Розділ перший РЕАЛІСТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ДИКТАТУРУ

РЕАЛІСТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ДИКТАТУРУ

За останні роки різноманітні диктаторські режими, міжнародні та внутрішні за своєю природою, були повалені чи ослаблені за допомогою організованого руху громадської непокори. Деякі з них вважалися добре захищеними і невразливими, однак виявилися неспроможними встояти під тиском злагоджених дій політичного, економічного та соціального народного спротиву.

Починаючи з 1980 року, шляхом переважно ненасильницького народного спротиву були повалені диктатури в Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині та Словенії, Мадагаскарі, Малі, Болівії і Філіппінах. Ненасильницький рух опору сприяв демократизації режимів у Непалі, Замбії, Південній Кореї, Чилі, Аргентині, Гаїті, Бразилії, Уругваї, Малаві, Таїланді, Болгарії, Угорщині, Заїрі, Нігерії, в різних частинах колишнього Радянського Союзу (відігравши також визначальну роль у тому, що спроба жорсткого державного перевороту у серпні 1991 року зазнала невдачі).

За останні роки масовий політичний спротив[1] також спостерігався в Китаї, Бірмі й Тибеті. І хоча події в цих країнах не призвели до повалення диктатури чи окупаційної влади, вони допомогли викрити перед світовою спільнотою брутальну сутність цих регресивних режимів, а також збагатили народи світу цінним досвідом подібної форми боротьби.

Повалення диктатур у країнах, про які йшлося вище, звісно, не вирішило всіх проблем цих суспільств: бідність, злочинність, надмірна бюрократизація та погіршення стану навколишнього середовища часто залишаються у спадок від жорстоких режимів. І хоча падіння цих диктатур не зменшило страждання жертв утисків, воно відкрило шлях до відродження суспільств, які б ґрунтувалися на політичній демократії, особистих свободах та соціальній справедливості

Вічна проблема

Останнім часом[2] у світі й справді спостерігається тенденція до значної демократизації і свободи. За даними громадської організації «Дім Свободи» (Freedom House), яка проводить щорічні міжнародні опитування про стан дотримання політичних і громадянських прав та свобод, за двадцять років (1983–2003) країн, які визнають себе «вільними», стало значно більше:

Однак таку позитивну тенденцію затьмарює наявність значної кількості народів, які все ще живуть в умовах тиранії. Станом на середину 2002 року 35 % з 6,2-мільярдного населення світу проживає в країнах та на територіях, класифікованих як «не вільні», і це здебільшого ті країни, в яких жорстко обмежуються політичні права та громадянські свободи. У 48 країнах та на 8 територіях, що були визначені як «не вільні», влада належить військовим диктатурам (наприклад, у Бірмі та Судані), традиційним репресивним монархіям (Саудівська Аравія, Бутан), домінуючим політичним партіям (Китай, Північна Корея), іноземним окупантам (Тибет і Західна Сахара) або ж вони перебувають на перехідному етапі.

На сьогодні багато країн перебувають у стані швидких економічних, політичних і соціальних змін. Незважаючи на суттєве збільшення кількості держав за останні двадцять років у категорії «вільних» існує значний ризик, що багато країн, зіткнувшись з такими швидкими кардинальними змінами, почнуть розвиватися у протилежному напрямку, що призведе до нових форм диктатури. Військові кліки, амбіційні лідери, обрані посадові особи і доктринальні політичні партії не проминуть скористатися нагодою, щоб нав’язати свою волю. Державні перевороти є і залишаться поширеним явищем. Багато народів знову будуть позбавлені основних прав людини і політичних свобод.

На жаль, ми все ще живемо минулим. Проблема диктатури має глибоке коріння. Народи багатьох держав десятиліттями чи навіть століттями зазнавали утисків як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Беззаперечна покора органам влади часто насаджувалася протягом тривалого часу. У крайніх випадках соціальні, політичні, економічні і навіть релігійні інститути суспільства — поза державним контролем — свідомо послаблювалися, підпорядковувалися чи навіть заміщувалися новими продиктаторськими структурами, які використовувалися державою або правлячою партією для контролю над суспільством. Населення часто атомізувалося, перетворюючись на масу ізольованих індивідів, неспроможних діяти спільно заради досягнення свободи, покладатися одне на одного чи навіть зробити бодай щось із власної ініціативи. Наслідки цього передбачити не важко: народ стає слабким, втрачає впевненість у собі і не здатен чинити опір. Часто люди настільки залякані, що не наважуються виявляти свою ненависть до диктатури чи своє прагнення до свободи навіть серед своїх рідних та друзів. Вони надто нажахані, щоб чинити серйозний громадський опір. Зрештою, думають вони, яка від цього користь? Натомість їх очікують непотрібні страждання і майбутнє без надії.

