Московитія проти України: політика, культура...

Головна ґрунтовна база всякої національності є школи. Це відома всім істина. Буржуазний націоналізм знає це найкраще і через те скрізь по колоніях і де тільки може він старається запровадити по школах навчання своєю мовою. Така школа забезпечує йому найкращий вплив і панування в цій країні. Чому руський царизм так боявся панування національної школи й так люто проводив русифікацію по всіх поневолених ним націях? Бо русифікована школа всіх робила «руськими» і тим толерувала визиск націй»11. На цьому поставимо крапку у цитуваннях Винниченка, бо дальші, після 30-х, роки показали, що Москва віжок русифікації не відпускала ні на йоту, і нинішні «совдепи» як послідовники ідей «під прапором нєдєлімой…» теж втілюють сепаратистські гасла на практиці, розмежовуючи регіони і нарід України з подібними до нього О. Єфремовим, Є. Кушнарьовим, О. Лук’янченком. Як писав той самий Володимир Винниченко у «Щоденнику»: «тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити»12. Не хоче випустити зі своїх рук таких, як Гризлов, Симоненко з його однодумцями Зюгановим і Наталією Вітренко… Не даймося одурити іще раз!

Оглянімося, можливо востаннє, назад, аби зрозуміти трагізм протиріч нової України і повзання московіцької совдепії… Скапував на тремтливому вогнику незалежності й свободи 1996 р. Не такий простий він був, як могло здатися… Яке воно, людське життя у дзеркалі суспільства? Погляньмо в це дзеркало спокійно, без ламентацій і криків. Одне життя, одна доля… Лампочка то горить, то гасне.

«Мені здалося, що я померла і знаходжуся в пеклі. Бруд, задуха, крики слідчого, камерові розборки, — все це злилося в один мент, що тривав вічність». Ці слова належали Галині Росоловській, директорові видавничої фірми, авторові видавничої програми «Україна—знання—діти», добрій феї для багатьох молодих поетів і письменників у Харкові.

Коротка біографічна довідка:

Народилася у 1956 році. Українка. Місце народження — село Чесники Рогатинського району Івано-Франківської області. 1978 року закінчила Український Поліграфічний інститут у Львові. Того ж року за розподіленням потрапила до Харкова, де працювала на книжковій фабриці ім. Фрунзе. Починала майстром. Остання посада — головний диспетчер. У 1993 році заснувала видавничо-поліграфічну фірму. Мету бачила у розробці та виданні підручників і посібників для дітей від дошкільного віку до вищої школи. За місяць до арешту її фірма видала 10-томник англійської мови у малюнках для початкових класів, словник «Художня культура» для студентів Юридичної Академії, підручник «Естетика». Намагалася підтримувати молодих українських авторів, видаючи безкоштовно їхні твори. Матеріально допомагала мистцям і науковцям, про яких знала, що вже сьогодні вони творять Україну майбутнього.

