія функцій держави і громадянського суспільства. В такому випадку держава, окрім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, формулюючи за нього його завдання, змушуючи суспільство беззаперечно виконувати державні рішення.

Існування громадянського суспільства визначається рядом умов: це розвинена соціальна структура суспільства, що породжує різноманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів. Вона вимагає вільної можливості взаємозв’язку, об’єднання індивідів у союзи, партії, рухи на основі гарантованих прав і свобод громадян і свободи вибору. I, нарешті, наявність у індивідів приватної власності. Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що громадянське суспільство, засноване на суспільному консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій і процвітання. Візьмемо досвід Швеції: 90 % всієї шведської промисловості складає приватний сектор, 75 % сільськогосподарської продукції йдуть через закупівельні, переробні торгові кооперативи. З кооперативним рухом пов’язані дві з кожних трьох сімей Швеції. Приватнокапіталістична основа господарства добре уживається з суспільною формою перерозподілу. Так, на зарплату та інші виплати (суспільні фонди споживання) йде 70 % валового продукту, капіталу залишається біля 30 %. Робоча людина в середньому заробляє в декілька разів більше, аніж робітники на Україні. Безкоштовна освіта. Дешева, субсидована державою якісна медична допомога, однаково доступна для всіх верств населення; п’ятиденна оплачувана відпустка; більш 45 кв. м житлової площі та майже дві кімнати на одну людину. На тисячу жителів припадає більш 400 автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів тощо. У Швеції існує повна зайнятість — в країні менше ніж 2 % безробітних. Високий рівень допомоги безробітним тощо.

Відсутність тривалий період умов для існування громадянського суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусі та інших державах Співдружності призвела до того, що держава заполонила собою весь суспільний простір. Одержавлення суспільства, насамперед, торкнулося економіки: сталося зрощування влади і власності. Етатизація суспільства, тобто активне втручання держави до його життя, призвела до згубних наслідків у політичній сфері. Відбулося одержавлення практично всіх механізмів, що відкривають масам доступ до управління суспільством; зрощування партійного апарату з державним. В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, охарактеризований як етатистський. Свідомість пронизана страхом перед державою, а страх породжує пасивність громадян та ін. Тому не випадково початок політичних та економічних реформ в Україні, як і в інших незалежних державах Співдружності, пов’язаний з відродженням громадянського суспільства, створенням правової держави. В основі економічних рішень лежить програма переходу до ринкових відносин, що ставить своєю метою повернення народу значної частини власності. Право на власність реалізується шляхом роздержавлення і приватизації, передачі державного майна громадянам і трудовим колективам. Економічна незалежність громадян — основа нормального функціонування громадянського суспільства.

Суть, основні принципи правової держави

Створення правової держави, відпрацювання і вдосконалення її принципів — результат діяльності не одного покоління, не однієї держави, а досягнення всього людського співтовариства. Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їх загальні ознаки. По-перше, для правової держави характерна наявність розвиненого громадянського суспільства. По-друге — обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особистості, суспільного порядку, створення сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власний добробут. По-третє — правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над правами держави. По-четверте — всезагальність права, його розповсюдження на всіх громадян, організації і установи, в тому числі органи державної влади. Суверенітет народу — конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ є джерелом влади, державний суверенітет носить представницький характер. По-п’яте, правовій державі притаманний розподіл законодавчої, виконавчої та судової влад держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм конституції, а також певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої — обов’язкові для всіх. Пріоритетність в державному регулюванні громадянських відносин засобу дозволу над засобом заборони. Це означає, що в правовій державі діє принцип: дозволено все те, що не заборонено законом. Засіб дозволу застосовується лише у ставленні до самої держави, що зобов’язана діяти в межах дозволеного, повноважень, які зафіксовані формально. Свобода і права інших людей — єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.

Характеристика правової держави розкривається через взаємовідносини з громадянським суспільством, особистістю і правом. У правовій державі регулюються взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства: одне не підміняє інше, а суспільні інститути не підміняють державних, владних структур.

Що ж стосується взаємовідносин держави і особистості, то в правовій державі особистість захищена, її права і свободи гарантовані. Становище особи, ступінь її захищеності — головні критерії правової держави. Створення правової держави допускає невтручання держави в соціальне життя, звільнення її від дріб’язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими повністю можуть впоратися різноманітні суспільні формування. Для забезпечення справжнього народовладдя держава повністю підпорядкована суспільству, стає виразником його інтересів і в законодавчій діяльності керується загальнонародною волею, що виражається демократично. Взаємовідносини держави і права оцінюються через верховенство закону.

