Розділ 9. ГЕОПОЛІТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ І ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПРІОРИТЕТИ ТАДЖИКИСТАНУ, ТУРКМЕНИСТАНУ ТА УЗБЕКИСТАНУ

Після вересня 2001 р., коли зовнішньополітичними стратегічними пріоритетами адміністрації Білого дому стали боротьба з міжнародним тероризмом і "демократична трансформація Великого Близького Сходу", стратегічне значення для США Таджикистану й інших держав Центральної Азії значно зросло, перемістившись в центр національних інтересів Вашингтона.

Керівництво Таджикистану підтримало американські плани з проведення військової операції на території Афганістану, ставши учасником міжнародної антитерористичної коаліції. Прагматичне рішення офіційного Душанбе підтримати дії США в регіоні обернулось для таджицької влади безперечними (передусім політичними) вигодами. На тлі війни міжнародної коаліції з рухом "Талібан" на території Афганістану значно зміцнилися політичні зв'язки Таджикистану з США та їх західними партнерами. Зростання значення Таджикистану в реалізації політичних і військових планів США спонукало Великобританію, Францію і Японію відкрити свої дипломатичні місії в Душанбе; сприяло здійсненню офіційного візиту до США урядової делегації на чолі з президентом Таджикистану Е. Рахмоном в кінці 2002 р.; стало стимулом для інтенсифікації і диверсифікації таджицько-американського партнерства.

Додатковий імпульс отримало двостороннє військово-технічне співробітництво - як пряме, так і в рамках реалізації програми НАТО "Партнерство заради миру", а міжнародні фінансові інститути створили для Таджикистану режим найбільшого сприяння. Тоді ж президент Е. Рахмон, попри закиди на його адресу в недемократичному правлінні, набув серед західних політиків статусу стабільного союзника в регіоні, що підтверджує, зокрема, й підписання восени 2004 р. угоди про партнерство і співробітництво з Європейським союзом.

Нова ситуація надала можливість таджицькому керівництву поставити питання про заміну російських прикордонників таджицькими на таджицько-афганському кордоні, що відбулася в грудні 2004 - червні 2005 р. 19 жовтня 2005 р. за участю командувача прикордонних військ Росії відбулася офіційна церемонія передачі усього кордону Таджикистану з Афганістаном таджицьким прикордонникам. Це стало можливим й завдяки тому, що США та їх європейські союзники надали фінансово-матеріальну допомогу Таджикистану для зміцнення кордону.

Цілковита підтримка США переобранню Е. Рахмона на черговий семилітній президентський термін у листопаді 2006 р., тісне співробітництво двох держав у сфері безпеки, доброзичливе ставлення до Таджикистану міжнародних фінансових установ, виявом чого стало списання МВФ значної частини боргу республіки на суму майже 100 млн дол. США, визнання Таджикистану стратегічним союзником в центральноазійському регіоні - свідчать про нову якість таджицько-американських відносин.

Ще однією країною, що впливає в геополітичному сенсі на Таджикистан є Ісламська Республіка Іран - культурно та мовно споріднена з таджиками держава, у якій також говорять на фарсі. Посол Ірану в Таджикистані Мусаві одного разу заявив, що "відносини між Іраном і Таджикистаном повинні бути моделлю відносин у регіоні Центральної Азії". В Таджикистані активно діє Фонд імама Хомейні, що надає гуманітарну допомогу. Єдине, що дратує офіційний Тегеран - широке військове спіробітництво Душанбе з країнами Заходу та Росією.

Однією з найголовніших проблем зовнішньої політики сучасного Таджикистану залишається проблема встановлення та делімітації кордонів з сусідніми державами, що дісталася Таджикистану у спадщину від СРСР. У 2003 р. було підписано угоду з Китаєм, за якою Таджикистан виявив готовність поступитися 1000 кв. км Памірських гір на користь своєму великому сусіду у разі, коли той відкличе свої претензії на площу у 28 тис. кв. км таджицької території. Про динамічний розвиток взаємин з КНР промовляє те, що 2004 р. на кордоні з КНР відкрито прикордонний перехід "Кульма", а в січні 2006 р. президент Таджикистану Е. Рахмон здійснив державний візит до КНР, у ході якого було підписано Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво.

Позаяк питання кордонів Таджикистану з колишніми радянськими республіками Узбекистаном і Киргизстаном остаточно ще не вирішено, продовжуються переговори з Узбекистаном щодо встановлення кордонів та знешкодження мінних полів у прикордонній зоні і з Киргизстаном - з делімітації кордону в Ісфаханській долині.

Серйозні проблеми у зовнішній політиці Таджикистану виникають подекуди й у зв'язку з тим, що Таджикистан є важливою ланкою у системі наркотрафіку з Афганістану до Росії і Західної Європи та провідною державою Центральної Азії для наркоділків, які контролюють близько 80 % усіх наркотиків, що перебувають на території цього регіону. Свого часу адміністрація США не захотіла виступити проти воєначальників Північного альянсу в Афганістані, побоюючись, що ті перестануть підтримувати уряд президента Афганістану X. Карзаї. Багато з цих людей - афганські таджики, що здійснюють контрабандні поставки разом зі своїми співплеменниками в Таджикистані. Коли в кінці 2004 р. афганська політика

США зазнала змін і Вашингтон став домагатися рішучіших дій щодо виробників опію та героїну в Афганістані, з'ясувалося, що транзит наркотиків через Таджикистан працює як надійний механізм.

