Розділ 6. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА АЗЕРБАЙДЖАНУ, ВІРМЕНІЇ ТА ГРУЗІЇ

Геополітичне середовище і зовнішня політика Азербайджану

Азербайджан є своєрідним унікумом у мусульманському світі, адже тільки в цій країні відокремлення церкви від держави не викликає суперечок, західна орієнтація ґрунтується на політичному консенсусі, досягнутому правлячою елітою, основними опозиційними партіями та народом, міжнародні нафтові компанії по-справжньому популярні, а відносини з Ізраїлем - теплі. Тут вітають присутність військ НАТО і США, а участь в антитерористичній коаліції вважають захистом національних інтересів. Усі ці характеристики є відмінною рисою Азербайджану, тюркської країни, населення якої становить лише вісім мільйонів жителів за загальної чисельності мусульман у світі понад мільярд.

У геополітичному сенсі Азербайджан є унікальним коридором до каспійських нафти та газу, а також надає силам коаліції, які очолюють США, доступ до Близького Сходу та Центральної Азії. Тому Заходу стратегічно й економічно дуже важливо допомогти Азербайджану стати прикладом успіху мусульманської держави. Хоча є всі передумови для успіху, внутрішні та зовнішні перешкоди на шляху до його досягнення викликають серйозну стурбованість. Особливо це стосується проблеми дотримання демократичних виборчих процедур, адже ні "передача президентської влади у спадок" від Г. Алієва до його сина І. Алієва, що сталася 2003 р., ні парламенські вибори 6 листопада 2005 р. не можуть уважатися чесними і прозорими, а їх результати несфальсифікованими.

Західні партнери Азербайджану готові закрити очі на окремі порушення демократичних процедур, адже країна справді потребує сильної центральної влади. Коли Г. Алієв у 1993 р. прийшов до влади, Азербайджан перебував у цілковитій руїні. Країну розривали конфліктуючі озброєні угруповання, одну п'яту території захопили вірменські сили, на північному та південному кордонах (із Росією та Іраном, відповідно) панували сепаратистські настрої.

Г. Алієв, колишній генерал КДБ СРСР, зумів відновити центральну владу. Він пережив кілька змов і замахів, він політично і стратегічно зорієнтував Азербайджан на Захід, висунув кілька великомасштабних проектів з розробки й транспортування каспійських нафти й газу і приєднався до очолюваної американцями антитеро-ристичної коаліції.

Три головні опозиційні партії також дотримуються прозахідно-го курсу, але найбільші їх труднощі в тому, що перебуваючи в 1992-1993 рр. при владі, вони не лише її не втримали, але й призвели до розрухи, що панувала у країні в ті роки.

Крім проблем з демократією, Азербайджан має вжити дієвих заходів до повернення шести районів, окупованих вірменськими збройними силами з 1993 р. Багаторічні зусилля ОБСЄ не увінчалися будь-яким успіхом у вирішенні азербайджансько-вірменського конфлікту. Для вирішення цих проблем Азербайджан потребуватиме підтримки Заходу, який допоможе йому впоратися з розвитком промисловості, вирішенням конфлікту з Вірменією та створенням державних інститутів. Усе це сприятиме досягненню головного державного завдання - інтеграції із західним світом.

Основні контури зовнішньої політики Азербайджану окреслилися у процесі становлення національної незалежності, що був надто непростим, порівняно з більшістю країн СНД. Окрім політичних та економічних труднощів перехідного періоду, Азербайджан програв війну і пережив декілька переворотів та їх спроб. У цілому процес становлення державної незалежності Азербайджану більшістю населення країни кваліфікується як прагнення позбутися колоніальної спадщини. У цьому контексті найважливішою функцією зовнішньої політики вважається сприяння зміцненню незалежності і суверенітету держави Азербайджан.

Головними загрозами азербайджанській незалежності вважаються нагірнокарабаський конфлікт, наслідком якого стали поразка і втрата Азербайджаном близько 20 % своєї території, а також вразливе геополітичне і геостратегічне становище країни. Адже Азербайджан це єдина країна, що має спільний кордон з такими геополітичними потугами як Росія, Іран і Туреччина. Володіючи значними запасами нафти і газу в Каспійському морі, Азербайджан є об'єктом конкуренції за вплив на нього, як серед великих регіональних, так і позарегіональних держав (переважно західних), що зацікавлені в отриманні доступу до каспійських енергетичних ресурсів.

У зовнішній і зовнішньоекономічній політиці Азербайджан прагне перетворити свої геополітичні мінуси на переваги, зокрема, заручитися політичною і економічною підтримкою Туреччини і Заходу, аби збалансувати загрозу своєму суверенітету з боку Росії і, меншою мірою, Ірану. Важливим елементом такої політики є прискорена розробка нафто- і газових ресурсів для заохочення економічного інтересу до Азербайджанської Республіки з боку світового співтовариства, а особливо тих країн, енергетичні компанії яких беруть безпосередню участь в освоєнні багатющих нафтових і газових родовищ Азербайджану.

