Розділ 7. ГЕОПОЛІТИЧНЕ Й БЕЗПЕКОВЕ СЕРЕДОВИЩЕ КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ АЗІЇ

Республіка Туркменистан розташована в західній частині Центральної Азії. На півночі межує з Казахстаном, на сході і північному сході - з Узбекистаном, на півдні - з Іраном, на південному сході - з Афганістаном, на заході омивається водами Каспійського моря. Понад 80 % території займають пустелі, у тому числі одна з найбільших у світі - Каракуми (близько 350 тис. кв. км), гори займають майже 1/5 території (Копетдаг, Великий і Малий Балханм, Кугітангтау). Найвища гірська точка країни - Айри-Баба (3139 м). Для зрошення пустинних земель водами Амудар'ї у 1950- 1960-ті рр. споруджено Каракумський канал завдовжки 1400 км.

У складі населення країни, що становить близько 5,5 млн осіб, переважають туркмени, а найчисельнішими національними меншинами є узбецька, російська, казахська, українська й азербайджанська. Більшість віруючого населення Туркменистану сповідує іслам.

В основі сировинного потенціалу Туркменистану - природний газ і нафта. Прогнозні запаси вуглеводневої сировини країни (з туркменським шельфом Каспійського моря включно) оцінюються в 23 трлн куб. м природного газу і 12,2 млрд т нафти. Найбільші родовища газу розташовані в південній і східній частині країни. Володіючи понад 33 % світових запасів природного газу, Туркменистан посідає четверте місце у світі за його видобуванням. Зі 150 розвіданих на території республіки родовищ нафти і газу розробляється 42. Розвідано великі запаси сірки (близько 9 мли т), поклади сульфату натрію (міраболіту) і магнієвих солей (бішофіту), розташовані в затоці Кара-Богаз-Гол, значні запаси брому і йоду. Відомими є також родовища калійних солей і будівельних матеріалів.

Республіка Узбекистан займає серединне положення в центральноазіатському регіоні. Країна розташована в межиріччі Сирдар'ї і Амудар'ї. Північно-західний і північний кордон з Казахстаном є переважно пустельним, східний і південно-східний з Киргизстаном і Таджикистаном - переважно гірським. На півдні Узбекистан межує з Афганістаном, на південному заході - з Туркменистаном. Майже 4/5 території Узбекистану - рівнини, лише на крайньому сході та південному сході місцевість гориста (найвища вершина - 4633 м).

У складі населення країни, що становить понад 27 млн осіб, переважають узбеки (понад 75 %), а найчисельнішими національними меншинами є російська (7,4 %), таджицька (4,7 %), казахська (4,1 %), татарська (2,4 %>), каракалпацька (2,1 %>). Інші етноси становлять 4,3 % населення республіки. Більшість віруючого населення Узбекистану сповідує іслам.

У надрах Узбекистану виявлено великі поклади мінерально-сировинних ресурсів (95 видів мінеральної сировини). За запасами золота, міді, вольфраму, срібла, свинцю, цинку і урану Узбекистан посідає одне з чільних місць у світі. На частку республіки припадає майже 74 % запасів газового конденсату всього центральноазіатського регіону і 40 % природного газу, за видобутком якого країна посідає третє місце в СНД (після РФ та Туркменистану), і входить до чільної світової десятки. Узбекистан посідає також друге місце в регіоні (після Туркменистану) за запасами і видобутком нафти (розвідані ресурси складають близько 350 млн т.). 73 %> нафтових запасів сконцентровано в Кашкадар'їнській області. При збереженні темпів видобутку нафти, що усталилися упродовж 1990-х рр., її запасів вистачить на 80-100 років (у Туркменистані - на 48 років). Поклади вугілля оцінюються в понад 2 млрд т (55 % запасів центральноазіатського регіону), сукупні запаси золота перевищують 4 тис. т (п'яте місце у світі). В Узбекистані розвідано 30 родовищ урану, який переробляється і збагачується в Навої і Зарафшані. За даними МАГАТЕ за запасами урану Узбекистан посідає сьоме місце у світі.

Історична спадщина народів центральноазійського регіону

Історичні долі народів Центральної Азії в давнину багато в чому схожі, а в їхній стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості історичного розвитку того чи іншого етносу. У другій половині І тис. до н. е. територія сучасних Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав, як Бактрія (середня й верхня течія Амудар'ї), Хорезм (нижня течія Амудар'ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (у басейні річок Зеравшану та Кашкадар'ї), а з середини VI ст. до н. е. - була завойована військами перського царя Кіра і поділена на сатрапи - територіально-адміністративні одиниці, створені для управління підкореними народами.

У IV ст. до н. е. Центральна Азія увійшла до складу імперії Олександра Македонського, а згодом - його наступника Селевка І. У середині III ст. до н. е. центральноазіатські землі відокремилися від імперії Селевкідів і на деякий час стали центром Греко-Бактрійського царства - однієї з високорозвинених тогочасних держав.

У першій половині II ст. до н. е. після розгрому Греко-Бактрійського царства кочівниками одне з князівств, що утворилися на території Центральної Азії, стало ядром могутнього Кушан-ського царства, що включало, крім власне Центральної Азії, також території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії і, можливо, Сінцзяну, але в IV ст. н. е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.

У IV-V ст. в Центральній Азії панувала політична роздробленість, що зумовила вторгнення кочівників. У V ст. Центральну Азію захопили ефталіти ("білі гунни"), у 60-х рр. VI ст. - Тюркський каганат, а в середині VII ст. розпочалося активне просування в регіон арабів, які на початок VIII століття взяли під контроль увесь центральноазіатський регіон.

