Розділ 3 Держава і політика

Що ж таке екологічна політика? Державна екологічна політика — це соціально-економічні управлінські рішення і міжнародні договори, створені на розумінні виграшів і недоліків, поєднаних з екологічним станом територій, акваторій і повітряного простору країни (з урахуванням перспективного розвитку господарства і зміни чисельності і потреб населення), і наявності в межах країни природних ресурсів і характеру природних умов життя. Екологічна політика — це сукупність заходів, заснованих на усвідомленому використанні об’єктивних законів розвитку суспільства і природи з метою підтримання соціально-економічних і біологічних умов життя людини в умовах політичної системи, що забезпечує можливість для населення впливати на вибір мети, завдань, форм, пріоритетів політики. Екологічна політика — це комплекс заходів, спрямованих на охорону навколишнього середовища, збереження і відновлення природних ресурсів, запровадження безвідходних і маловідходних, екологічно чистих технологій, розвитку природоохоронної освіти і виховання, правова охорона екологічних систем з метою забезпечення оптимальних умов природокористування. Екологічна політика визначається як організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства і держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного середовища, ефективне поєднання функцій природокористування і природоохорони, забезпечення нормальної життєдіяльності та екологічної безпеки громадян.

Екологічна політика охоплює дві групи взаємопов’язаних завдань: по-перше, завдання, спрямовані на збереження умов існування людини, і, по-друге, формування культури (насамперед, екологічної) життя. Екологічна (або природоохоронна) освіта і виховання на всіх етапах людської історії помітно відставали від темпів матеріального виробництва. I якщо раніше це відставання не було предметом загальної турботи, то в сучасних умовах стає очевидним, що таке ставлення до цього може призвести до найнебезпечніших (якщо не сказати фатальних) наслідків. Практичною основою поведінки людини в природі, безумовно, є природокористування. Еволюція форм природокористування органічно поєднується з етапами історичного розвитку людини. В соціології виділяються два етапи: етап присвоєння готових продуктів і етап виробництва.

В історичному процесі характер взаємовідносин між людьми позначався на їх ставленні до природи, і навпаки, оскільки історія природи й історія людей нерозривні, поєднані. Ця єдність реалізується у соціальній активності, що об’єднує природно-історичний і культурно-творчий процеси, дозволяє розглядати суспільство і природу як єдиний процес розвитку. Темпи, якість, напрямки і результати розвитку кожного компонента соціоприродної системи обумовлені їх автономним розвитком і таємними впливами. Отже, початок чи кінець, прискорення чи уповільнення, якість розвитку, форма (прогрес, регрес, структурні зміни) — складові систем і цілісності, обумовлені взаємодією суспільства і природи, що є джерелом їх саморозвитку. На виникнення людини і суспільства мали вплив екологічні фактори і особливо три форми змін навколишнього середовища. По-перше, відносно повільні коливання газового складу атмосфери планети, у ході яких помітно збільшувалась кількість атмосферного кисню, який сприяв виникненню багатьох прогресивних груп тварин, включаючи основні класи хребетних. По-друге, короткочасні різкі зміни термічного режиму, що призводило до вимирання численних груп тварин, створюючи умови для поширення більш прогресивних форм, які збереглися в епохи вимирання. По-третє, коливання клімату протягом останніх декількох мільйонів років, які безпосередньо впливали на еволюцію предків сучасної людини.

Умови навколишнього середовища відіграли важливу роль у прогресивній еволюції біосфери, стали екологічними факторами прискорення розвитку одних форм і затримки та навіть елімінації інших форм життя. Природні фактори, звичайно, впливали не лише безпосередньо (катастрофи), а й опосередковано через складні біологічні механізми, основним з яких є природний відбір, і таку ж опосередковану дію справляли на процес антропологічного соціогенезу. Проте для нас важливим є сам факт впливу екологічного середовища на формування і розвиток людства.

