Московитія проти України: політика, культура...

Це була добра заявка про готовність до співпраці, але мало минути ще кілька років ініціативних дій української Національної комісії для зрушення справи з мертвої точки. Разом з тим у Положенні про Державну комісію по реституції культурних цінностей Російської Федерації (23.06.1992) відзначалося (пункт 6): «Державна комісія здійснює погодження реституційних претензій з республіками Бєларусь, Молдова, Україна, а також з Литовською, Латвійською, Естонською республіками відносно культурних цінностей, втрачених або переміщених з території цих держав в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років і в період з 1939 по 1941 роки.

Розгляд інших питань, пов’язаних з відносинами у сфері культурної спадщини між державами, що раніше входили в СРСР, до компетенції Державної комісії не відноситься». Це означало звуження спектру ініціатив, що їх могла розвивати згадана інституція.

Взаємини України з Росією у галузі реституції культурних цінностей, що є складовою культурних стосунків між обома народами, відзначаються локальним герметизмом, незважаючи на неодноразові односторонні спроби української сторони вийти на простір діалогу. Можна констатувати, що поле взаємних зацікавлень надто широке, аніж можна допустити, займаючись тільки вузькими відомчими інтересами, і насамперед в наших уявленнях воно зумовлене потребою узгоджених дій у напрямі так званих трофейних цінностей. Ось у цьому аспекті діалог Росія—Німеччина, Україна—Німеччина міг би перерости у дипломатичний дискурс трикутника, що дозволило б ініціювати ряд питань, викликаних насильницьким переміщенням культурних пам’яток під час і після війни.

Така форма спілкування конче необхідна з огляду на спірні проблеми спадщини, зумовлені специфічними історичними обставинами минулого і намаганням сучасних поколінь включити вилучену з України протягом десятиліть з інтелектуального обігу спадщину в державний культурний контекст.

Ясно відчувається неефективність і недосконалість наявних міжнародних правових механізмів охорони і збереження культурної спадщини, результат яких сучасна практика відчуває внаслідок страхітливих руйнувань, насильницьких переміщень і втрат культурних цінностей, що їх завдала Друга світова війна. Отже, активна ефективна діяльність реституційного трикутника Росія—Німеччина—Україна може забезпечити нові принципи та правила такого співробітництва і його вплив на формування новітніх критеріїв міжнародного права та внутрішніх нормативів кожної держави .

Універсальна система міжнародно-правових відносин набуває нових динамічних зрушень, якщо вона використовує сучасні існуючі приписи державотворчих комбінацій у системі діалогів і у підході до кожного юридичного суб’єкта з використанням існуючої правової культури у вигляді міждержавних конвенцій, рекомендацій, резолюцій, декларацій та інших подібного роду міжнародних правових актів. Через відсутність партнерства, взаємозацікавленого діалогу Росії з Україною у галузі реституції обидві держави на сучасному етапі мають більше втрат, аніж здобутків, стикаючись на практиці з інтегрованою зацікавленою співпрацею західних партнерів у цій галузі міжнародної культури і політики.

З ініціативи української сторони на території Російської Федерації відбулося три засідання експертів українсько-російської комісії з питань реституції культурних цінностей. Вони мали діловий, вузько практичний характер і встановлювали рівень переговорного процесу між Україною та Росією з питань повернення фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору XII ст., що за різних історичних обставин незаконно перебувають на території Російської Федерації в музеях Москви, Санкт-Петербурга і Новгорода. Передбачалося підписання Угоди між урядами України та РФ про співробітництво у справі повернення культурних цінностей, втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни та в наступні роки. Такий правовий документ історично необхідний. Отже, в Угоді між урядом України і урядом Російської Федерації про співробітництво в галузі культури, науки і освіти (26.07.1995) стаття п’ята передбачає, що сторони працюватимуть у галузі збереження їхньої історико-культурної спадщини, зокрема: «Сторони вирішуватимуть питання, пов’язані з втраченими або незаконно вивезеними культурними цінностями, які опинилися на території іншої Сторони, шляхом переговорів на основі національного законодавства і норм міжнародного права».

На жаль, у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (14.01.1998) ця ідея російською стороною не була підтримана і не знайшла відбиття, за винятком окреслення характеру проблеми загальнокультурного значення: «Сторони взаємодіють в галузі збереження, реставрації і використання їхньої історико-культурної спадщини». Але в Угоді про культурне співробітництво між Міністерством культури України і Міністерством культури Російської Федерації (25.03.1994) проблема культурних взаємин у галузі реституції реалізувалася в конкретну широко репрезентативну форму: «Сторони забезпечують безперешкодне одержання повної інформації про історико-культурні цінності, що зберігаються в державних зібраннях, колекціях і фондах обох сторін, і її використання в цілях освіти, науки і культури в рамках міждержавних програм.

Сторони сприятимуть запобіганню і попередженню незаконного вивозу культурних цінностей з своїх територій на територію іншої держави —учасника цієї Угоди та інших країн, а також взаємному поверненню вказаних цінностей незалежно від часу, що минув від незаконного вивезення.

