Розділ 3 Держава і політика

Зрозуміло, існує в більшості країн світу нерозривний зв’язок політики та релігії. Але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою політикою, не бере в ній участі, тому що це мирська сфера життя, що не має спільного з духовною сферою церкви. З початку 90-х років ХХ ст. православна і католицька церква забороняють священикам займатися політичною діяльністю, бути членами законодавчої та виконавчої влади. Раніше ж багато ієрархів, в тому числі і патріарх, обиралися до складу Верховних і місцевих Рад народних депутатів. I в ряді зарубіжних країн депутатами стають священики, як активні суспільні діячі, що користуються авторитетом серед населення. В одному з звернень Архієрейського Собору Російської православної церкви говориться, що «церква не зв’язує себе ані з яким суспільним або державним ладом, ані з якоюсь політичною силою, ані «правою» ані «лівою», і може вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення і об’єднання в служінні добру людей». В 60-х роках аналогічна концепція схвалена і другим Всесвітнім Собором католицької церкви. Церква не зв’язана ані з якою формою людської культури, особливо політичною, економічною або соціальною системою. Папа Іоанн Павло II підкреслив, що «місія церкви релігійна, а не політична і не соціальна». Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і безсторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, політичне підґрунтя. Це — спроба замаскувати дійсні політичні орієнтації на підтримку певного політичного напрямку. Зокрема, для

Ватикану фіктивна нейтральність служить ширмою для прикриття незмінної прокапіталістичної позиції. Церква враховує політичну неоднорідність віруючих, що примикають або співчувають різноманітним політичним партіям. Відкрито стаючи на бік одного напрямку, церква ризикує втратити довіру прихильників іншого напрямку, тому балансує між ними, займаючи немовби загальнолюдську, а не політичну позицію.

Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, через посередництво якої може впливати на віруючих. Відсутність підтримки з боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни, особливо в період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування. Правлячі верхи держави прагнуть використати релігію, її вплив, перетворити її в знаряддя своєї політики, нерідко протилежної інтересам віруючих. Цю мету переслідує і керівництво Російської Федерації та України, і не без успіху, зустрічаючи відповідну позитивну реакцію з боку православної церкви. Відомо, що в середині 90-х років в Росії в умовах політичної боротьби двох гілок влади, що загострилася, Російська православна церква виступила проти кривавого насильства, за мирні засоби вирішення конфлікту. Застерігалося, що той, хто проллє невинну кров — буде відлучений від церкви і відданий анафемі. Але, на жаль, попередження церква не реалізувала не тільки після розправи з парламентом, але й в умовах авантюри російської вояччини в Чечні, яка коштувала багатьох тисяч жертв військових та мирних людей. Майже всі органи масової інформації піддавали гострій критиці дії уряду, а патріархія та її численна преса зберігали мовчання. I надто певно, що в таких подіях церква силою морального авторитету могла б утримати правлячі кола Росії, агресивну вояччину від масового братовбивства, від злочинних акцій. Але так не трапилося. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, церква бере курс на клерикалізацію політичного, суспільного та духовного життя на основі її визнання державною церквою. Митрополит Санкт-Петербурзький та Ладозький Іоанн намагається обґрунтувати клерикальні претензії церкви, стверджуючи, що «критерієм державного устрою повинна стати його богоугодність, що співвіднесена з тисячолітніми святинями віри». Клерикалізації православної церкви в Україні, Росії сприяє діяльність політичних партій, створених в Україні та Росії на релігійній основі — народно-православного руху, Християнсько-патріотичного союзу, російського християнсько-демократичного руху, Української християнсько-демократичної партії та інших об’єднань, що підтримують тісний зв’язок з церквою та її політичну доктрину.