Зовнішня політика Туркменистану

Основним принципом зовнішньої політики Туркменистану проголошено постійний нейтралітет. Туркменистан - перша країна в практиці ООН, що отримала статус нейтральної держави з усіма його наслідками і привілеями. 12 грудня 1995 р. Генеральна Асамблея ООН присвоїла Туркменистану статус постійного нейтралітету. Тому Туркменистан не бере участі в Договорі про колективну безпеку держав СНД 1992 р. і військовому співробітництві з Росією на двосторонній основі. Також Ашгабат вийшов з Бішкецької угоди від 9 жовтня 1992 р. про безвізове пересування громадян СНД територіями країн-учасниць.

Основні напрями сучасної зовнішньої політики Туркменистану визначені в "Декларації про зовнішньополітичний курс Туркменистану в XXI столітті на принципах постійного нейтралітету, миро-любства, позитивного добросусідства і демократії", що була прийнята 27 грудня 1999 р. Халк Маслахати (Народною Радою) Туркменистану.

Щодо місця та ролі Туркменистану в системі міждержавних відносин в центральноазійському регіоні, то офіційний Ашгабат тривалий час зберігав нейтралітет стосовно неформального суперництва Казахстану і Узбекистану за неофіційну регіональну першість. Однак після відвідин С. Ніязова з офіційним візитом Бухари у листопаді 2004 р. і підписання ним та президентом І. Карімовим узбецько-туркменського договору "Про дружбу, зміцнення довіри і розвиток співробітництва", офіційний Ашгабат частково відійшов від політики нейтралітету. Туркменистан і Узбекистан відновили відносини, розірвані з вини Ашгабату у 2002 р., і заявили про "вічну дружбу". Експерти вважають, що туркменсько-узбецьке зближення носило передусім антиказахський аспект і стало спробою формування нового "центру сили" (Ташкент-Ашгабат) на противагу тісній взаємодії Казахстану, Киргизстану і Таджикистану.

Туркменистан доби президента С. Ніязова (1990-2006) став єдиною країною центральноазійського регіону, лідер якої займав однозначно незалежну й чітку позицію в діалозі зі США. Зокрема, Туркменистан відмовився розмістити на своїй території війська США та їх союзників після трагічних подій 11 вересня 2001 р. Щоправда Ашгабат змушений був згорнути співробітництво з афганським режимом талібів, з яким підтримував ділові конструктивні стосунки з 1996 р., коли таліби стали найвпливовішою військово-політичною силою в Афганістані. Проігнорувавши ініційований Іраном і Росією саміт в Алмати у жовтні 1996 р., на якому розроблялись заходи з протидії руху "Талібан" - головній загрозі безпеки регіону, Туркменстан навіть відкрив своє генеральне консульство в Гераті - найважливішому центрі північно-західного Афганістану.

Співпраця з талібами мала економічний підтекст: в грудні

1997 р. Ашгабат підписав договір про формування консорціуму для прокладання газопроводу з туркменського родовища Довлетабад до пакистанського міста Мултана через афганську територію. З прокладанням цієї магістралі Туркменистан отримав би місткий ринок Пакистану, а Афганістан - суттєві прибутки від транзиту і можливість частково вирішити проблему занятості населення. Зближення з талібами негативно вплинуло на туркменсько-іранські взаємини:

1998 р. було навіть відкликано іранського посла в Ашгабаті.

Та подія стала єдиною, що затьмарила партнерські стосунки Туркменистану з Ісламською Республікою Іран (ІРІ), що однією з перших визнала незалежність Туркменистану й встановила рівноправні відносини з ним. Взаємини двох держав, як зазначав 2003 р. президент Туркменистану С. Ніязов, є "братніми" й "позбавленими взаємної підозріливості". Країни об'єднує спільний кордон, до якого є дотичними чотири з п'яти областей Туркменистану, а також багатовікова історична, конфесійна й цивілізаційна спорідненість. Територія нинішнього Туркменистану неодноразово входила до складу історичного Ірану, а столиця легендарної іраномовної Пар-фії, Ніса, розташовувалась неподалік теперішньої туркменської столиці.

Розвиваючи двосторонні відносини, Іран керується передусім прагматичними інтересами - зміцнити свої позиції в Центральній Азії, отримати максимальну вигоду як від наявних в Туркменистані величезних запасів вуглеводнів, так і від його зручного геополітичного положення на перетині транзитних шляхів. Вагомим фактором добросусідства є наявність на півночі Ірану значного масиву туркменського населення, що зберегло родинні зв'язки зі своїми співп-лемінниками по той бік кордону.