Отже, правова держава — політична організація, що створює умови для життєдіяльності індивідів, груп, інститутів громадянського суспільства на основі права. Зі становленням правової держави тісно пов’язане громадянське суспільство. Вони формуються водночас. У правовій державі виключається диктатура якогось класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії, відбувається вільне змагання суспільно-політичних організацій в конституційних межах. У правовій державі вищим авторитетом володіє закон. Його дотримання — святе, а покарання за його зневагу — неминуче. Вся сила державної влади, вся могутність суспільної думки, всі можливості засобів масової інформації спрямовуються на захист закону, правопорядку. Інакше — неминучий правовий нігілізм, нові варіанти свавілля владних або невладних суспільних структур. В умовах правової держави реалізуються цивільні права людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Зміст правової держави розглядається через призму її принципів.

По-перше, принцип розподілу влади. Принцип — це не просто висновок прикладної політичної науки, а методологічна основа. Суть її у тому, що де б і як би не функціонувала державна влада, її демократичності завжди протистоїть політичний монополізм в усіх його проявах. Тільки принцип розподілу влади створює гарантії проти узурпації, зосередження влади в руках однієї особи або органу влади. Кожна з трьох влад — законодавча, виконавча і судова — відносно самостійні та врівноважують одна одну.

По-друге, панування права, його пріоритет над державою. Держава забезпечує торжество права, вимогам якого вона сама підкоряється. Громадянський правовий стан ґрунтується на свободі кожного члена суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданим, самостійності кожного члена суспільства як громадянина. Громадяни та держава взаємно відповідальні та рівні перед законом. Верховенство закону припускає вираження соціальних інтересів і волі народу.

По-третє, забезпечення гарантій і прав громадян, високий рівень захищеності особи. Ці права забезпечуються через суспільний договір з державною владою в формі конституції, яка ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що народ і тільки народ є законним джерелом влади. Природні та невід’ємні права людини полягають в тому, що людина має право на життя і гідне існування; право на батьківщину, на національну (етнічну) самоіндентифікацію, тобто встановлення тотожності. Звідси — природність права на самовизначення. Крім того, права на свободу політичну, свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, вибір представників у державні органи та органи політичних партій і суспільних організацій. Людина вільна у виборі світогляду, віровизнання, культурних пріоритетів, місця проживання та ін. Природні права людини полягають у рівності перед законом, праві на працю, на творчість, відпочинок. Особливе місце належить праву приватної власності. Без економічної свободи немає свободи політичної, немає громадянського суспільства.

По-четверте, виходячи з теорії природного права та суспільного договору, компетенція громадянина — первинна, природна, тобто не вимагає обґрунтування, тоді як можливість відправлення державної влади — вторинна, похідна, і тому неможлива без спеціальної санкції, яку надає лише суспільний інтерес. Важливий суверенітет народу і високорозвинене громадянське почуття. Громадянське суспільство, як щось більш високе, ніж просто людське суспільство, формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто таких мешканців держави, що є членами співтовариства, набувають почуття власної гідності та спроможності робити політичний вибір. Це відбувається разом із перетворенням етнічної спільності на суверенний народ, що усвідомлює себе нацією, де правосвідомість піднімається до розуміння необхідності визнати і реалізувати природні та невід’ємні права людини та громадянина. Ці права забезпечуються через суспільний договір із державною владою у формі конституції, яка ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ є законним джерелом влади.

По-п’яте, принцип самостійності, незалежності суду, підлеглого тільки закону. Головну роль у вирішенні колізій, що виникають у різноманітних сферах суспільного життя, відіграє суд. Це й зрозуміло. Адже суд будує свою діяльність згідно з такими демократичними принципами: незалежність, колегіальність, гласність, презумпція невинності, змагання і рівність сторін, право оскарження рішень тощо. В ході багатовікової історії судочинства вироблено ряд фундаментальних положень, що мають і в сучасних умовах важливе практичне значення: не можна бути суддею у власній справі; один свідок — не свідок; відмова в правосудді неприпустима; кожний громадянин має право на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Процедури судової діяльності тісно залежать від політичного режиму, рівня демократії в суспільстві.

Створення правової держави допускає деетатизацію соціального життя, звільнення його від дріб’язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими можуть впоратися різноманітні суспільні формування. У правовій науці за тривалий період утвердилася думка про безумовний примат держави над правом, що розглядалося лише як простий інструмент державної влади. Апарат став творцем законів. Звідси і розхожі формулювання типу «держава надає громадянам широке коло прав», переконання в тому, що ці права — свого роду дар держави народу. Діє тенденція до активізації громадянського суспільства, його контролю над державою, розширення впливу політичних партій і рухів, груп інтересів, посилення діяльності деяких державних органів самоврядування. I діє тенденція до підвищення ролі держави — регулятивного та інтегративного органу всього суспільства; прагнення держави активно втручатися в економічні, соціальні та інформаційні процеси в Україні; за допомогою податків, інвестицій, кредитів та іншої політики стимулювання виробництва, усунення диспропорції в народному господарстві. Дедалі важливіше місце в діяльності держави займає розробка стратегії планування суспільного розвитку. Формування правової держави вимагає послідовного здійснення верховенства закону в усіх сферах суспільного життя. Верховенство закону включає характеристику таких його властивостей: визнання, що саме закон покликаний регулювати статус, права, свободу та обов’язки громадян. I громадяни повинні знати і поважати закон як основу свого буття в суспільстві.