В епоху палеоліту (особливо раннього) людина, хоч і виробляла знаряддя, але тільки для збирання і полювання (присвоєння наявної і легкодоступної їжі), і тут мало відрізнялася від тварин. Мисливсько-збиральне господарство (доповнене рибальством) надто залежне від природи. Зона поширення людини обмежувалась зонами теплого клімату і необхідної кількості їжі. Лише дальше оволодіння вогнем дозволило дещо розширити географію поширення стародавньої людини, причому поява екологічних обмежень вела не лише до загибелі окремих спільностей, а й до нових форм взаємодії з природою (відсутність печер привела до будівництва штучних печер-жител, виник теплий хутряний одяг). Вважається, що вже верхньопалеолітична людина (30—35 тис. років тому) почала використовувати, окрім вогню, одяг і, що найголовніше, примітивне житло.

Вперше людина створила елементи штучного середовища мешкання і тим самим ступила на шлях формування навколишнього середовища. Зміна умов життя людини веде до суттєвого збільшення її потреб, а отже, і до виникнення нових засобів їх задоволення. Збирання більш давнє і, можливо, більш надійне джерело їжі, ніж полювання, яке, проте, виявилося досить прогресивним економічно. А взагалі полювання, рибальство, збирання обмежувалися лише тими ресурсами, що давала сама природа, і людина впливала на біосферу в основному екстенсивними методами. Первісні общини змушені регулювати їх чисельність відповідно до тих умов, в які ставила їх привласнююча економіка природи. Важливу роль відігравали міграційні процеси. На досить ранніх етапах розвитку общини (громади) вироблялись соціальні, хоч і досить примітивні, навіть грубі, норми співжиття. Обмеженість запасів природних ресурсів (дичини, птахів та ін.), мабуть, змушувала шукати деякі елементи раціонального природокористування.

Отже, суспільство могло існувати і розвиватися тільки за умови, коли чисельність населення відповідної території не перебільшувала певного рівня. Саме це стало відображенням першої в історії людства суперечності між суспільством і природою, суперечності, що базувалася на спроможності забезпечити населення достатньою кількістю засобів існування. Ця суперечність носила значно гостріший характер, аніж у наступні періоди розвитку людства. Аби вижити як вид, людина змушена змінити стратегію природокористування, що полягала в переході до продуктивної сільськогосподарської діяльності (землеробства і скотарства). Сталася так звана агрокультурна (або неолітична) революція, наслідком якої була докорінна зміна самого способу життя людини і її впливу на природу.

Удосконалюючи знаряддя праці, людина поступово, дедалі в більших масштабах, приступає до зміни природи і формування навколишнього середовища. Перехід від привласнюючого господарства до землеробства і скотарства, тобто до виробничої економіки, дозволив суттєво зменшити залежність людини від природи завдяки можливості за допомогою знарядь створювати штучні продукти діяльності. Суспільство одержало, нарешті, можливість (щоправда, відносну) контролю за кількістю продуктів харчування. Люди вперше в історії перестають залежати від запасів продуктів у дикій природі. Безперечно, спочатку ні скотарство, ні землеробство не відігравали провідної ролі в забезпеченні суспільства продуктами харчування. Суспільний розподіл праці став саме тим кроком, що дозволяє серйозно говорити про таку можливість.

I саме з неоліту розходження соціального й природничого розвитку набуває дедалі більших масштабів. Соціально-економічний прогрес досягається за рахунок більшої деградації природного середовища. Ставши на шлях продуктивного сільськогосподарського виробництва, людина почала змінювати природні екологічні системи: ландшафти, ґрунти, окультурювала рослини й одомашнювала тварин. Водночас з переходом до землеробства й скотарства звужувалося коло рослин і тварин, з якими мали справу первісні збирачі й мисливці. Зараз науково доведено, що різноманіття рослинних видів підтримує генетичне різноманіття інших організмів, а отже, й стабільність усієї системи. Встановлено переваги природних і близьких до них рослинних угруповань перед культурними для збереження системи. Звичайно, культивовані інші угруповання іноді за продуктивністю можуть перевищувати природні. Проте цей ефект короткотривалий, і підтримка високого рівня продуктивності культурних (або штучно організованих) екологічних систем поєднана з працемісткою агротехнікою. До того ж культурні угруповання, як правило, представлені монокультурами, що виснажують ґрунти, знижують біологічне різноманіття середовища, провокують інші негативні екологічні наслідки. Йдеться про порушення екологічної рівноваги, що еволюційно зумовлене всім розвитком біологічної форми руху на планеті. Господарське втручання людини в природу привело до спрощення флори і фауни, порушення трофічних ланцюгів, що лежать в основі кругообігу речовин у біосфері, руйнування цілісності і стійкості біогеоценозів, що склались еволюційно.

