Розділ третій ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ СИЛА

Таким чином, ступінь свободи чи тиранії за будь-якої системи правління значною мірою є віддзеркаленням відносного ступеня бажання суб’єктів цієї системи бути вільними, їхнього прагнення та здатності протистояти будь-яким спробам поневолення. Усупереч поширеній думці кожна диктатура тоталітарного типу залежна від населення та суспільства, якими вона править. Наведемо слова вченого-політолога Карла В.Дойча, який 1953 року писав: «Тоталітарна влада сильна лише за умови, що нею користуються не надто часто. Якщо її доводиться застосовувати постійно і проти всього населення, навряд чи вона надовго залишатиметься міцною. Оскільки тоталітарні режими потребують більше сили у відносинах зі своїми підлеглими, аніж будь-який інший тип правління, вони також потребують і вироблення в народу звички до поступливості й залежності. Крім того такі режими повинні мати активну підтримку, принаймні, найважливіших сегментів населення»[6].

Джон Остін, англійський теоретик права ХІХ століття, описав ситуацію, коли диктаторському режиму протистоїть невдоволений народ. Остін доводить, що якби весь народ спрямував зусилля на повалення режиму і заради цього ладен був би витримати репресії, ненависний режим, враховуючи його прихильників і навіть підтримку ззовні, не зміг би встояти.

Учений доходить висновку, що народ, який вже одного разу виявив спротив, неможливо знову змусити до постійної покори та підпорядкування[7]. Ще раніше Ніколо Макіавеллі стверджував, що володар, «який вважає народ своїм ворогом, ніколи не буде почуватися в безпеці; чим більше посилюватиметься його жорстокість, тим слабшим ставатиме режим»[8].

Політичну застосовність цих постулатів на практиці довели норвежці, які героїчно чинили опір фашистським окупантам, а також, як уже зазначалося у першому розділі, хоробрі поляки, німці, чехи, словаки та багато інших народів, що протистояли комуністичній агресії та диктатурі, і зрештою зробили внесок у повалення комуністичного режиму в Європі.

Звичайно, це не нове явище: приклади ненасильницького спротиву сягають корінням принаймні 494 року до н.е., коли плебеї відмовилися від співпраці з римськими патриціями[9]. У різні часи так само, як у Європі, до ненасильницької боротьби вдавалися народи Азії, Африки, обох Америк, Австралії та Океанії.

Отже, можна виокремити три найважливіші чинники, що визначають, наскільки контрольованою чи неконтрольованою є сила режиму: 1) відносне бажання населення встановити певні межі для сили режиму; 2) відносна міць незалежних організацій та інституцій суб’єктів, щоб колективно перекрити джерела сили; 3) відносна здатність населення утриматися від схвалення чи потурання режимові.

Центри демократичної сили

Однією з характерних ознак демократичного суспільства є існування незалежних від держави численних неурядових груп та інституцій, таких як, наприклад, сім’я, релігійні організації, культурні товариства, спортивні клуби, економічні інститути, профспілки, студентські асоціації, політичні партії, сільські громади, клуби садівництва, правозахисні організації, музичні групи, літературні товариства тощо. Ці структури існують як для досягнення власних цілей, так і водночас для задоволення суспільних потреб.

Крім того, такі структури мають велике політичне значення. Вони служать груповою та інституціональною базою, на основі якої громадяни можуть здійснювати контроль за розвитком суспільства і протистояти іншим групам або владі, в разі, якщо ті незаконно зазіхатимуть на їхні інтереси, втручатимуться у діяльність чи життя.

Окремі індивіди, ізольовані від таких груп, зазвичай не мають значного впливу на решту суспільства, ще меншою мірою — на владу, і вже зовсім ніякого — на диктатуру.

Тому, якщо диктатори позбавлять такі структури автономії і свободи, населення стане практично безпорадним. Ці організації також можуть контролюватися диктаторським режимом з центру або ж заміщуватися новими. В такому разі вони будуть використовуватися для контролю як над окремими членами, так і над відповідними суспільними сферами.

Однак, якщо автономію незалежних громадських організацій (поза урядовим контролем) можливо втримати чи відновити, вони стануть надзвичайно важливими інструментами застосування тактики політичної непокори. Адже спільною ознакою у всіх уже згадуваних прикладах повалення чи ослаблення диктатури була здатність населення та його інституцій до хороброго масового політичного спротиву.

Як уже зазначалося вище, такі центри сили здатні забезпечити населенню інституціональну основу для протистояння тиску чи контролю з боку диктаторського режиму. В майбутньому вони стануть невід’ємною структурною складовою вільного суспільства, тому їхній постійний незалежний розвиток часто виступає передумовою успішної визвольної боротьби.

Якщо диктаторський режим послідовно і невпинно розправляється з незалежними громадськими організаціями або контролює їх, учасникам руху опору важливо створити нові або відновити демократичний контроль над тими, які встояли і частково підпорядковані режиму. Під час революції в Угорщині 1956–1957 років виникло багато Рад безпосередньої демократії, які навіть об’єдналися, встановивши на декілька тижнів цілу федеративну систему інститутів і управління. У Польщі наприкінці 80-х років робітники нелегально створювали осередки «Солідарності», а в деяких випадках перейняли контроль над офіційними профспілками, які контролював комуністичний режим. Такий інституційний поступ може мати дуже важливі політичні наслідки.

Звичайно, жоден із перелічених засобів послаблення і повалення диктатури не є легким, і не гарантує успіху за будь-яких обставин. Це так само не означає, що в процесі боротьби вдасться повністю уникнути втрат, адже прихильники режиму найімовірніше намагатимуться знову змусити народ до співпраці та покори.

Водночас з вищенаведеного огляду природи сили випливає, що цілеспрямоване руйнування диктатури є можливим. Саме диктаторським режимам притаманні такі ознаки, які роблять їх надзвичайно вразливими і безсилими перед уміло організованим рухом політичного спротиву. Розгляньмо ці ознаки детальніше.