Для створення в Україні правової держави необхідні: по-перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу; повнота нормотворчих функцій Рад всіх рівнів, формування їх надійної фінансової та матеріальної бази; по-друге, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів перед Радами; суспільний контроль в рамках закону за діяльністю виконавчої влади; по-третє, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необґрунтованого позбавлення громадянства; по-четверте, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольного в межах закону представницьким органам і громадськості. В процесі формування в Україні правової держави треба повніше забезпечувати системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженісті, доцільно розробляти прогнози розвитку законодавства на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин тощо.

Соціальна держава

У розширенні свободи індивіда в суспільстві важливим етапом стає правова держава. Забезпечення кожному свободи від обмежень і заохочення конкуренції, як вважають творці правової держави, підуть на користь всім, зроблять приватну власність доступною для кожного, максималізують індивідуальну відповідальність та ініціативу і приведуть в підсумку до загального добробуту. Але цього не трапилося. Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не перешкоджали монополізації економіки та її періодичним кризам, жорсткій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби. Рівноправність громадян забезпечувала глибоку фактичну нерівність, а використання конституційних прав перетворювалося на привілей заможних класів і верств.

З метою вдосконалення правової держави класичного ліберального варіанту, а також усунення наслідків невдалої політики командно-адміністративної системи, забезпечення кожному матеріальної свободи і встановлення в суспільстві соціальної справедливості і рівності, розробляється теорія соціальної держави (держави загального благоденства). Соціальна держава — це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Встановлення в суспільстві загального добра, утвердження соціальної справедливості стає плідною діяльністю соціальної держави. Майнова та інша соціальна нерівність згладжуються соціальною державою: виявляється турбота про слабких і знедолених, надається кожному праця або інше джерело існування, зберігаються мир і суспільний порядок, формується сприятливе для людини середовище проживання тощо. Джерела соціальної держави сягають у соціальну політику. Адже ще у давнину багато правителів, наприклад, римські цезарі піклувались про найбільш бідних громадян наданням плебсу хліба та видовищ. Та основний тягар соціального забезпечення слабких і знедолених тоді лежав на великих сім’ях і громадах.

Традиційні форми соціального забезпечення руйнуються індустріалізацією, урбанізацією та індивідуалізацією суспільства, безконтрольним розвитком капіталізму. В сучасних суспільствах загострилися соціальні проблеми і класові суперечності. Одним із провідних напрямків діяльності держави стає вирішення соціальних проблем, соціального забезпечення населення, що вимагає розширення об’єктів соціальної політики. У 60-х роках XX ст. у світі виникають соціальні держави. Високий рівень розвитку економіки ряду країн Заходу, який створює умови для забезпечення кожному прожиткового мінімуму, визначив статус соціальної держави. Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна та різноманітна: перерозподіл національного доходу відбувається на користь менш забезпечених верств, політика зайнятості та охорони прав робітника на підприємстві, соціальне страхування, підтримка родини і материнства, турбота про безробітних, престарілих, молодь тощо, розвиток доступності для усіх освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Таким чином, розвиток конституційної держави не завершується правовим і соціальним етапами. В формі правової державності відбувається реалізація мети і принципів соціальної держави. Але в своїй діяльності соціальна держава йде значно далі шляхом гуманізації суспільства — прагне поширити права особи та наповнити правові норми більш справедливим змістом.

Однак правова і соціальна держави розрізняються, хоча є багато принципів, єдиних для них. Обидві вони забезпечують добробут індивіда: якщо правова держава забезпечує індивідуальну свободу і основоположні права особистості за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантії проти тиранії, то соціальна держава створює матеріальні умови свободи, гідні для існування кожного. Їх же, правову державу і соціальну, поділяє те, що правова держава за задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, забезпечення матеріальних і культурних благ громадян, соціальна ж держава безпосередньо займається розподілом суспільного багатства і забезпеченням матеріальних і духовних благ, хоча і прагне не підривати основи ринкового господарства (приватну власність, конкуренцію, підприємництво, індивідуальну відповідальність тощо).