Неоліт екологічно різко відрізняється від палеоліту. Річ в тому, що мисливсько-збиральне господарство викликало не дуже значні зміни на планеті, і люди, розсіяні на величезних просторах, становили невіддільну частину навколишньої природи. Поява ж тваринництва і землеробства суттєво посилила тиск на навколишнє середовище, сприяючи опустеленню величезних регіонів, широкомасштабній ерозії ґрунтів і знищенню лісів внаслідок пожеж. За суттю неолітична революція — революція технологічна. Перехід від мисливства і збиральства до тваринництва і землеробства, від економіки, привласнюючої готові продукти природи, до економіки виробляючої відомий як перша технологічна революція. Хронологічно вона відбувається в епоху неоліту, тобто останній період кам’яного віку, і триває приблизно з шостого по друге тисячоліття до нашої ери. Розпочатий виробляючою економікою соціальний прогрес органічно поєднаний з екологічним регресом, який з розвитком виробництва теж поступово наростав і розширювався.

Дальший прогрес у розвитку знарядь праці, поєднаний з використанням заліза, стає новим важливим моментом взаємодії суспільства і природи. Відбувається відокремлення ремесла від землеробства, і як наслідок — підвищується потреба в елементах природи. Звичайно, процес тривав багато століть і мав періоди піднесення і спаду. Ще одним наслідком стало зростання міст, які відіграли суттєву роль у зародженні капіталізму і розгортанні промислової (індустріальної) революції. Міста, зв’язані транспортними комунікаціями з сільськогосподарськими угіддями, стали домінувати в навколишньому середовищі. Розвиток міст сприяв також ускладненню соціального середовища, що виражалось не тільки в соціальній поляризації рабовласницького, феодального і капіталістичного суспільств, але й у виникненні зародків міського способу життя, що дедалі більше відрізняється від сільського. Це ускладнило зв’язки між людьми і змінило їх потреби на такі, що сприяли формуванню споживацького ставлення до природи.

З розгортанням промислової революції значно змінюється розміщення продуктивних сил. Створюються нові промислові центри, зростає чисельність населення. Проте ще тривалий період тиск на природне середовище має локальний і екстенсивний характер. Історія капіталізму починається з проникнення в легку промисловість. Хоча тоді процес взаємодії між суспільством і природою ще не зазнав суттєвих змін. З виникненням і розвитком важкої промисловості становище різко змінюється. Настає період комплексного впливу на природу, що не могло не позначитися на рівновазі її елементів. Стає ясно, що джерела розвитку не тільки в розширенні масштабів природокористування і у властивих способу виробництва методах організації господарства, а й у зміні ставлення людей до природи. Природа стає для людини лише предметом, корисною річчю, її перестають визнавати самодостатньою силою, а теоретичне пізнання її власних законів саме виступає лише як хитрість розуму, що має на меті підкорити природу людським потребам.

В історії цивілізації починається епоха глобального впливу на природу. Якщо доти можливість необмеженого використання елементів природи, забезпечення виробничими відносинами чисто теоретична, то з моменту інтенсивного розвитку важкої промисловості дістає практичну реалізацію. Виробництво вже не задовольняється старими методами перетворення природних речовин. Винахідництво дедалі більше перетворюється в науку, що має за мету пошук шляхів підвищення ефективності суспільного виробництва. На початку XX ст. наступає період, що характеризується дальшим зближенням науки з виробництвом. Це стає не тільки бажаною, а й необхідною умовою суспільного прогресу. Причому все більшого поширення набувають елементи, штучно створені людиною. Уперше в історії люди впритул приступають до формування штучних систем не лише за рахунок перетворення речовин природи, а й за допомогою заново створених, що надає їх взаємодії з природним середовищем і нових рис, не властивих попереднім етапам розвитку людства.