Основна ідея священних книг

Тісний зв’язок політики та релігії, їх переплетіння — як історична традиція всіх великих конфесій — християнства, мусульманства, іудаїзму, буддизму простежується в змісті і концепціях священних книг — Біблії, Корану, Талмуду, де поряд з релігійно-обрядовими та побутовими, морально-етичними порадами і рекомендаціями даються широкі і прості політичні настанови, що обов’язкові для віруючих і відображають політичні події рабовласницького та ранньо-феодального суспільства. Священні книги — настільні путівники для віруючих в їх житті та діяльності. При певних специфічних відмінностях у змісті священних книг ясно простежується їх разюча схожість в головному і вирішальному — в політичних орієнтаціях, що відображають інтереси панівних класів — рабовласників або феодалів, в ставленні до нижчих класів і станів, з наполегливістю, уперто наголошується на непохитності існуючого обожнюваного експлуататорського ладу. Священні книги визнають непорушним і природним поділ суспільства на багатих і бідних і засуджують прагнення бідних змінити своє тяжке становище, немовби уготоване їм не властями, а самим Господом Богом. Обожнення державної влади найрельєфніше висловлене в Біблії, де апостолу Павлу приписуються погляди, що стали політичною програмою для всіх християн світу: «Всяка душа та буде покірною вищим властям, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті від Бога встановлені. Тому, хто чинить опір владі, той противиться божому встановленню» (Послання до римлян. Новий Завіт, гл. 13, п. 12). Звідси випливають і заклики до гноблених: «Раби, у всьому коріться панству вашому во плоті... В простоті серця бійтесь Бога» (Послання до колосян. Новий завіт, гл. 3, п. 22).

Обожнення царів, монархів, халіфів, ханів мало місце ще в язичницьких релігіях, зокрема, римські імператори оголошувалися богами. Папа римський проголошував себе намісником Бога на землі, російські царі називались «помазаниками божими». Коран, як і Біблія, відстоює експлуататорське суспільство як «божественне встановлення» самого Аллаха і погрожує жорстокою розправою тим, хто не слухатиметься «вісника Бога». Хто зазіхатиме на майно вищих класів, «не задивляйся очима твоїми на ті блага, якими наділені деякі наші сімейства», — сказано в Корані (гл. 20, с. 131). Схожі положення закладені й у Талмуді — священній книзі іудейської релігії, де обожнювався поділ суспільства на багатих (хаверів) і бідняків (амхаресців), узаконюється жорстоке поводження з рабами, як «худобою, що говорить» і навіть встановлюються для них знаряддя послуху та тортур — ошийник, батіг та ін. Разом з тим релігійні книги в розраду бідним і гнобленим обіцяють їм вічне блаженство в загробному житті, в раю, куди не будуть допущені багатії. «Багатому втрапити в царство небесне так само тяжко, як верблюду пролізти в вушко голки», — говориться в «Новому Завіті». Біблія вістує: багаті тільки в цьому світі можуть користуватися всіма життєвими благами, а в загробному житті будуть терпіти скруту на відміну від бідняків. Тому, вказується в Корані, покликання людини в тому, щоб, покірливо переносячи будь-які негоди, звернути свої помисли на особисте врятування на тому світі, не надаючи значення земному життю. Зневага до земного життя в ім’я вічного загробного, тлінність земного життя яскраво висловлені в «Новому Завіті»: «Що таке життя ваше! Пара, що виникає на певний період, а потім зникає». I хоча церква нерідко замовчує або по-іншому тлумачить основні положення релігії, однак релігійних книг вже не переробиш. I сама церква визнає їх незаперечними. Сучасні церковні служителі знов підтверджують, що «не земля, але небо — істинна наша вітчизна», «на небі наше вічне життя, наш спокій і блаженство».

Кричущу невідповідність реальних відносин людей в сучасному суспільстві піддав критиці письменник Володимир Тендряков, який відмітив крайню суперечливість та закликав: «Любити таку людину, означає, принаймні, примирятися з тим, що несумісно з любов’ю, суперечить їй, знищує її. В такому випадку любов немовби підтримує ненависть, жорстокість, неблагородство і тим зводить себе до нісенітниці» («Наука і релігія», 1991, № 11). А втім, і самі церкви не дотримуються принципу загальної любові у взаємовідносинах з іншими церквами, особливо з тими, що вийшли з підпорядкування й претендують на автономію. Церковне керівництво не терпить різномислення у своєму середовищі та жорстоко розправляється з тими ієрархами, які займають протилежні соціальні позиції, зокрема у ставленні до державної влади. З історії Російської православної церкви відомо, що в церковній ієрархії неодноразово виникали принципові розбіжності й до інакомислячих застосовувалося не всепрощення, а суворі заходи впливу, аж до позбавлення повноважень, відлучення від церкви, заслання в дальні монастирі та інші заходи впливу.

Держава і церква в Україні в умовах царизму

Історія православної церкви в період великокнязівства Київського і царизму Росії свідчить про жорстокий диктат держави над церквою та її ієрархією з метою використання її в своїх інтересах. Співвідносини між духовною і світською властями відображали пріоритет світської влади над духовною владою. Провідна роль князів Київської Русі, насамперед, знайшла відбиток у такій важливій вирішальній події як прийняття в 988 році християнства, що сталося з ініціативи князя Володимира. Князь виходив не з релігійних, а з політичних та державних інтересів прилучення країни до більш високорозвиненої європейської культури, підвищення ролі України-Русі на міжнародній арені. I саме масове хрещення населення сталося під сильним адміністративним тиском влади. Історик української церкви Іван Огієнко відзначав: «Мирного прийняття християнства не було. Народ рішуче захищав свою віру, скрізь виникали бунти і часто доводилося хрестити народ в його власній крові, доводилося хрестити вогнем і мечем». Звичайно ж, політика держави виявила вирішальний вплив на зміну релігійній вірі. Формувався пріоритет держави над церквою, але панування держави над церквою повністю виникло не на початку київської державності, а значно пізніше. Але вже тоді великі князі Київської Русі мали і широко використовували своє право призначати та зміщати вище духівництво, керуючись, насамперед, політичними мотивами.

Великі князі Русі, а пізніше й царі, зміщали і репресували невгодних їм ієрархів. Так, князь Димитрій Донськой кілька разів призначав і проганяв митрополитів, Іван III та інші царі, особливо Іван Грозний, застосовували проти ієрархів жорстокі репресії «за їх опір та злочинність». Прагнення вищого духівництва до зміцнення впливу на державну політику і до зведення міцного релігійного фундаменту привело до встановлення в 1589 році патріаршества. Це не суперечило інтересам панівних кіл Росії, зокрема Бориса Годунова та його оточення, що бачили в патріаршестві можливість зміцнення самодержавства, яке похитнулось після смерті Івана Грізного. Ставленик Бориса Годунова, перший патріарх Іов відіграв значну роль у зведенні його на царський престол і восхвалянні його достоїнств. «Радуйся і веселися, — так при великому скупченні народу публічно заявив Іов Годунову, — Богом обраний, Богом улюблений і Богом пошанований, благочестивий і христолюбивий, пастир добрий, який приводить своє стадо імените до начальника Христа Бога нашого». Іов закликав бояр, клас, який управляв державою, служити вірою та правдою государю та його Дому. Патріарх і підручне йому духівництво стали вірною опорою нового царя, знаряддям здійснення задумів щодо зміцнення влади. В такому становищі зацікавлена і православна церква, оберігаючись від нових міжусобних сутичок між феодальними князями, що могли послабити становище та вплив церковної ієрархії, погіршити її майнове становище. При цареві Олексієві Михайловичу посилюється протидія церковних діячів обмеженню прав церкви. В цьому зв’язку відіграли велику роль митрополит Філарет, а згодом і патріарх Никон. Політика патріарха Никона — остання спроба відстояти незалежність церкви від держави, спираючись на теорію паралелізму двох влад — духовної і світської — «Сонця» і «Місяця». Причому, «як Сонце вище Місяця, так і священство вище царства», «цар менший від архієрея і повинен бути йому покірний». Цар Олексій відкинув клерикальні домагання Никона і увільнив з патріаршого престолу, але все ж пішов на поступки церкві, скасувавши «Монастирський наказ» як орган державного контролю над церквою, що мав політичні та судові функції.

