Розділ 7. ГЕОПОЛІТИЧНЕ Й БЕЗПЕКОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ

Також національно-державне розмежування в регіоні провокувало конфлікти між представниками титульної нації та національними меншинами. Влада більшовицького центру та його представників на місцях використовувала протистояння нації-більшості з нацменшинами за принципом "поділяй та володарюй". Руйнація конфесійної ідентичності, таким чином, стала серцевиною загального стратегічного курсу більшовиків на розкол загальномусульманського й пантюркістського рухів, а в перспективі - на знищення релігійної свідомості. Проте наступний розвиток подій засвідчив, що національна свідомість виявилася міцнішою за комуністичну, а отже, така стратегія виявилася марною.

За умов тогочасної політичної ситуації більшовики максимально використали національні почуття пригноблених народів, повсюдно декларуючи їх найширші права. Серед тюркомовної спільноти національні суперечності були майже відсутні, чого не скажеш про узбецько-таджицькі взаємини, які набули гострого характеру спочатку у верхах, а згодом і серед широких мас населення. Справа в тому, що розмежувати узбецькі й таджицькі землі на значних територіях басейну р. Зеравшан, Ферганської долини тощо було фактично неможливо. Сільське населення складали переважно узбеки, а більшість мешканців міст (зокрема Самарканду й Бухари) були таджиками. Тобто, якщо території розселення основних тюркомовних народів розмежувати можна було хоча б приблизно, то розділити узбеків і таджиків - майже неможливо.

Від самого початку узбецьке домінування було значним, цілком зрозумілим та обґрунтованим. Узбеки кількісно переважали таджиків, а центром російської влади в Туркестані традиційно вважався Ташкент, населений майже виключно узбеками. Переважно мешканці Ташкента, прихильні до радянської влади, складали так звані "національні кадри", що призначалися більшовицькою владою на відповідальні посади. З позиції радянської влади ця політика була виправданою, оскільки ядром конкурентного більшовикам басмацького руху були східні та південно-східні передгірські та гірські райони Бухарської республіки, де переважало таджицьке населення. Таджики - колишні піддані місцевих беків - васалів бухарського еміра - до вересня 1920 р. фактично не стикалися не лише з комуністами, але й узагалі з російською адміністрацією й тому категорично не сприймали радянських перетворень. Саме обставини політичного характеру і стали вирішальними у визначенні Кремлем титульних націй у регіоні.

12 липня 1924 р. політбюро ЦК РКП(б) ухвалило постанову "Про національне розмежування республік Середньої Азії (Туркестану, Бухари і Хорезму)", згідно з якою з туркменських частин Туркестану, Бухари і Хорезму було утворено Туркменську республіку, з узбецьких частин Туркестану й Бухари - Узбецьку республіку. Хорезм-ську республіку (за винятком її туркменської частини) залишили в колишніх межах. Райони Туркестану, населені казахами, було об'єднано в Казахську АРСР у складі РСФРР (у 1936 р. Казахстан було перетворено на союзну республіку). Також створено Кара-Киргизьку автономну область у складі РСФРР (у 1936 р. на її базі створено Киргизьку PCP) і Таджицьку АРСР у складі Узбецької PCP (союзною республікою Таджикистан став у 1929 p.). Таким чином, окремі державні утворення на території Центральної Азії, відомі сьогодні як Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан і Туркменистан, з'явилися на політичній карті світу в 1920-х pp. у результаті національно-державного розмежування в регіоні, проведеного політичним керівництвом СРСР. У межах кордонів, визначених більшовицькою владою, союзні радянські республіки Центральної Азії у 1991 р. стали на шлях незалежного розвитку.

Геополітична ситуація в Центральній Азії після розпаду СРСР

Центральну Азію можна розглядати як геополітичну цілісність, що зумовлена географією, спільністю історичного минулого, різнобічних економічних зв'язків, етнокультурною і релігійною близькістю народів регіону. За умови поліцентричної геополітичної моделі сучасного світу держави Центральноазійського регіону (ЦАР), попри конкуренцію в боротьбі за розвиток і виживання, мають низку спільних інтересів і завдань, спрямованих на зміцнення їхнього суверенітету, забезпечення безпеки, вирішення соціально-економічних проблем. Водночас кожна з держав регіону має свої специфічні особливості, своєрідність обраної моделі розвитку. Держави регіону мають різний ступінь демократичних свобод, особливості політичних режимів: від авторитаризму, посткомуністичних безальтернативних президентських режимів до наближених до демократичних моделей.