…11 червня 1996 року, як завжди о 8 ранку, Галина вийшла з під’їзду, щоб іти на роботу. Раптом побачила перед собою червоне авто, з якого назустріч їй вийшли п’ять молодиків. Один з них запитав її прізвище. «Ось Ви нам і потрібні. Ми не викликаємо, а забираємо», — була відповідь на слова Росоловської, що вона ні від кого не ховається і сама би прийшла до правоохоронних органів у разі потреби. Характерно, що ні ордера на арешт, ні будь-яких інших офіційних паперів, що підтверджували б повноваження цих осіб, пред’явлено не було, її силоміць заштовхнули в авто і повезли, як з’ясувалося, у Ленінський відділ міліції. Туди ж, до кабінету слідчого цього району, через 30–40 хв. після її прибуття з’явились слідчі з іншого, Фрунзенського району, подружжя Пономаренків, щоби вчинити допит. Крики і образи на її адресу змішувалися з погрозами: «Ти, бандерівко чортова, по Франціях будеш їздити?! Досить, згниєш тут. Смерті проситимеш не допросишся!» Далі від неї вимагалося підписати розписки на $10 000 людям, декого із яких вона навіть не знала. Після 4-годинного допиту Галину відвезли до ізолятора тимчасового утримання (вул. Чернишевська, 2), де протримали шість діб, хоч за юридичною нормою дозволяється тільки три. Камера, у якій вона перебувала, нагадувала катівню. Жахливе приміщення, вкрай брудне, тісне, задушливе, із забитими вікнами. Лампочка освітлення горить цілодобово, не вимикаючись. Посередині вкручений у долівку стіл і два стільці, поряд з якими розташовані баки (відхожий та з питною водою). Під стіною — вкрай вузесенькі (завширшки з лікоть) нари з поверхнею, як у пральної дошки (нари оббиті залізом), так що лежати на них практично неможливо. Всі речі Галини були конфісковані без опису. Із собою не дозволили взяти навіть гребінця. Руки, чорні після зняття відбитків з пальців, помити було ніде, і всі шість діб — ані вмитися, ані розчесати волосся тощо. Ні рушника, ні інших туалетних предметів. Навіть до туалету, за їхніми правилами, водять лише один раз на добу (о 6 год ранку), де дозволено перебувати не більше п’яти хвилин і то під наглядом. Протягом тижня Галина перебувала у шоковому потрясінні, не могла ні їсти, ні пити, і протягом тижня ніхто з рідних, друзів і знайомих не знав, що трапилося з нею і де вона знаходилася. Тільки коли Галину було переведено до Холодногірської в’язниці, у двері її квартири постукали невідомі і запропонували її чоловікові терміново продати помешкання, заплатити їм $10 000 і тоді Галину, мовляв, одразу буде звільнено. Так довідався Михайло про місце перебування своєї дружини і тоді ж повідомив адвокатів — подружжя Анатолія та Галину Тарасенків, які буквально почали «прориватися» до своєї підзахисної. Слідчий Михайло Лаптєв і начальник слідчого відділу Серій Шабалдас заборонили передавати Галині змінні речі, чинячи шалений спротив тому, щоб до справи долучилися адвокати.

З першого дня на Холодній горі Галину кинули до однієї з найжахливіших камер під назвою «вокзал». У цій камері площею завбільшки 10–12 кв. м, без вікна, утримується до 30 осіб. Нари із залізних сіток, лише на деяких є матраци, брудні й скуйовджені від того, що жінки постійно витягують з них вату. На нарах сплять тільки обрані. Більшість із жінок, підібгавши під себе ноги, сидять біля параші, що весь час відкрита. Від цього в камері страшний сморід, до того ж перемішаний з тютюновим димом, бо практично всі жінки палять. «Заправляє» в камері так звана «родина» з чотирьох жінок, котрі мають між собою постійні статеві відносини. Тих, хто не сподобається цій «родині», примушують займатись сексом з іншими, демонстративно, перед загалом. (Інколи через «кормушки» санітарної частини жінок перетягують до чоловічих камер і там їх по черзі ґвалтують). Коли комусь із «родини» сподобається одяг новачки, її одразу роздягають — ходитимеш у простирадлі, доки родичі не передадуть тобі щось інше. Наглядачі цьому не перешкоджають, а навпаки, вказують на невгодну їм людину — начебто це інформатор. Тоді цю людину кладуть посередині камери і забивають (бува й до смерті) відламаними від параші металевими «балками». Таке враження, що «служителі закону» отримують від споглядання цих жахів ще й фізичну насолоду.

