Московитія проти України: політика, культура...

10 Симоненко П. «Ми відбудуємо Україну за п’ять років…» // Хрещатик. — 1999. — 1 жовтня. — С. 4–5.

11 Винниченко В. За яку Україну. — Париж, 1934. — С. 37.

12 Винниченко В. Щоденник. — Едмонтон; Нью-Йорк, 1980. — Т. 1. — С. 285.

13 Таланчук П. Колишній Союз ніколи не був раєм // Голос України. — 1996. — 6 трав. — С. 7.

14 Гуцало Є. Ментальність орди. Статті. — К., 1996. — С. 142.

15 Леонтович О. Це вогненне слово — Крути // Урядовий кур’єр. — 2003. — 29 січня.

16 Томенко М. Національна культура: persona non grata в сучасній Україні // Універсум. — 1996. —№ 9–10. — С. 33.

ТО КОЛИ І ЧИ РОЗЛУЧИТЬСЯ МОСКВА З НАГРАБОВАНОЮ СПАДЩИНОЮ?

В умовах зовнішнього спротиву і неприйняття суверенних намірів ідея культурної пам’яті нації, держави пріоритетна у той спосіб, що обіймає цілість і єдність України. Вона ідентифікується із загальнонародною проблемою повернення культурних цінностей, що були насильно, протиправно переміщені з території України.

З іншого боку, у світлі реконструкції сучасної української культури, охоплення її цілості та єдності названа ідея має стратегічний характер. Усвідомлюємо складність і політичну гостроту питання про культурну пам’ять нації, про сутність національної спадщини, в тому числі проблеми повернення або реституції, чи, як останнім часом пишуть, реставрації пам’яток культури. Неприйняття або ігнорування національної спадщини рівнозначне ігноруванню волі народу України, що він її одностайно продемонстрував під час референдуму 1991 р. Не випадково Верховна Рада України у вересні 1999 р. одноголосно прийняла закон «Про вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей».

Складність і політична гострота проблеми повернення в Україну культурних цінностей взаємозумовлені. Повернення — це рух у два напрями і міжнародний діалог двох сторін.

Пам’ятки культури, що є основою спадщини будь-якого народу, становлять золотий фонд найважливіших надбань людства. Кожна нація, держава, етнос дбають про свою спадщину, оберігають її, забезпечують нормативний захист. В першу чергу питання міграції цінностей актуальні для України, культура якої в різні історичні епохи зазнала руйнувань.

Комплекс понять, що підсумовують єдність і цілісність спадщини, символізує нерозривність розвитку суспільства, пов’язуючи минуле з сучасним, а сучасне з майбутнім.

Спадщина є тим ключем, що забезпечує пізнання в розрізі історично національної самоідентичності, усвідомлення себе як повноправного і самобутнього учасника світового історико-культурного процесу. Вона становить важливу роль культурного розвитку.

Історія української культури дала нам безцінні свідоцтва творчих здобутків багатьох поколінь відомих і безіменних будівничих храму культури. Разом з тим маємо огром прикладів нищення і втрат за різних історичних обставин колосальних культурних цінностей. Нинішніх днів сягає цей сумний трагічний перелік.

Особливо драматичний слід залишило по собі ХХ ст., позначене кількома братовбивчими революціями, двома світовими війнами, численними локальними конфліктами, жертвами яких ставали надбання національної культури.

Чому так багато цінностей втрачено Україною? Мовиться не тільки про стихійні лиха, природні катаклізми, внаслідок яких гинули музейні, бібліотечні, архівні, археологічні пам’ятки культури.

Кривавим мечем революції було стерто з лиця землі багатовікову старшинську, шляхетську цивілізацію з її культурно-палацовими комплексами. Орди есера Муравйова сплюндрували у Києві національні культурні надбання, приватні музейні збірні, в тому числі М. Грушевського і В. Кричевського. Війни тотально витоптали вогненними копитами життєносні лани тисячолітньої культури. З України на північ до Росії перекочовували численні скарби. Так тривало впродовж XVII—XX ст.: один народ ставав донором для іншого, підживлював його культуру. З часом відбулася трансформація понять: культурні цінності українського народу присвоювалися культурідеологемами Москви і видавалися за російські.

Скільки пам’яток вивезено з України до Росії, сьогодні ніхто не може відповісти. Бракує цілісного загальнонаціонального каталогу втрат. І це неможливо зробити: під час війн, пограбувань були втрачені інвентарні книги багатьох фондосховищ, і відновлювати картину тепер доводиться майже інтуїтивно. Але при тім, аби ґрунтовно відповісти на питання про втрати, потрібно змоделювати послідовність розгляду етапів розвитку української культури, але за умов принизливої колоніальної другорядності Україна не мала фізичної можливості забезпечувати зберігання й охорону власних духовних надбань. Окрім того, витонченою системою заходів пропагандистського ґатунку загарбники протягом багатьох поколінь настирливо вбивали в голову українцям думку про периферійне місце їхньої культури і скромну роль, що їй відводилася: покірливо стояти на узбіччі історико-культурних шляхів, церемонно пасувати перед чужинцями — від їх найнижчого до наймаєтнішого стану насаджувалася логіка правоти сильного культурного продукту.

Загарбники, колонізатори усіх мастей у своїх користолюбних діях усюди однакові. Вони керуються відверто цинічним правилом: вб’єш культурну пам’ять — здолаєш супротивника, відбереш пам’ятки культури — збагатиш власну духовність. Так робилося на Заході, Сході упродовж тисячоліть: щоб зцілити хворого, вливали йому здоровшу кров.