Розділ «XI»

Одного вечора звелів Ясь запрягати коні.

– Куди думаєш, Ясю, їхати? – спитала його Ганя.

– А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? – спитав її Ясь.

Ганя на хвилинку задумалась, їй з першого разу не полюбилась ні Зося, ні Теодозя.

– Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим часом.

– Та й мені не хочеться, але треба. Лемішковська – дама великими забагами, хоч і з малим засобом, розуміє звичаї вищого світа. Мені не хочеться, щоб вона назвала нас простаками. Нігде дітись: доведеться бувати в їх, коли вже зачепили всі. Та ще коли б ти знала? Треба їй одвезти оте дзеркало…

– А то навіщо? – спитала його Ганя. Недомисл засвітився в її очах.

– Може, позичає нащо? на вечорок, абощо? – говорила далі Ганя.

– Ой, де там тобі! треба подарувати! Я й сам і не радий, та нігде дітись, коли слово з язика зслизло. Бачиш, на балу почала мені Лемішковська розказувати, що не взяла своєї дочіки на бал, бо ніби вона ще мала дитина…

– Гарна дитина! час на зміну матері! – обізвалась Ганя.

– Нібито вона по своєму погляду на виховання дітей мала за нечасне так рано возити її на бали. Потім вона мені розказувала, як її дочка плакала, як вона обіцялася привезти їй з балу гостинця, цукерків… І надало ж мені на той час глянути на те дзеркало! Я махнув рукою на дзеркало і… обіцяв прислати її дочці дзеркало, щоб вона тільки не плакала. Так тобі слово вислизло для комплімента! А тепер треба додержати свого слова, треба вже одвезти. Не дуже дорого коштує.

– Шкода трохи дзеркала… – промовила Ганя та й замовкла. – Одвези вже, коли обіцяв…

Дзеркало було туалетне, довго-кругле, з срібними рамами, на точених ніжках з чорного дерева. Ясь недавно привіз його з Одеси задля себе. Такого ж самого виробу, тільки трошки більше, він купив і для Гані.

Дзеркало зняли з стола, завинули в скатертину і винесли за Ясем до екіпажа.

Вже сонце заходило, як приїхав Ясь в Тхорівку. Якима не було дома. Ясь застав самих дам. І Зося, і Теодозя аж спахнули на виду, як він вступив у бідну гостинну. Вечірнє сонце через вікно освітило його розкішне, з чорним довгим вусом, вже спаніле лице, і зараз червоне проміння заблищало на срібних рамах, на блискучому склі гарного дзеркала, котре Ясь поставив на столі проти вікна і обтирав порох своєю тонкою хусточкою.

– Я додержав свого слова, привіз вашій дочці гостинця, привіз навіть конфетів, – промовив Ясь до дам і витяг з хустки зав'язаний в папері гостинець.

Швидко потім вийшла й дочка, убрана в найкоротшу сукню, щоб тільки здаватись маленькою. Вона дриґнула ногою і присіла перед Ясем, зачервонівшись. Тоді Ясь подав їй конфети, взяв її за руку, привів до дзеркала, просив заглянути туди, подивитися, чи не заплакані в неї очі! Бідній дівчині очевидячки було дуже ніяково, що з нею граються, як з малою, тичуть їй у руки конфета, ніби дитинці. Але як гість сів коло неї і почав розмовляти з нею, сміливо заглядаючи їй в вічі, вона тоді зовсім інакше поставила себе до гостя, вертіла оченятами, крутила головкою не згірше своєї матінки й гувернантки, їй здавалось, що Ясь привіз гостинці таки справді задля неї, а не для когось іншого.

Подали світло в бідненьких підсвічниках, подали і непоганий чай, та в поганому посуді. Мати вирядила дочку спати. Якима все не було; Зося й Теодозя балакали з гостем.

Зося сиділа поруч з Ясем на канапі. Вона була убрана по-буденному, але в тому недбайному убранні було знать добре виміркуване кокетство. Чорна шовкова мантиль зовсім спустилася на її стан і одслонила її шию і повні плечі. Трохи широка сукня з широкою вирізкою на шиї, яку вона надівала в спеку, пересовувалась то на одне плече, то на друге, і плечі, круглі, як великі яблука, виринали зовсім з-під сукні по черзі, неначе підіймались на терезах. При розмові Зося прихилилась трохи до Яся, і плече її виринало наверх, блищало при чорній сукні, ніби виточене з мармору. Теодозя сиділа в фотелі по другому боці Яся. Як польки, вони, звичайно, хвалили все і всіх, про кого тільки говорили, але не легенько гикалось тому, кого вони згадували й хвалили, їх хвала жалила, як жалка кропива, вже тим, шо була без міри велика. Щоб втямити їх мову, треба було приймати їх слова навпаки.