Годують баландою. Це — нечищена, напівсира картопля з горохом у брудній воді. До їжі додають постійно бром, від якого тіло і обличчя жінок, які довго сидять у цій в’язниці, обростають волоссям. У камері «вокзал» Галина була доведена до такого стану, що хотіла покінчити життя самогубством, але перед останнім кроком її врятувала молитва. Молилася постійно, і це, напевно, було її оберегом. Доведену до відчаю, знесилену знущаннями, вимушеною голодівкою і безсонням, Галину терміново (через три доби) переводять до камери 7.0. Тут вже було трохи чистіше, і утримувались переважно не вбивці, як у попередній камері, а наркомани, транспортери макової соломки, дрібні злодії. Наприклад, з грудня 1995 р. сиділа бабка 64 років, яка, не ївши п’ять діб, витягла пиріжок з торби у жінки, що попрохала її на вокзалі постерегти речі, доки вона сходить за квитком.

Складалося враження, що Холодногірська в’язниця, як за совітських часів, «гонить план»: заповнити і переповнити її «простори» чи то справжніми злодіями, чи то немічними жебраками, чи то людьми, яких забирають «на замовлення», як Галину, — всіх докупи для перетворення людей у тварин, для виокремлення в них найнижчих і патологічно здеформованих інстинктів. В’язниця як лабораторія, де безкарно досліджується рівень можливої моральної і духовної деградації людської особистості.

Через тиждень Галину з камери 7.0 перевели у так званий «трійняк». У порівнянні з попередніми це — «санаторій». Сюди садять «на розкрутку», тобто підсаджують осіб, що провадять психологічну обробку. Аби потрапити до цієї камери на постійно, треба когось «закласти» або на волі, або тут у в’язниці, щоб подовжити підсудному термін ув’язнення. Тих, що утримують у «трійниках», називають «рулями», їм переважно дістаються передачі, котрі надсилають родичі ув’язненим. На залякану Галину всілякими способами почали тиснути, аби вона відмовилася від адвокатів, переконували, що тільки таким шляхом вона може опинитися на волі. Те саме вимагав від неї слідчий Лаптєв, поклавши перед нею аркуші паперу, один з яких був із заготовленою відмовою від адвокатів, у разі його підписання Галині пропонувалася довідка (також наперед заготовлена) про її звільнення. Галина вистояла, нічого не підписала. Пройшовши по всіх колах в’язничного пекла, витерпівши злочинні знущання над собою впродовж загального місячного, юридично безпідставного ув’язнення, вона отримала нарешті дозвіл вийти на волю під розписку про невиїзд із Харкова. Що, зрештою, стало причиною її звільнення із ув’язнення — скарги адвокатів по всіх інстанціях (аж до Генеральної прокуратури включно), звернення до депутатів Верховної Ради чи телеграми до Комітету по правах людини Конгресу СІІІА тощо». Лист підписали: О. Різниченко —провідний фахівець Харківського літературного музею, П. Черемський — голова Асоціації захисту історичного середовища.

…Цей велемовний лист — крик душі, написаний на захист однієї людини, як у краплині води, відбиває факт злочинних діянь режиму Кучми. Уже за незалежної України мордували патріотів за національну ідею, мучили і переслідували, вбивали підло, зненацька в під’їздах будинків. Немовби у старі часи, страх тінню поповз по селах і містах — система Кучми вступала в силу. Було усім ясно: не до демократії, совіцьке страховисько руками його виконавців здійснює мордування громадян. Неохоче сходила зі сцени стара повія СРСР… Спливали на пам’яті 30-ті роки, коли «чорний ворон» відвозив ночами з письменницького дому «Слово» класових ворогів, прислужників імперіалізму… Ті, що працювали на чорну потвору московської стерилізації, уже давно в пеклі, але залишилися їхні онуки, які ногами і руками тримаються чиновничого крісла, у різний спосіб і на різний лад реанімують оте страховисько — СРСР.

Аналоги і зіставлення інколи конечні, вони велемовніші від гучних епітетів і романтичних емоцій. Звертаємося знову за допомогою до важливого цитування.

Свідчення професора П. Таланчука — «державний борг СРСР становив у 1990 році 35 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті, внутрішній — майже 600 млрд. рублів, останніми роками він зріс майже на 400 млрд. рублів. Держава жила в борг, практично балансуючи на межі економічного банкрутства. Розвал СРСР був на часі політично й економічно невідворотним.