Індустріальне суспільство, зробивши техніку відносно автономною силою, включило в неї індивіда як засіб і нещадно експлуатує його фізичну й інтелектуальну здатність. Людина перетворюється в гвинтик, вузькоспеціалізованого раба тієї або іншої науково-технічної галузі. Ця хибна позиція повинна бути зламана. Вихід із становища, що склалося в рамках виробництва, вбачається в різкому скороченні обсягу бездуховної праці. Досягти цього можна за рахунок різних технічних новацій (автоматизації, роботизації, комп’ютеризації тощо). Проте досвід розвинутих країн показує, що і висока технологія, яка вбирає культуру виробництва і споживання, не вирішує всіх проблем духовного і фізичного розвитку людства. Сучасне людство не без допомоги техніки продовжує ускладнювати екологічні проблеми. Людство ще не піднялося до рівня розумного ставлення до життя, його основ і майбутнього. Як і раніше, багато в чому людство перебуває в полоні ілюзій стосовно технічного прогресу і не в змозі повністю використати для свого блага механізм стрімкого технічного злету. Прогресуюча загроза життю і розуму потребує зміни моделі розвитку цивілізації, мислення багатьох її відносин, перебудови механізмів та структур і, насамперед, формування екологічно безпечного суспільства.

Отже, магістральна лінія історії людства не є прямим переходом від гіршого до кращого, від дикості до гуманізму. Суспільства відрізняються одне від іншого насамперед рівнем розвитку технологій і відповідно їх впливом на навколишнє середовище і саму людину. Наукова революція XX ст., що є результатом інтеграції науки та технології з метою розв’язання практичних проблем, стала потужним фактором трансформації навколишнього середовища. Однак людство ще не навчилося розумно керувати силами природи, тому і стоїть перед дилемою: або створена людиною вторинна природа буде максимально розумно організована, перетвориться в ноосферу, або планету чекає екологічна катастрофа. Проблема збереження біосфери планети має величезне політичне значення і глобальність. Різноплановість екологічних лих (глобальність, тривалість, реальна загроза зникнення людини як біологічного виду) постійно потребує політичної відповідальності перед майбутніми поколіннями. Іншими словами, знання про екологічні негативні явища, створені безконтрольною діяльністю людини в екологічній сфері Землі (забруднення повітряного простору, Світового океану і водних ресурсів, скорочення лісових масивів, ерозія ґрунтів, підвищення вмісту хімічних з’єднань в навколишньому середовищі), безпосередньо проникають у сферу політики.

2. Екологічна криза цивілізації: відображення суперечностей суспільства і природи

Традиційне спрямування економіко-технологічного розвитку цивілізації привело до глобальної екологічної кризи. Екологічні й економічні інтереси суспільства за своїм змістом, метою і методами досягнення поки що є протилежними, аніж тотожними. Економічні ж інтереси відображають соціальні закони розвитку суспільства. Економіка орієнтується на задоволення, насамперед, матеріальних потреб, яке здійснюється шляхом нищівної експлуатації природних і людських ресурсів. Заради досягнення миттєвого, нерідко досить сумнівного економічного результату завдається величезної шкоди географічним регіонам, а потім величезним напруженням сил починається рятування. Техніка, велике творіння людини, стала вирішальним фактором змін у біосфері. Однак, раціоналізуючи людську діяльність, техніка викликає й негативні наслідки. Людина, потрапляючи під всевладдя техносфери, перевтілюється духовно заради все тих самих споживацьких потреб. Поріднившись зі своїм творінням — технікою, людина стає матеріально і морально відчуженою від природи, дедалі перевтілюючись у конструктивний елемент техносфери. Сприяє цьому і сама атмосфера споживацтва.