Найскладніший період становлення національної державності країни регіону вже минули і на початок XXI ст., принаймні до "оксамитових революцій" в окремих країнах пострадянського простору (у тому числі в Киргизстані), намітилась тенденція до соціально-економічної і політичної стабілізації. Водночас у регіоні наявна низка факторів ризику, осередків потенційної напруженості, які є наслідком спільного для всіх пострадянських держав тоталітарного минулого і які мають у Центральній Азії свою специфіку. Основними внутрішніми і зовнішніми факторами ризику є:

- збройні конфлікти в суміжних державах, що безпосередньо або опосередковано впливають на ситуацію в регіоні;

- існування потенційної загрози зіткнення інтересів різних країн і коаліцій держав світу, що може мати негативні наслідки для регіону в цілому;

- невирішені територіально-прикордонні проблеми між республіками, що дістались їм у спадок від СРСР;

- небезпека переростання в екстремістські форми національної і релігійної нетерпимості процесів зростання національної самосвідомості народів регіону;

- наявність міжетнічних, міжконфесійних і пов'язаних з ними культурно-цивілізаційних проблем;

- загроза екологічних і технологічних катастроф у разі дестабілізації становища в регіоні;

- значна ймовірність перетворення держав регіону на великий світовий наркоринок (у регіоні виявлені осередки власного виробництва наркотиків).

В експертному середовищі побутує думка, що гіпотетична дестабілізація в Центральній Азії охопить переважно власне держави регіону і можливо Росію. Водночас, дестабілізація в Центральній Азії приховує в собі реальну загрозу для таких суміжних країн, як Афганістан, Пакистан, Китай.

Події першої половини 1990-х рр. засвідчили, що держави Центральної Азії не володіють ні достатнім внутрішнім запасом міцності, ні ресурсами для підтримання належного рівня безпеки. Військово-політична й певною мірою економічна стабільність тримаються завдяки зовнішнім чинникам.

Внутрішні простори Азії завжди сприймалися як далека периферія або як місце скупчення великих степових орд, здатних поглинути основні центри людської цивілізації. У геополітичному ракурсі Центральна Азія є простором, який відокремлює життєві центри двох великих ядерних держав - РФ і Китаю і де перетинаються основні геополітичні масиви Азії - російський, ісламський, китайський та індійський. Від того, чи буде тут сформована якась нова, синтезуюча азійська модель устрою, залежить і доля Азії в цілому. Збалансована схема тяжінь і рівноваг країн регіону ще не склалася і, отже, слід очікувати зіткнень глобальних інтересів великих держав у боротьбі за домінування в регіоні.

Центральна Азія не має прямих виходів до Світового океану, тому її комунікації зі світовими ринками пов'язані із сухопутними транспортними шляхами. Це ставить країни регіону в залежність від стабільності стосунків із прилеглими країнами та безпеки шляхів сполучення. Економіка регіону внаслідок несприятливих природних умов не є самодостатньою, її розвиток значною мірою визначається спроможністю місцевих держав включитися у світову економічну систему. Усе це зумовлює головні риси поведінки країн регіону у ставленні до РФ, Заходу, Китаю, ісламських країн, яка з необхідністю має бути гнучкою, зваженою, побудованою на компромісах та балансуванні між різними інтересами.

Після колапсу радянської системи Центральноазійський регіон виокремився як нова сцена дії різних геополітичних сил, що розпочали тут велику гру за домінування. Регіон привабливий з погляду наявних тут ресурсів і його геостратегічного розташування в серці

Євразійського материка на перехресті важливих транспортних шляхів. Можна вести мову загалом про відновлення феномену центральноазійської геополітики, який, здавалося, узагалі припинив існування після захоплення цього простору більшовицькими військами в 20-х роках XX ст. Власне, свого часу вторгнення СРСР до Афганістану мало остаточно вирішити питання домінування в цьому регіоні на користь Москви, але тут на геополітичну сцену вийшли сили локального рівня, що спромоглися перешкодити реалізації інтересів радянської силової суперпотуги.