Ситуація значно погіршувалася тією обставиною, що, за словами Горбачова, на мілітарні зусилля СРСР спрямовувалося 92% усіх промислових потужностей, а на задоволення людських потреб — лише 8%. Він знав, що казав. А Україна була цитаделлю «оборонки»13, — наведене свідчення П. Таланчука ґрунтувалося на розумінні тягаря кремлівського тоталітаризму, який посягнув на основні людські цінності. Замість миру, про який говорилося пишними словами, закручувалися гайки «оборонки», у тенетах тотальної брехні губилися дощенту геть усі права людини. Суспільство жило в ошуканому середовищі, було обмануте, усе сприймалося навиворіт і нагадувало містерію жахів, карнавал потворного лицедійства. Чи знову хотіли, хочуть нас до цього навернути брехуни-лицедії? Чи не бачимо у реаліях інтеграції реакційних, опозиційних сил України нову хвилю, що загрожує її суверенітету? Чому московицькі авторитети від політики і культури у 2004 р. поводили себе безцеремонно і протизаконно в нашій державі за підтримки відомств Миколи Білоконя та Геннадія Васильєва? Пам’ятаймо: ескалація нетерпимості та розбрату потенційно загрожує спокою та стабілізації! Сутність нашого буття — у розкритті таких якостей, які є виразниками Добра у відносинах між людьми нашої держави.

Будьмо уважніші, толерантніші, мудріші!

У книзі Євгена Гуцала «Ментальність орди» (1996) є пророчі слова — уже скільки років минуло, а вони злободенні: «Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проносилися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Галея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми знову є свідками милої з’яви комети Галея, її злої історії, а ця ж бо комета, її історія своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля»14.

Якби Євген Гуцало міг подивитися на реалії нашого життя початку третього тисячоліття й, зокрема, на аспекти зовнішніх дій Москви стосовно України з моменту, коли люди вітали одне одного з Новим 2004 р., то він ще раз повторив би, що політичне, економічне і культурне життя України його хвилює, бо воно у загрозливому стані, а «силове поле» отого самого «смертельного хвоста» — то уже реальна небезпека, що підступала зусібіч. Події, що відбувалися в Україні за підказкою полковника Путіна з середини літа 2004 р., досягли апогею у жовтні—листопаді—грудні: народ, обманутий підступною місцевою владою, що водила його за ніс, визискуючи з нього останні сили, врешті піднявся на увесь свій багатомільйонний зріст і голосно вигукнув президентові-покручу Кучмі та його покручам-лицедіям: годі! Й оце «годі!», зрештою, змело смертельний хвіст комети Галея, здолало опір зовнішній та внутрішній, розлетілося луною й отримало вселюдське опертя. Бо світ хвилювався за Україну і бажав їй добра разом з російськими інтелігентними сподвижниками російської демократії…

Набешкетували з кучмами медведчуки, насуркісували з бакаями, напінчукували, натигіпкували… Моторошно від спогадів про те, як грабували, розкрадали, розмінювали на п’ятак державу.

Пам’ятаймо: брехуни-лицедії — це покручі! Пам’ятаймо: покручі живучі! Покручі не переводяться — нашкодять і сідають у депутатське парламентське крісло, де вони є недоторкані і де вони шкодять ще більше, і ще більше обманюють.

Шлях, який ми проходили, трагічний, якщо у поняття трагізму вкладати нашу покірливість і нашу забудькуватість, невміння поводити себе гідно з покручами. Трагічне висувається на перший план тоді, коли не можемо почувати себе господарями на землі, запобігаємо перед зайдами-чужинцями, не шануємо рідну мову, не захищаємо право на свободу і щасливе життя, не дбаємо про дітей. Ми повинні дбати, аби наші діти були господарями на землі, а не слугували дітям отих покручів, які сьогодні, маскуючи суттєві наміри, уявне видають за дійсне.