Суперечності між економічними потребами суспільства і можливостями навколишнього середовища компенсувати збитки, завдані йому втручанням людини в природу, набувають дедалі більшої гостроти. Ось чому в 1992 році в Ріо-де-Жанейро на конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку обґрунтовано питання про переорієнтацію розвитку цивілізації на новий шлях: від прискореної технізації і споживацтва — до ідеології виживання. Ідеологія виживання потребує зміни морально-політичних позицій людства. Екологія природи стає невіддільною від екології духу. Це зумовлює зміну економічної позиції на екологічну. З кінця ХХ ст. — початку XXI ст. почалася екологічна криза. Визначальними елементами навколишньої природи є: атмосфера, гідросфера, літосфера і біосфера, між якими відбувається збалансований колообіг речовин, рушійною силою якого виступає сонячна енергія.

Атмосфера — це зовнішня газова оболонка Землі, життєдайний буфер між Космосом і поверхнею Землі, носій тепла, вологи, захисник екологічних систем від згубних ультрафіолетових випромінювань, важливий фактор фотосинтезу. Це своєрідний «скафандр» для Землі і одночасно велетенський резервуар кисню. Дані свідчать, що в атмосферу щорічно викидається 110 млн т оксиду сірки; 70 млн т оксиду азоту; 180 млн т оксиду вуглецю; 70 млн т неочищених отруйних газів; 60 млн т завислих часток; 700 тис. т фреонів (сполук тяжких металів); 500 тис. т свинцю; 100 тис. т токсохімікатів; 10 тис. т ртуті та ін. Встановлено, що 80 % кисню постачає в атмосферу морський фітопланктон, 20 % тропічні ліси та інша рослинність. Але рівновага порушена антропогенними чинниками. Щорічно кількість кисню в атмосфері зменшується на 10 млрд т (вистачило б для дихання кількох десятків мільярдів чоловік). А промисловість, наприклад, США, Японії, Німеччини взагалі живе за рахунок інших, бо споживає кисню більше, аніж утворюється на територіях цих країн. Або, скажімо, лише один сучасний пасажирський реактивний літак протягом 8 годин польоту поглинає 50—75 т кисню, викидаючи в атмосферу десятки тонн вуглекислого газу. Відтворити таку втрату кисню протягом доби в змозі масив площею 25— 30 тис. га. I все ж витрати атмосферного кисню поки що компенсується його утворенням в процесі життєдіяльності рослинності суші і Світового океану.

Виникла реальна загроза зміни клімату і порушення енергетичного балансу планети, що пов’язано із значним виділенням вуглекислого газу. Звичайно, вуглекислий газ є необхідним компонентом фотосинтезу рослин. Але при спалюванні органічного палива, вирубці лісів, розорюванні степів, гнитті, вулканічній діяльності вуглецю продукується все більше, що може привести до підвищення середньорічної температури. Слід також зазначити, що протягом тисячоліть середньодобова температура на Землі становила 15 градусів за Цельсієм. Впродовж останніх ста років температура підвищилась на 0,5-0,6 градуса і за деякими прогнозами до середини XXI ст. може зрости на 1,5—2,5 градуса, що неминуче приведе до так званого парникового ефекту, тобто до підвищення температури земної поверхні. Небезпека парникового явища непередбачувана, бо зміняться характеристики опадів, вітру, хмар, морських течій, айсбергів тощо. У середніх широтах значно збільшиться посушливість, клімат стане напівпустельним, урожаї різко знизяться, а на узбережжях очікується значне підвищення рівня Світового океану за рахунок танення льодовиків Антарктиди, а отже — і затоплення багатьох прибережних районів. Станеться велике переселення народів. Спеціалісти стверджують, що за останнє століття рівень Океану піднявся на 10—12 см. Нині процес прискорився у декілька разів. Щорічно третина берегової лінії відступає приблизно на один метр, а на деяких ділянках, зокрема в штаті Луїзіана (США), до 30 м на рік. У повітрі циркулюють створені людиною отруйні речовини, які призводять до мутагенного забруднення. Так, якщо в середині 40-х років ХХ ст. 0,7 % народжених становили неповноцінні діти, то на початку XXI ст. маємо вже понад 10 % неповноцінних немовлят. Це загрожує зміною генофонду людства.