Розділ четвертий З СИБІРУ В АВСТРАЛІЮ

З СИБІРУ В АВСТРАЛІЮ

Ми виїхали на широку гладінь шосе. Зліва, під косогором, швидко котила свої води в Яну звивиста сибірська річка Дулгалах.

Я уважно спостерігав, як Кінолу веде машину. Перед ним не було ні керма, ні важеля перемикання швидкостей, тільки невеликий пульт з різноколірними важельцями і кнопками. Двигун в автомобіля був атомний. Трансформаторна оболонка надійно захищала нас від смертоносного проміння.

— Ви не проти швидкої їзди? — спитав мене Кінолу.

— Який же росіянин не любить швидкої їзди! — мимоволі згадалися мені з дитинства знайомі слова. — Звичайно, не проти.

Кінолу натиснув на пульті керування зелену кнопку. Одразу на приладній дошці поряд з годинником спалахнула зелена сигнальна лампочка.

— Отепер можна спокійно порозмовляти, — сказав він задоволено і недбало сперся ліктем на спинку сидіння.

Я зрозумів, що керування машиною перейшло до надійних кібернетичних приладів, та все ж пильно стежив за спідометром. Стрілка спідометра переповзла позначку в сто кілометрів за годину і полізла далі вгору. Мені стало трохи моторошно. Автомобіль набирав величезну швидкість. Сто сорок кілометрів за годину. Сто шістдесят… Сто вісімдесят… Двісті! Стрілка спідометра повзе до цифри «300», а мій супутник не звертає уваги на дорогу.

За вікнами пролітали дерева, кущі, утворюючи однорідний сизаво-зелений потік, в якому годі було розібрати хоч би одну деталь. Роздвоєна смугою газону широка стрічка дороги, наче срібний струмінь, била нам назустріч і в останню мить, вигинаючись, зникала під колесами автомобіля…

Вдалині на шляху з’явилася чорна цятка. Це був зустрічний автомобіль. Мить — і він з ревінням великого артилерійського снаряда пронісся повз нас. Помітивши, що я поморщився від цього реву, Кінолу уважно глянув мені в лице.

— Чи не надто швидко ми їдемо, Олександре Олександровичу?

— Та ні, не дуже… Мені подобається, але чому ви все-таки не стежите за керуванням? Чи ж можна так довіряти приладам?

— О, так ось що вас бентежить! Ну, це ви даремно. Придивіться, вздовж шляху тягнеться суцільний бар’єр з каменю. В автомобілі спеціальні оптичні системи безперервно стежать за ходом цієї білої межі. Машина весь час іде на певній одній і тій самій відстані від бар’єра і не зменшить швидкості доти, доки дорога не зробить крутого повороту або доки не буде перехрестя.

— Знову кібернетика?

— Звичайно. Кожна машина має таку систему.

Зненацька нас сильно хитнуло вперед, машина різко уповільнила хід і, проїхавши ще трохи, безшумно зупинилась.

— У чому річ? — спитав я. — Чому ми зупинились?

— Розгалужується шосе. Машина не знає, яким шляхом їхати. — Кінолу звернув на праве шосе і знову ввімкнув автоматичне керування.