Московитія проти України: політика, культура...

Пограбування релігійних осередків в Україні було тотальним. До Москви вивозилися дорогоцінні колекції з Києво-Печерської Лаври, Софійського музею, багатьох монастирів та церков, що або осідали в тамтешніх російських сховищах, або переплавлялися в золоті, срібні пластини, або Москвою перепродувалися за кордон4.

Особливих руйнацій українська сакральна культура зазнала протягом 20–30-х років минулого століття і у післявоєнний період. З Київської Лаври тоді було вивезено десятки ікон, в тому числі золоту з діамантами ікону чудотворної «Успення Божої Матері» з Успенського собору, золоті лампади, панагії, хрести, золотий хрест Богдана Хмельницького.

У статті завідувача сектору обліку фондів національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Григорія Полюшка «Хто зберігає натільний хрест Богдана Хмельницького?» описано реальні події 1933 р., коли Політбюро ЦК КП(б) України прийняло секретну ухвалу про передачу цінностей лаври до банку. «Усього було передано 274 предмети, серед яких 154 золоті монети, — пише автор статті. — У числі експонатів багато унікальних і надзвичайно цінних в історичному і матеріальному плані предметів, таких як: золотий з діамантами жезл фельдмаршала Румянцева-Задунайського, золота панагія князя К. І. Острозького, золоті хрести Київського митрополита Петра Могили, золота митра з Софійського собору та інші. Серед золотих монет — рідкі зразки нумізматики Боспорського царства, римської, візантійської, російської імперій і багатьох країн світу.

Здані до Київської обласної контори Держбанку на зберігання, цінності через кілька місяців потрапили до Держбанку СРСР у Москві. Тут не варто забувати, що Київ в цей час був лише обласним центром. Жорстка централізація зробила свою справу. Відомо, що в союзному банку відбір виробів з дорогоцінних металів для московських музеїв робили експерти Російського наркомату по освіті. На київські цінності претендував також Торгсін (торгівля з іноземцями). Однак зараз вже достеменно відомо, що певна частина цих культурних цінностей Києва зберігається в Московському історичному музеї»5.

Постає небайдуже для української сторони питання: як ставитися до пам’яток, що були відшукані при різного роду будівельних роботах і передані, згідно з існуючим на той період радянським законодавством, до фінансових органів? Так, 1986 р. при проведенні ремонтно-реставраційних робіт на території Хресто-Воздвиженської церкви м. Ізюма Харківської області було знайдено скарб церковного начиння із 14 предметів. У 1987 р. його було відправлено до Державного сховища коштовностей Міністерства Фінансів СРСР.

На вимоги настоятеля згаданої церкви о. Костянтина повернути цей скарб і передати його храму Національна комісія отримала відповідь першого заступника керівника Держкоштовностей Росії А. Кутепова (27.05.1997): «За здані цінності Ізюмському міськфінвідділу 18.06.87 р. була перерахована сума винагороди в розмірі 25% від ціни скарбу для виплати тим, хто знайшов скарб.

Крім того, вважаю за необхідне пояснити, що місто Ізюм засновано у другій половині XVI ст. і до приєднання Лівобережної України з Росією в 1654 р. у межах встановлених кордонів між Росією і Польщею відповідно до Поляновського договору 1634 року, знаходилося на території Росії до проголошення України незалежною державою у листопаді 1917 р.

...У 1991 р., після розпаду Союзу РСР, українська Православна Церква стала автокефальною, а майнові права Росії та України закріплені угодою між Російською Федерацією та Україною про взаємне визнання прав і регулювання відносин власності від 15.01.93 р.».

Ця відповідь — типова бюрократична відписка. Питання, як бачимо, не було розв’язане.

Те саме можна сказати про долю так званого Капустинського скарбу (с. Капустин Шполянського району Черкаської області), що був знайдений влітку 1991 р. на приватній садибі, або скарбу, що його на початку 1985 р. знайдено у дзвіниці Вірменського костелу міста Кам’янця-Подільського. Згадані скарби, передані в Москву, як до того інші такого роду пам’ятки культури, формують нові об’єктивні реституційні реалії, що стосуються нових форм співпраці і моделей ефективних двосторонніх стосунків відповідно до законодавчих норм про ввезення та вивезення культурних цінностей.