Щодо азербайджансько-російських відносин, то з часу розпаду СРСР вони складаються непросто, не в останню чергу через те, що в азербайджанському суспільстві Росія все ще сприймається країною, що має намір відновити своє колишнє домінування на Кавказі в цілому і в Азербайджані зокрема. Напруга в двосторонніх стосунках зберігається з декількох причин. По-перше, багато азербайджанців вважає, що питання Карабаху це не конфлікт між Азербайджаном і вірменами Карабаху і навіть не міждержавна азербайджано-вірменська суперечка, а війна, яку проти Азербайджану веде Росія, щоб перешкодити утворенню сильної незалежної Азербайджанської держави і повернути її до сфери свого впливу і контролю. Ця суспільна думка ґрунтується на російському бажанні розмістити в Азербайджані свої військові бази і направити російських прикордонників для охорони азербайджанських кордонів з Іраном і Туреччиною.

По-друге, Азербайджан підозрює (до речі, небезпідставно) РФ у прихованому постачанні зброї одному з учасників Нагірнокарабаського конфлікту - Вірменії. По-третє, позиція, зайнята Росією щодо юридичного статусу Каспійського моря, однозначно спрямована на забезпечення контролю за нафтовим експортом з Азербайджану, оскільки спрямувати значну його частину через територію своєї держави російському керівництву не вдалося.

Суперечливою у двосторонніх відносинах залишається й роль СНД на пострадянському просторі, що її функціонування офіційний Баку кваліфікує як засіб відновлення російського впливу на колишні республіки СРСР і як об'єднання, не здатне стати співдружністю справді рівних суверенних держав. Саме тому Азербайджан з 1997 р. бере активну участь у роботі ГУАМ - утворення пострадянських держав, що прагнуть вийти з-під опіки Росії. Баку розглядає ГУАМ як ще один інструмент впливу на вирішення проблеми територіальної цілісності країни. Про це, зокрема, свідчать результати бакинського саміту ГУАМ (18-19 червня 2007 р.), під час якого азербайджанське керівництво вперше отримало публічну підтримку своїх дій зі "збирання земель" від найбільшого учасника об'єднання - України. Президент України В. Ющенко назвав політику Вірменії у Карабасі "окупаційною" і висловив готовність відправити український миротворчий контингент у зону азербайджансько-вірменського конфлікту.

У лютому 1999 р. Азербайджан вийшов із Договору про колективну безпеку СНД, а в листопаді на стамбульському саміті ОБСЄ підписав пакет угод про будівництво нафтопроводу Баку - Джей-хан, альтернативного російським маршрутам транзиту нафти в регіоні.

Не схвалює Росія і переведення на рівень стратегічних азербайджансько-американських відносин, а також те, що напередодні візиту І. Алієва до США (квітень 2006 р.) Азербайджан було названо "ісламським союзником" США. Раніше ним вважалася лише Туреччина.

Між тим, саме Баку є тією точкою дотику на Південному Кавказі, у якій позиції Москви і Вашингтона в багатьох аспектах збігаються. І США, і Росія зацікавлені в стабільному, модернізованому, світському Азербайджані. Для Білого дому, як і для Кремля, значно більше важить передбачуваність режиму, аніж проблеми демократизації внутрішньополітичного життя в країні.

Незадоволення Кремля викликають також "особливі відносини" (енергетичне партнерство, спільні транспортні проекти) між Азербайджаном і Грузією, що взяла курс на євроатлантичну інтеграцію і прагне позбутися російської імперської спадщини. Саме розвиток азербайджансько-грузинських взаємин став головною причиною охолодження відносин Москви й Баку в кінці 2006 - на початку 2007 р. На відміну від грузинського президента М. Саакашвілі, І. Алієв не пішов шляхом поглиблення розколу у взаєминах з Росією. У березні 2007 р. азербайджанський лідер відвідав з неофіційним візитом Москву і на зустрічі зі своїм російським колегою В. Путіним наголосив на тому, що попри політизацію Кремлем проблеми ціни на природній газ у відносинах з пострадянськими державами і критику такої політики офіційним Баку, Азербайджан цінує добросусідські взаємини з Росією.

Є розбіжності між Москвою й Баку і в питанні російсько-вірменського стратегічного союзу, наявністю якого пояснюється неучасть Азербайджану в ОДКБ і його членство в ГУАМ. Військову присутність Росії у Вірменії (особливо після виведення російських частин із Грузії, що передислоковуються до Вірменії) лідери Азербайджану розцінюють як привід для ймовірної ескалації вірменсько-азербайджанського протистояння.

Однак, не зважаючи на принципові розбіжності щодо окремих політичних і економічних питань двосторонніх взаємин, Росія і Азербайджан мають значний потенціал для розвитку партнерства, у чому передусім зацікавлена чисельна азербайджанська діаспора в Росії. Цей чинник справив свій вплив і на припинення неофіційної підтримки Азербайджаном руху за незалежність Республіки Ічкерія, що мала місце впродовж 1990-х рр., і залучення російських компаній до участі в енергетичних контрактах. Усе це, на думку Баку, призвело до окремих змін у ставленні Кремля до проблеми врегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі.