Розділ 5. ГЕОПОЛІТИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ І ПРОБЛЕМИ РЕГІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ КРАЇН ПІВДЕННОГО КАВКАЗУ

Географічне розташування, природно-ресурсний потенціал, національний склад населення і конфесійна ситуація в країнах Південного Кавказу

Азербайджанська Республіка розташована в південно-східній частині Закавказзя. Уперше згадується у античних авторів як Атропатена, згодом у географів - Адорбадаган (Азарбадаган), в арабських джерелах у працях Адарбанджан, у перських - Азарбанджан, що означає "той, що збирає вогонь". Межує на півночі з Росією (Республіка Дагестан), на північному заході - з Грузією, на південному заході - з Вірменією і Туреччиною, на півдні - з Іраном, на сході омивається Каспійським морем. До складу Азербайджану входить Нахічеванська Автономна Республіка, відокремлена від основної території Азербайджану Зангезурським хребтом. У складі населення країни, що становить понад 8 млн осіб, переважають азербайджанці (89 %), а найчисельнішою національною меншиною є російська (6 %). Вірмени, лезгини, грузини, українці та інші етноси становлять 5 % населення республіки. Більшість віруючого населення Азербайджану - мусульмани-шиїти.

Розвиток Азербайджану тісно пов'язаний з нафтою, згадки про видобування якої трапляються ще в історичних джерелах VII-VIII ст. Запаси цієї стратегічної сировини в азербайджанському секторі Каспійського моря оцінюються в 3,5-5 млрд т, газу - 1000 млрд куб. м. У 1999 р. виявлено також великі запаси газу (700 млрд куб. м) і газоконденсату (250 млн т) на шельфовій структурі Шах-Деніз. У передгір'ях Малого Кавказу, у районі Нафталану відкрито унікальне родовище цілющої нафти. Крім того, у республіці є значні родовища заліза, аленіту, міді, кобальту, бариту, молібдену, свинцю та сірчаного колчедану. Розвідані також родовища хромітів, золота, нікелю, ртуті, поліметалів інших корисних копалин. Азербайджан багатий холодними і термальними мінеральними джерелами.

Республіка Вірменія - континентальна країна Південного Закавказзя. Межує з Грузією (на півночі), Азербайджаном (на сході і південному заході), Іраном (на півдні) і Туреччиною (на заході). Загальна довжина кордонів 1254 км. У складі населення країни, що становить близько 3,5 млн осіб, переважають вірмени (93 %), а найчисельнішими національними меншинами є азербайджанська (3 %) і російська (2 %). Курди, українці та інші етноси становлять 2 % населення республіки. Більшість віруючого населення Вірменії - християни (монофізити, православні).

Надра Вірменії багаті на мідь, залізну руду, молібден та золото. Значними є запаси нефелінових сієнітів (алюмінієва сировина), сировини для хімічної промисловості і будівельних матеріалів. Республіка багата також мінеральними джерелами і рекреаційними ресурсами, на використанні яких засновані відомі курорти (Арзні, Джермук, Цахкадзор та ін.).

Республіка Грузія - країна Закавказзя, що має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя - 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією - 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори. У складі населення країни, що становить близько 4,5 мли осіб, переважають грузини (понад 70 %), а найчисельнішими національними меншинами є вірменська (8,1 %), російська (6,3 %), азербайджанська (5,7 %), осетинська (3 %>) та абхазька (1,8 %>). Інші етноси становлять 5 % населення республіки. Більшість віруючого населення Грузії - християни грузинської та російської православних церков і вірменської апостольської церкви.

У надрах Грузії є марганець, кольорові метали, кам'яне вугілля, нафта, золото, будівельні матеріали. Річки багаті на гідроенергію, а родючі ґрунти і клімат спрятливі для ведення сільського господарства. Грузія володіє також унікальними рекреаційними ресурсами (курорти Боржомі, Гагри, Піцунда, Цхалтубо тощо) і пам'ятками природи.

Геополітичне середовище та історичне минуле Закавказького регіону

З давніх часів Південний Кавказ був одним з найважливіших геостратегічних регіонів, що відділяв Східну Європу від азійських степів, православ'я від ісламу, а отже, був ареною боротьби різних імперій. І донині, розташоване на перетині Європи й Азії, Закавказзя є зручним плацдармом для просування вглиб Середнього і Близького Сходу, до басейнів Каспійського, Чорного і Середземного морів і є тим ланцюгом, що з'єднує ці регіони. Саме тому Закавказзя й сьогодні залишається зоною потенційної кризи як унаслідок зіткнення там геополітичних інтересів, так і у зв'язку з невизначеністю міжнародно-правового статусу Каспійського моря, на шельфі якого зосереджено значні запаси мінеральних ресурсів.

Перші державні утворення вірменського, грузинського та азербайджанського народів виникли в середині І тис. до н. е. Ними стали вірменська держава Арміна на території колишньої імперії Урарту та грузинське Колхідське царство на східному узбережжі Чорного моря. У IV-III ст. до н. е. на теренах Східної Грузії постало також Іберійське (Картлійське) царство, а в нижній течії річок Араксу і Кури на основі племінного союзу албанів, утіїв і кас-піїв (територія сучасного Північного Азербайджану) виникла Кавказька Албанія. Паралельно відбувався інтенсивний процес формування азербайджанської, вірменської і двох споріднених дав-ньогрузинських народностей - колхської та картлійської.