Умови в сучасних диктатурах можуть бути значно гіршими, ніж раніше. В минулому дехто все ж намагався чинити опір, відбувалися короткочасні масові мітинги протестів і демонстрації. Іноді воскресав дух непокори, іноді окремі особи чи невеличкі групи вдавалися до короткочасних, але важливих кроків, декларуючи якісь принципи або просто виявляючи свою непокору. Та якими шляхетними не були б їхні цілі, подібні акти спротиву, що відбувалися в минулому, часто виявлялися неспроможними подолати людський страх і звичку підкорятися, що є важливою передумовою повалення диктатури. Прикро, що такі дії натомість могли призвести до ще більших страждань і смертей, а не до перемоги чи хоча б зародження надії.

До свободи через насильство

То як слід діяти за таких обставин? Очевидні методи здаються неефективними. Конституційні й законодавчі бар’єри, судові рішення і громадську думку диктатори зазвичай просто ігнорують. Зрозуміло, що, реагуючи на жорстокість, тортури, зникнення та вбивства, люди схильні вважати насильство єдиним засобом повалення диктатури. Розлючені жертви іноді об’єднувалися для боротьби з жорстокими диктаторами, вдаючись до будь-яких можливих насильницьких і військових засобів, та не зважаючи на очевидну нерівність сил. Часто ці люди боролися відчайдушно, ціною великих страждань і жертв. Їхні звершення інколи були й справді визначними, проте дуже рідко вони завойовували свободу. Люті повстання можуть викликати у відповідь жорстокі репресії, залишаючи народ ще більш безпорадним, аніж до того.

Якими б вагомими не були переваги насильницьких засобів боротьби, одне залишається очевидним: покладаючи надії на силові методи, ми обираємо той спосіб боротьби, в якому суперник практично завжди має перевагу. Диктатори володіють надзвичайно широким арсеналом засобів насильства. І як би довго не протрималися у використанні насильницьких засобів демократи, уникнути суворих військових реалій їм все одно не вдасться — диктатори майже завжди мають перевагу у військовій техніці, амуніції, транспортних засобах та військовій силі. Попри всю свою хоробрість, демократи практично ніколи не можуть зрівнятися з ними. Якщо організувати наступальні військові дії неможливо, деякі дисиденти обирають партизанські методи боротьби, однак партизанська боротьба дуже рідко мала сприятливі наслідки для населення чи сприяла демократизації. Партизанська боротьба — це не вихід, особливо враховуючи те, що чим далі, тим більше вона призводить до величезних втрат серед власного населення. Техніка також не є гарантією від помилок, навіть у сукупності з попереднім теоретичним і стратегічним аналізом, а іноді й міжнародною підтримкою. Партизанські війни часто ведуться протягом тривалого часу. Правлячий уряд часто пригноблює цивільне населення, що спричиняє людські страждання і суспільну дезорієнтацію. Навіть якщо партизанська боротьба є успішною, її негативні структурні наслідки зазвичай значні й тривалі. У відповідь на подібні контрзаходи правлячий режим відразу ж посилює тиск. І коли партизани все ж перемагають, встановлюється новий режим, набагато більше диктаторський, як наслідок централізованого впливу військових сил і послаблення чи знищення у горнилі такої боротьби незалежних суспільних груп та інституцій, життєво необхідних для встановлення і підтримання демократичного суспільства. Ті, хто протистоїть диктатурі, повинні шукати інші шляхи.

За допомогою перевороту, виборів чи іноземних визволителів?

Військовий переворот, спрямований проти диктатури, може видатися порівняно легким і близьким шляхом до повалення ненависного режиму. Однак він має серйозні недоліки. Передовсім, він не усуває нерівномірного розподілу влади між населенням з одного боку та елітою, яка контролює уряд і силові структури, з іншого. Швидше за все, усунення від владних позицій конкретних осіб чи клік просто створить ситуацію, за якої їхнє місце зможе посісти інша група. Теоретично, ця нова група може проводити більш м’яку політику та демонструвати свою відкритість щодо демократичних реформ. Проте насправді все якраз навпаки.

Зміцнивши свої позиції, нова кліка може бути більш амбіційною, ніж попередня. І невдовзі це нове владне угруповання, на яке покладалися великі надії, матиме змогу діяти на власний розсуд, не рахуючись з вимогами дотримання демократії та прав людини. Отже, таке вирішення проблеми диктатури є неприйнятним.

Вибори також не можуть бути дієвим інструментом справді значних політичних змін за умов диктатури. Деякі диктаторські режими, наприклад держави соціалістичного табору у сфері абсолютного впливу Радянського Союзу, вдавалися до виборів, щоб продемонструвати свою демократичність. Однак такі вибори були ні чим іншим, як контрольованими з боку влади показовими плебісцитами, завданням яких було лише легітимізувати прихід до влади кандидатів, вже раніше призначених диктаторами. Перебуваючи під тиском, диктатори інколи погоджуються на нові вибори, однак тільки для того, щоб згодом поставити на важливі урядові посади своїх маріонеток. Якщо ж опозиція все-таки була допущена елітою до участі у виборах і навіть насправді перемогла, як це сталося у Бірмі 1990 року та в Нігерії 1993 року, результати виборів були просто проігноровані, а переможців залякували, арештовували чи навіть страчували. Диктаторам не властиво допускати проведення чесних виборів, адже в результаті вони опиняться без влади.