У 875 р. вже на уламках Арабського халіфату виникла нова держава зі столицею в Бухарі під владою місцевої таджицької династії Саманідів. У період свого розквіту (І половина X ст.) вона включала Мавераннахр (межиріччя Амудар'ї і Сирдар'ї) та Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні та інші міста були васально залежними. У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що об'єдналися під владою династії Караханідів, унаслідок чого Мавераннахр потрапив під владу засновника регіональної сельджуцької наддержави - Тогрул-Бека зі столицею у м. Мерв. На початку XII ст. на зміну сельджукам прийшли монгольські кочовики каракитаї. За цих умов центр державно-політичного життя Центральної Азії змістився до віддаленого від каракитайських кочів'їв Хорезму, чий правитель - Хорезмшах

Текеш - наприкінці XII ст. організував відсіч і сельджукам, і кара-китаям.

Син Хорезмшаха Мухаммед (1200-1220), використовуючи феодальну роздробленість регіону, завершив створення величезної за обширами держави, яка, однак, не вирізнялося внутрішньою міцністю, чим скористалися невдовзі монголо-татари. Унаслідок їх завойовницьких походів у першій половині XIII ст. територія Центральної Азії виявилася поділеною між улусами (спадковими володіннями) синів Чингізхана - Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан) і Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) та онука Хула-гу (Туркменистан).

У другій половині XIV ст. більшу частину центральноазіатських земель об'єднав у складі своєї імперії зі столицею у Самарканді ба-рласький емір Тимур (1370-1405). Встановивши свою владу в Ча-гатайському улусі, він захопив також Хорезм (столиця - м. Ургенч) і став активно розширювати територію своєї держави за рахунок Ірану, Османської держави, Делійського султанату та інших сусідніх держав. Проте після смерті Тимура створена силою зброї величезна імперія розпалася, і на території Центральної Азії, що входила раніше до завоювань Тимура, знову спалахнули міжусобні феодальні війни.

Дещо інакше розвивалися території, що належали до улусу Джучі. Після розпаду улусу степи Казахстану потрапили до складу Білої Орди (Ак-Орди) й опинилися під владою нащадків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Із занепадом держави Шейбані-дів місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек - утворили на заході Семиріччя, у Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства. Поступово, упродовж XV ст., на території Казахстану сформувалися три відокремлені області - Старший, Середній і Молодший жузи, що розташовувалися відповідно в Семиріччі, Центральному й Західному Казахстані та об'єднували різні угруповання тюркомовних племен. На початку XVI ст. на основі цих областей виникло Казахське ханство, територія якого поступово розширювалася на захід за рахунок приєднання частини племен Ногайської орди. Однак через свою економічну відсталість і феодальні усобиці воно не змогло перерости в централізовану державу. Утворення Казахського ханства сприяло завершенню процесу формування казахської народності, її мови й культури.

На тлі феодальних міжусобиць у Казахському ханстві невдовзі розпочалося його завоювання з півночі державою Тимуридів - об'єднанням дешт-і-кипчацьких узбецьких племен на чолі з Мухаммедом Шейбані (1500-1510). Протягом кількох років узбеки оволоділи Мавераннахром і Хорезмом, а згодом до меж їхнього впливу увійшла й більшість територій, населених таджиками, та Центральний і Північно-Східний Туркменистан. Столицю держави було перенесено із Самарканда до Бухари. Поступово етнічна назва узбек передалася виниклій ще задовго до приходу кочових узбеків спорідненій їм за мовою тюркській народності центральноазіатського Межиріччя.

Після занепаду держави Шейбанідів (на рубежі XVI-XVII ст.) на її території утворилося багато держав, найбільшими з яких були Бухарське і Хівинське ханства. Унаслідок тривалого військового протистояння з Хівою та казахами Бухарське ханство на початку XVIII ст. розпалося і з-під його влади вийшли Фергана (з 1710 р. на її території почалося формування Кокандського ханства), Ходжент, Самарканд та Бадахшан. Політичного піднесення зазнало на певний час і Ташкентське ханство.

Однак султани й еміри, що правили майже самостійно областями та уділами ханств, посилювали стан феодальної роздробленості в Центральній Азії. Аналогічна ситуація зберігалася і в Казахстані. Цим неминуче скористалися агресивні сусіди народів Центральної Азії - Джунгарське (Ойратське) ханство, що виникло в 30-х рр. XVII ст. на території сучасного Північно-Західного Китаю, та Іран. На початку 20-х рр. XVIII ст. джунгари завдали нищівної поразки казахським військам і стали реальною загрозою вторгнення на територію Казахстану.

За таких умов серед правлячої еліти Молодшого і Середнього жузів почала набувати поширення ідея прийняття підданства Російської імперії. 10 жовтня 1731 р. хан Молодшого жузу Абулхайр і 27 казахських старійшин склали присягу на вірність Російській імперії, а в 1740-1743 рр. російське підданство прийняли казахи Середнього жузу. Входження до складу Російської імперії, поклавши край згубним вторгненням джунгарів, стало водночас початком поширення на територію Казахстану загальноімперських порядків, обмеження й поступової відміни влади ханів, скасування прав і привілеїв султанів. Зловживання царських урядовців викликало згодом могутнє загальноказахське повстання під проводом Батира Срима (1783-1797). Щоб розколоти повсталих, у 1791 р. російський уряд змушений був відновити ханську владу з радою старшин та вдатися до низки інших поступок місцевій владі. Проте вже в 1822-1824 рр. ханське правління в Молодшому і Середньому жу-зах було знову ліквідоване, натомість запроваджено нове адміністративне управління. Територія Старшого жузу була приєднана до Росії в середині XIX ст.