Близько 220 р. до н. е. селевкідський правитель Антіох III об'єднав Південну й Центральну Вірменію з до того незалежним Айраратським царством і створив під своїм протекторатом Велику Вірменію зі столицею в Армавірі. Після поразки Антіоха III у війні з Римом у 189 р. до н. е. Велика Вірменія здобула незалежність і невдовзі перетворилася на регіонального політичного лідера. За царювання Тіграна II Великого (95-56) в одній державі було об'єднано всі вірменські етнічні землі і підпорядковані їй землі Кавказької Албанії.

У IV-VII ст. територія Закавказзя перетворилася на об'єкт суперництва між Візантійською імперією та Сасанідським Іраном. Атропатена (Південний Азербайджан), Кавказька Албанія і Картлі були завойовані Сасанідами, а ослаблена безперервними війнами Велика Вірменія в 387 р. була поділена між Іраном і Візантією. Прагнучи спертися на Константинополь, як на "менше зло" порівняно з Іраном, Вірменія у 301 р., а Картлі у 337 р. оголосили офіційною релігією християнство. У другій чверті VII ст. візантійський імператор Іраклій разом з хозарами витиснув іранські війська з регіону. Однак йому незабаром довелося поступитися Закавказзям арабським завойовникам, які до 654 р. окупували Вірменію, Азербайджан і східну частину Грузії.

Після визволення краю з-під Арабського халіфату в кінці IX ст. вірменські землі увійшли до держави вірменських Багратидів (886-1045), а грузинські царства Картлі, Тао-Кларджеті та Кахетію об'єднав у другій половині X ст. представник місцевого відгалуження вірменських Багратидів - Баграт III (975-1014). Натомість на теренах Азербайджану утворилась низка державних утворень, найбільшими з-поміж яких були держава Ширваншахів і Гянджинське емірство.

У першій половині XI ст. усі вірменські землі знову захопила Візантія, а в 1048 р. на територію Вірменії із-за Каспію вторглися кочові тюркські племена, відомі як сельджуки. Завоювавши вірменів, вони в 1054 р. почали наступ на розрізнені князівства Азербайджану і згодом захопили їх. Відтоді в Азербайджані запанувала тюркська мова, а його населення прийняло іслам. У 1064 р. сельджуцький султан Алп-Арслан вирушив на грузинські землі і змусив у 1080 р. царя Георгія II укласти з ними мирний договір, за яким Грузія перетворювалась на автономію у складі султанату.

Зберігши автономний державний статус, Грузія невдовзі стала центром і мобілізуючою силою боротьби народів Закавказзя проти сельджуцького поневолення. У 1122 р. грузинський цар Давид IV Будівельник (1089-1125) зі своїм військом визволив Тбілісі і зробив його столицею грузинської держави, а в 1124 р. за підтримки вірменської знаті взяв штурмом столицю Вірменії Ані й фактично створив спільну державу двох народів. У наступні роки син Давида Будівельника Деметре (1125-1155) і онук Георгій III (1156-1184) продовжили зміцнення і територіальне розширення грузинської держави, скориставшись занепадом Візантії та ослабленням сельджуцької держави. Найбільшого розквіту Грузія набула за царювання дочки Георгія III Тамар (1184-1207) та її наступників у перших десятиліттях XIII ст. У цей час Грузія оволоділа Східною Вірменією й більшою частиною Північного Азербайджану, встановила протекторат над гірськими племенами Кавказу, низкою мусульманських князівств Малої Азії і стала відігравати видатну роль на всьому Близькому Сході. У країні набули високого розвитку науки і мистецтва. Ці часи отримали в історичній літературі назву періоду "Великої Грузії".

Активний державний розвиток Грузії перервало монголо-татарське нашестя 1256 р., унаслідок якого Закавказзя увійшло до складу держави Хулагідів (Ільханів), що охоплювала величезну територію від Дербента до Перської затоки. Грузія з Північною Вірменією, яка тоді входила до її складу, зберегли відносну автономію у внутрішніх справах, але зобов'язані були мобілізувати до монгольського війська до 20 % дорослих чоловіків і сплачувати велику данину.

Послаблення монгольського панування над Грузією в першій половині XIV ст., спричинене загостренням феодальних усобиць у державі Хулагідів, дозволило грузинському царю Георгію V (1314-1346) підкорити місцеву феодальну знать, приєднати в 1327 р. Імеретію, у 1334 р. - Самцхе-Саатабго і витіснити з країни монголо-татар, однак на зміну цим завойовникам на рубежі XIV- XV ст. прийшли полчища барласького еміра Тимура (1370-1405).

Наслідки семи грабіжницьких походів Тимура Грузія не могла подолати протягом кількох століть. Економічний занепад Грузії викликав і її політичний розпад: знову відокремилася і зазнала децентралізації Імеретія, незалежними стали Мінгрелія й Абхазія.

Більша частина Північної Вірменії, що в середині XIV ст. вийшла зі складу Грузинського царства, спочатку опинилася під владою кочових туркменських племен, які прийшли із-за Каспію, а в 1385 р. була спустошена ханом Золотої Орди Тохтамишем. У 1386 р. до Вірменії вдерлися полчища Тимура, які протягом 16 років грабували і нищили країну, що спричинило голод і значні демографічні втрати. Частина уцілілих вірменських ремісників і купців змушена була залишити свою батьківщину і шукати собі притулку в інших країнах: Індії, Валахії, Польщі, на території України тощо. Після розпаду імперії Тимура ослаблена Вірменія знову надовго потрапила під владу орд туркменських кочовиків.