Сторони проведуть необхідну роботу по визначенню незаконно вилучених або вивезених національних художніх цінностей-реліквій по їх реституції».

Окремої, важливої розмови потребують історико-культурні пам’ятки Михайлівського Золотоверхого собору. Вони були об’єктом дебатів під час засідання підкомісії з питань гуманітарного співробітництва змішаної українсько-російської комісії по співробітництву у Москві (26.08.1999). Третій пункт, що був прийнятий на цьому форумі, засвідчив таку думку: «Прийняти до відома готовність російської сторони передати 11 фрагментів мозаїк українській стороні, уповноваженим представникам сторін в першій половині вересня опрацювати механізм передачі і продовжити консультації з питань про останні фрагменти мозаїк і фресок».

Як відомо, світового значення мистецькі об’єкти Михайлівського собору були тимчасово відправлені в Москву на виставку влітку 1938 р. з нагоди 750-річчя «Слова о полку Ігоревім». Крім того, частина пам’яток була силоміць вивезена гітлерівцями під час війни до Німеччини, звідки вони, після поразки Німеччини, були переправлені до Росії. Українські експерти подали російській стороні переконливі аргументи законних претензій України на згадані цінності. Глибокий аналіз, проведений дослідниками Інституту історії Національної академії наук України, зокрема С. Котом, «Про повернення в Україну художньої спадщини Михайлівського Золотоверхого Собору, яка знаходиться в музеях Російської Федерації», засвідчив правоту претензій української сторони, що не могли не визнати російські експерти.

Під час другою засідання українсько-російської зустрічі експертів з питань мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору (06.10.1999) було прийнято принципову умову про передачу Україні чотирьох фрагментів фресок Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігаються у Державному Ермітажі. Російська сторона вивчала правовий аспект і механізм передачі фресок Україні відповідно до Закону Російської Федерації, що був прийнятий Державною Думою: «Про культурні цінності, які були переміщені до Союзу РСР в результаті Другої Світової війни і перебувають на території РФ».

Колишній міністр культури Російської Федерації Н. Л. Дементьєва у листі до Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей розважливо підтвердила готовність співпрацювати у сфері реституції. Торкаючись проблеми фресок Михайлівського собору, вона писала: «Ми із задоволенням сприйняли рішення уряду України відбудувати знищений у середині 30-х років Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, що став, як і Храм Спасителя в Москві, символом безглуздого варварства і злочинів проти культури, здійснених колишнім керівництвом Радянського Союзу. Відновлення чудового пам’ятника архітектури, як нам стало відомо, йде методом народної будови, у тому числі за рахунок добровільних пожертв і безвідплатних відрахувань, і його завершення повинно стати яскравою подією в житті братнього українського народу.

Як відомо, частина фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору була передана, на прохання колишнього керівництва УРСР (? — О. Ф.), на збереження в російські музеї (Державна Третьяковська галерея, Державний Російський музей, Державний Ермітаж, Новгородський архітектурно-історичний заповідник). Ряд фрагментів введено до складу постійних експозицій вказаних музеїв як яскраві зразки давньоруського мистецтва. Склад переданого до російських музеїв матеріалу й обставини його надходження нами тепер уточнюються.

Рада вам повідомити, що Міністерство культури Російської Федерації розпочало роботу на міжвідомчому рівні про передачу Україні фресок і мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору...».

Усі історико-документальні матеріали, дотичні до трагічної долі міграції цінностей Михайлівського собору, дають право вважати, що українська сторона законно вимагає повернення цих, незаконно переміщених на територію Російської Федерації, пам’яток культури. Отриманий комплекс даних засвідчує актуальність динамізації переговорного процесу за обставин, що чимало згаданих пам’яток були загарбані фашистами, а згодом опинилися у Новгороді та Санкт-Петербурзі. Окреме питання, як і на якому рівні здійснювати акт передачі об’єктів мистецтва.

Прогнози у розвитку процесу реституції передбачають, як один з можливих варіантів, партнерський досвід діалогу, побудованого на еквівалентному обміні культурними цінностями. Цю думку не слід ігнорувати і аж ніяк не легковажити нею, тому що компенсаторна реституція в цілому передбачає саме таку фазу еволюції реституційних відносин. Зішлемося на конкретні приклади.

Колишні губернатори Санкт-Петербурга (А. Собчак, В. Яковлєв) неодноразово зверталися до української сторони з проханням розглянути можливу передачу м. Санкт-Петербургу пам’ятника Олександру II роботи скульптора М. Антокольського.

Згаданий пам’ятник є в основному музейному фонді Київського музею російського мистецтва. До 1920 р. він перебував у приміщенні Міської публічної бібліотеки м. Києва. Згадана пам’ятка завжди була на території України, не була привезена чи незаконно придбана. Свого часу барон В. Г. Гінзбург організував та профінансував роботи по відливу у Парижі бронзової статуї російського імператора, а в 1910 р. подарував її місту Києву. Відомо також, що гіпсовий ескіз скульптури М. Антокольського зберігається в колекції Державного Російського музею Санкт-Петербурга.