Отже, характерною рисою допетрівського періоду є певна рівновага між двома владами — світською та духовною — при поступовому наростанні суперечностей між ними та намаганні держави до абсорбції церкви і її підпорядкування владі, що в кінцевому підсумку сталося при Петрі I. У петровських реформах одержала законодавче оформлення панівна роль державної влади над церквою, причому повністю і необмежено. Петро розумів значення церковної адаптації своїх радикальних реформ, прагнув використати для такої мети церковну ієрархію, хоча здебільшого ієрархія була настроєна неприязно до петровських реформ і у ставленні до царя. Петро I зумів знайти таку впливову людину церкви, на яку міг спиратися. Нею став Феофан Прокопович — красномовний проповідник, письменник і адміністратор, твердий прихильник петровської влади. У виступах Феофана Прокоповича знов діє посилання на апостола Петра, на Ветхий і Новий Завіт і стверджується, що царі — це намісники Бога на землі, помазаники божі. Феофан Прокопович намагається виправдувати будь-яку владу, навіть «сувору і невірну». А «хто їй не кориться, тих чекає страшний божий суд». Зазнаючи впливу західних систем державно-церковних відносин в протестантських державах, Петро вирішив перебудовувати їх за пруським зразком. В існуючій тоді ще згуртованій церковній ієрархії Петро бачив своєрідну «державу в державі», очолювану авторитетним патріархом. Замість патріаршества, формально автономного від політичної влади і самостійного в житті ієрархії, утверджується єдність світської та духовної влади в особі государя, який бере на себе безпосереднє управління церквою, призначаючи для відправлення керівних функцій свого представника — обер-прокурора Синоду. Відтоді цар суміщає вищу, не тільки світську, але й духовну владу, стає одноосібним главою церкви, а церква фактично перетворюється в один з державних департаментів, у «відомство православного сповідування», що виконає волю самодержця.

Церковні реформи мали не тільки політичну, але й економічну мету — оволодіння багатствами шляхом секуляризації церковного майна, одержання державною скарбницею частини прибутків церкви, що складали надто значні суми, переходу церковних земель у ведення держави. При Петрі I закладено докорінні основи політики самодержавства у ставленні до церкви, що стали на багато років фундаментом церковно-державних відносин. Всі спроби церковних діячів повернути колесо історії у зворотний бік, повернути церкві втрачені нею права і вплив неминуче терпіли фіаско, аж до лютневої революції 1917 року. Разом з тим це ніскільки не означає якого-небудь зменшення суспільно-політичної ролі Російської православної церкви. Ця роль надзвичайно вагома і базувалася на законодавчих актах царської імперії.

На відміну від усіх інших конфесій, що поділялись на «терпимі» і «нетерпимі» (релігійні секти), тільки православна церква, на відміну від мусульманської, іудейської, буддистської, мала право на вільну релігійну пропаганду і користувалася необмеженою підтримкою царських властей, одержала в розпорядження величезну земельну власність, нерухомість, майно, значні кошти на виплату надмірно високих окладів вищому і середньому духівництву, на утримання церковних приходів і монастирів, навчальних і лікувальних закладів, будинків притулку. Це не могло не визначати соціальну позицію церкви, її спілкування з царизмом, беззастережну підтримку його політики, обожнення самодержця як благочестивого монарха, царствуючого за велінням Бога, як щирого, старанного охоронця всіх церковних догматів. Духівництво, зараховане до привілейованого стану, нарівні з дворянством, виступало в усі періоди не тільки як служитель релігійного культу, але й як політичний союзник самодержавства, вірний слуга панівного класу. Панування держави над церквою одержало своє відображення в їх міцному політичному союзі, заснованому на загальних світоглядних і політичних переконаннях. Відомий американський історик Уїльям Фостер відзначав, що «церква як найбільший землеволодар і взагалі власник основних джерел політичної реакції незмінно підтримує всі великі рухи проти демократичного прогресу, а деякі з них сама ж і провокує».