Багато проблем виникає з діяльністю різного роду неконтрольованих археографічних, археологічних експедицій. Комітет по збереженню і використанню пам’ятників історії та культури Криму неодноразово наголошував, що останніми роками різко активізувалося розграбування, вивезення за межі території України пам’яток археології. («У Бахчисарайському і Ленінському районах розграбовані майже всі античні і ранньосередньовічні могильники», — з листа до Національної комісії від 4.IX. 1996 р.).

Постає питання: як припинити потік вивезення культурних цінностей і в якій формі діалог з російською стороною буде корисний для припинення міграції об’єктів культури на західні антикварні ринки? У контексті українсько-російського реституційного діалогу можна домогтися багатьох позитивних результатів, уникнути прорахунків в галузі реституції культурних цінностей.

Очевидно і об’єктивно, що Україні та Росії бракує професійного підходу в міжнародних дискурсах про повернення втрачених шедеврів мистецтва та культури. Це, скажімо, підтвердив симпозіум у Нью-Йорку, темою якого було обговорення проблем втрат культурних цінностей під час і після війни (1995). Російська сторона не знайшла гідно вмотивованих аргументацій проти сили наступальних дій західних спеціалістів з галузі реституції (вчених, політиків, дипломатів).

Нового опрацювання, узагальнень, теоретичних аналізів вимагає величезний масив культури, що окреслений поняттям «реституція культурних цінностей».

Протягом останніх років культурні цінності стали предметом неухильної уваги світового товариства. Конвенції ЮНЕСКО, рішення ЮНІДРУА, активна діяльність Міжурядового комітету ЮНЕСКО із сприяння поверненню культурних цінностей країнам їхнього походження або їх реституції в разі незаконного привласнення, впливові міжнародні форуми, як, скажімо, конференції у Чернігові (1994), у Нью-Йорку в 1995 р., ділові зустрічі з цієї проблеми в Бремені, Празі (1994), в Будапешті (1993), Мінську (1992) дали ясне відчуття й розуміння, що культурні цінності є основою розвитку сучасної культури, важливим елементом формування історичної пам’яті народів.

Інтерес до цієї проблеми викликаний об’єктивними історичними змінами, зрослою потребою кожного етносу оберігати власні пам’ятки культури, примножувати цим духовну скарбницю людства.

Співпраця держав у галузі повернення та реституції культурних цінностей набуває все більшого значення у міжнародному житті, що викликано необхідністю збереження культурного простору, усвідомленням руйнівної дії наслідків відчуження цього простору для кожної національної культури. Заклики до збереження колективної пам’яті, втіленої в історико-культурних надбаннях, стають вагомішими на користь сучасної цивілізації й проймають колективний розум і досвід, що інтегрується в лоно гуманізму.

Разом з тим, все більшу підтримку громадськості світу, урядів демократичних держав отримує ідея повернення культурних скарбів, національних історичних реліквій, пам’яток мистецтва, протизаконно переміщених з територій їх походження. Кожна національна культура в окресленні пріоритетів керується наявністю створених культурних вартостей, ефективністю їх функціонування у суспільстві та його здатністю оберігати ці надбання від фізичної руйнації й ворожих посягань.

Сьогодні не викликає сумніву той факт, що культурні цінності є важливим елементом спілкування, взаєморозуміння й взаємозближення народів та держав. Праця у галузі повернення та реституції, що здійснюється в сучасних умовах, — це ствердження гаазьких ідей, пакту Реріха, конвенцій ЮНЕСКО по міжнародному культурному співробітництву і формуванню нових демократичних норм у сфері культури та умов, що об’єктивують охорону і збереження культурних цінностей.

Актуальною для нашої діяльності і визначення її перспектив є «Декларація принципів міжнародного культурного співробітництва», прийнята ЮНЕСКО (1966), де, зокрема, у статті VIII підкреслюється: «Культурне співробітництво має здійснюватися на основі взаємної вигоди для всіх народів, які беруть участь у ньому: відповідні обміни мають бути пронизані духом максимальної взаємності».