Всі світові релігії — християнство, буддизм, мусульманство — виникли на ґрунті стихійного протесту знедолених і пригноблених мас проти гніту і насильства і тоді мали бунтарський, революційний характер. I лише згодом, коли релігії стали державними, вони втратили первісний характер. Але й згодом на різноманітних етапах історичного розвитку в різних країнах церква не дотримувалась традиційного підпорядкування державній владі. Відображаючи зрушення в масовій політичній і релігійній свідомості віруючих та священників, як і вплив історичних умов, церква в ряді випадків підтримувала прогресивні народні рухи, освячуючи релігійним знаменом і згуртовуючи маси віруючих в ім’я шляхетної мети — боротьби за соціальне визволення. В XV—XVI ст. в Німеччині протестантська церква під керівництвом Мартіна Лютера, а пізніше і Томаса Мюнцера, відіграла велику роль у підтримці селянського руху, в організації селян і ремісників на боротьбу проти феодального панування. В сучасних умовах в Ірані прогресивний народно-революційний рух очолила ісламська церква, що зуміла об’єднати найрізноманітніші соціальні верстви у боротьбі за повалення шахської влади і зміну політичного ладу. В 50—60-х роках ХХ ст. в лоні церкви виникають модерністські рухи, що охоплюють поряд з релігійними і соціально-політичні проблеми. Безпосередньою причиною нових явищ стає криза релігії в ряді країн, зростання секуляризму та атеїзму, зародження соціалістичних і народно-демократичних рухів. В сучасних умовах великий вплив мала «теологія визволення», «теологія революції», «християнський соціалізм» здебільшого в ряді країн Південно-Східної Європи, Південно-Східної Азії, а також в країнах Латинської Америки і деяких розвинених країнах Європи. Однією з характерних рис рухів є відмова від нейтралітету в політиці, що рекомендувався церквою, активна участь в політичному житті на боці прогресивних сил, визнання права віруючих на революцію і на застосування революційного насильства для відстоювання політичних прав. В центрі нової ідеології християнства змінювалася традиційна увага до індивідуального врятування в загробному житті, шляхом морального і соціального визволення, що здійснювалось в реальному земному житті з використанням політичних засобів боротьби проти насильства панівних класів. Це означало відмову від офіційної догми покори владі заможних, що проповідується всіма священними книгами. Це — ви-знання права і священного обов’язку на виступи проти зла і насильства, за інтереси пригноблених і знедолених мас. Відстоюючи непохитність політичної лінії католицької церкви, Ватикан різко засуджує лівохристиянський рух, як несумісний з приналежністю до церкви, заборонив священникам мати особливу, оригінальну від церкви думку щодо політичних проблем. Так знов викрита пресловута політична нейтральність папського престолу.

Церква зазнає впливу прогресивних рухів сучасності і робить певні висновки. Багато церков беруть участь в актуальній миротворчій діяльності. Одним з найбільш впливових міжнародних центрів боротьби за мир виступає християнська Мирна конференція, що об’єднує православні та протестантські рухи прихильників миру (резиденція в Празі). На загальнохристиянських конгресах релігійні, православні, протестантські організації прийняли ряд важливих рішень і заяв, закликали священнослужителів, всі прогресивні сили світу до боротьби проти гонки озброєнь, за збереження і зміцнення розрядки міжнародної напруженості і недопущення «холодної війни» між країнами. Дії стали разючим контрастом у порівнянні з колишньою багатолітньою політикою церкви. Починаючи з кінця 80-х років ХХ ст. з ініціативи Російської православної церкви в Москві проведено три всесвітніх конференції, девізом яких стало: «Релігійні діячі за міцний мир, роззброєння і справедливі відносини між народами», «Релігійні діячі за врятування священного дару життя від ядерної катастрофи», «За без’ядерний світ, за виживання людства». Активні дії миролюбних, в тому числі і церковних сил, відіграють важливу роль у відвертанні загрози ядерної війни, протидіють використанню церкви з агресивною метою, сприяють подоланню суперечностей між конфесіями в політичній сфері, згуртуванню релігій, всіх віруючих для забезпечення міцного миру на Землі.

Істотні відмінності у взаємовідносинах держави з церквою виникають лише в період перебудови, що виступає перехідним від радянського до пострадянського етапу в державному устрої. Жовтнева революція принципово вирішила релігійне питання. В його основу покладено два докорінних принципи: відділення церкви від держави і школи від церкви, забезпечення свободи совісті і віросповідання. Вже з самого початку встановлення Радянської влади, народний уряд прийняв ряд законодавчих актів: про секуляризацію церковних земель нарівні з поміщицькими землями; про передачу виховання і освіти з духовного відомства у ведення міністерства народної освіти і передачу йому також середніх і вищих духовних шкіл, семінарій, академій; про перехід актів громадянського стану (народження, шлюбу, розлучення, смерті) від церкви в державні органи, про ліквідацію інституту військового духівництва; про припинення державного фінансування церковних об’єднань. Тоді ж російська православна церква визначила свою негативну позицію у ставленні до держави, хоча ще не мала ясного уявлення про ті реформи, що вживе радянський уряд, і навіть незалежно від них. Тут вирішальну роль відіграли не церковні інтереси, яким доки ще нічого не погрожувало, а інтереси суто політичні.

Клерикальні домагання православної церкви заперечувалися навіть Тимчасовим урядом, а тим більше не могли бути прийняті Радянською владою. Це добре розуміли самі церковники, але висували їх свідомо з метою загострення відносин з державою. Аналізуючи радянський декрет «Про відділення церкви від держави і школи від церкви» (23 січня 1918 року), важливо відзначити, що основний зміст — демократичне рішення релігійного питання, характерне для багатьох тодішніх демократичних держав. Відділення церкви від держави і школи від церкви в різних специфічних формах мало місце в ряді країн Заходу — в Франції та Італії, а також в Японії, входило в програму лівих партій і навіть кадетів в Росії. Принцип свободи совісті в Росії, який лежить в руслі демократичних прав особи, діяв в багатьох країнах, означаючи лише свободу віросповідання. Вперше Радянська влада надала свободу віросповідуванню, здійснила право вибору релігії і право виходу з православ’я і переходу в інші конфесії, право невіруючих зберігати свої погляди і поширювали невірство. Урівнювались в правах перед законом всі конфесії, надавалося вільне відправлення релігійного культу всім без винятку церквам, а не тільки православним. Відміна релігійної присяги і клятви, релігійних обрядів і церемоній в державних установах також випливала з принципу відділення церкви від держави. Здійснювані Радянською владою заходи, спрямовані на демократизацію віросповідних відносин, ніскільки не ущемляли прав церкви, декларувалося вільне відправлення релігійної обрядовості і не містились жодні атрибути державного управління церквою. Однак ряд положень Декрету виходять за межі демократичних перетворень, відображаючи класове спрямування політики Радянської держави та необґрунтовану тенденцію прирівнювання церковних об’єднань до буржуазно-поміщицьких організацій, оскільки і тоді діяли у згоді. Декрет позбавляє церковні та релігійні общини права володіти власністю, права юридичної особи, націоналізує все церковне майно, оголошуючи його народним надбанням.

Дискримінація церкви і віруючих поєднувалася з піднесенням ролі атеїзму як державної ідеології. Задумана як теоретична полеміка з науковою ідеологією, атеїстична пропаганда перетворювалася в антицерковну з грубим ганьбленням релігії та церкви. Висуваючи завдання подолання релігійних забобонів, атеїзм пророкував швидке відмирання релігії, незважаючи на відносно високий рівень релігійності населення. Розбещування, що виступали під гаслом наукового атеїзму, насправді нічого спільного з ним не мали. В науковому атеїзмі, що увібрав найціннішу спадщину багатовікової історії, є категоричне засудження будь-яких спроб обмеження прав релігії, церкви, віруючих, неприпустимість підміни теоретичної боротьби з релігією, що ведеться у всьому світі, політичною війною держави проти церкви та її ідеології. Але заради справедливості поряд з людьми, які спотворили суть і засоби атеїзму, безкорисливо діяли багато тисяч справжніх атеїстів, які несли в маси науковий світогляд, роз’яснювали віруючим і невіруючим проблеми природи, суспільства, людини. Неправдивими тлумаченнями суті релігії та церкви багато в чому визначається курс політичної партії, що править, і держави у ставленні до церкви та релігії, прагнення ізолювати церкву від суспільства.

Лише в період Вітчизняної війни (1941—1945 років) багато в чому змінилося ставлення держави до релігії і церкви у зв’язку з патріотичною позицією Російської православної церкви, що внесла значущий вклад в перемогу над фашизмом. На кошти церкви і віруючих побудовані авіаційна ескадрилья і танкова колона та ін. За період війни приходами церкви передано більш 200 мільйонів карбованців на потреби фронту. Керівництво Радянської держави врахувало православній церкві те, що виступала стабілізуючою суспільно-політичною силою. Церква опікувалася інтересами державної політики і в миротворчій діяльності. Враховувалося також і те, що на територіях, що зазнали фашистської окупації, православні церкви не закривалися, а частина закритих з них до війни спромоглася відновити діяльність. Створена Рада у справах Російської православної церкви мала право остаточного рішення питань про відкриття або закриття храмів, що перешкоджало свавіллю місцевої влади. Незважаючи на довголітнє обмеження інтересів церкви і віруючих, на грубі порушення органами влади своїх же законів, керівництво церкви у виступах, в тому числі і за рубежем, давало незмінно високу оцінку політики радянської влади у ставленні до релігії.

Держава і церква на сучасному етапі

Сучасний етап в життєдіяльності православної церкви бере початок з перебудови, приблизно з середини 80-х років, коли взято курс на демократизацію суспільно-політичного і духовного життя суспільства, на відмову від адміністративно-командних засобів управління державою, на виправлення помилок і викривлень, в тому числі у ставленні до релігії і церкви. В основі нових підходів державних органів до релігії лежало попередвизначення помилкових концепцій та дій, широко розповсюджених в період Радянської влади. По-перше, відділення церкви від держави трактувалося як відділення її від суспільства і тому її функції законодавчо обмежувалися винятково відправленням релігійного культу. Тепер церква визнається не тільки релігійною установою, але й соціальним інститутом, покликаним до виконання важливих суспільних функцій, що виходять за межі релігії і традиційно притаманні церквам всього світу. По-друге, релігія розглядалася Радянською державою і атеїзмом, як чужорідний елемент в суспільному організмі, що підлягає витисненню і відмиранню. А звідси випливала дискримінація церкви і в тому числі віруючих в повсякденному житті. Тепер релігія набула справедливого розуміння як одна з рівноправних форм суспільної свідомості і важливий елемент національної культури, що відображає погляди, почуття мільйонів людей, що заслуговує високої поваги суспільства. Держава визнала необхідність створення сприятливих умов для задоволення релігійних потреб віруючих та виконання своїх функцій церквою.

Відновлюючи історичну справедливість у ставленні до релігії і церкви, уряд України на новій концептуальній основі переглянув статус церкви, її права і функції, її взаємовідносини з суспільством і державою. Держава повернула православній церкві сотні храмів, десятки монастирів, раніше відібраних у неї або які припинили своє функціонування з інших причин. Широко розгорнулося будівництво нових храмів, чисельність яких у п’ять разів вище рівня 80-х років ХХ ст. Виникло та діє багато нових релігійних навчальних закладів різних рівнів для підготовки священників і богословів. Православна церква отримала найширші, по суті, необмежені можливості для діяльності в найрізноманітніших галузях: благодійній, охорони здоров’я, культурно-просвітницькій, релігійно-пропагандистській, редакційно-видавничій, господарській, виробничій. Церква володіє правом власності і юридичної особи, створює необхідні їй підприємства і організації, свої видавництва і друкарні, культурно-просвітницькі суспільства, недільні школи, бібліотеки і читальні, крамниці для продажу релігійної літератури, видає багато десятків газет, журналів, використовує для своєї мети і загальні засоби масової інформації. Церква має опорні пункти в сфері охорони здоров’я і соціального забезпечення. Проголошена в законах України рівність прав і можливостей всіх віросповідань насправді здійснила високі права лише для однієї православної церкви. Саме їй одній надаються всілякі привілеї і почесті, хоча в Україні є і ряд інших впливових конфесій. Тисячоліття Хрещення Русі відзначалося в усій країні не тільки як церковна, але й як державна подія великого масштабу. Різдво і Пасха стали державними святами. Релігійні церемонії і обряди, що за законом мають проводитися в самій церкві або в будинках віруючих, тепер проводяться на території державних і суспільних підприємств і установ. Найрізноманітніші громадянські події, особливо урочисті акти, супроводжуються церковним освяченням — відкриття нових підприємств або цехів, проведення ярмарок, конференцій, спуск на воду нових кораблів, багато іншого, як і в царський період, благословляється молитвою священника з окроплянням об’єкта «святою» водою.

Серйозні зміни сталися в структурі православної церкви в Україні. В минулому єдина православна церква функціонувала під егідою Московської і всія Русі патріархії — Російської православної церкви. Найбільша її частина залишилася в складі Московської патріархії на колишньому правовому становищі — Українська православна церква московського патріархату, інша її частина проголосила себе автономною православною церквою Київського патріархату — УПЦ-КП. Третя виникла шляхом відриву від неї — Українська автокефальна церква. Найбільша з них — Українська православна церква московського патріархату об’єднує більше п’яти тисяч парафій. Інші церкви значно менші. Починаючи з 90-х років з боку державної влади України вживалися неодноразові спроби об’єднання всіх церков України під егідою Київського патріархату.