Розділ «XI»

Серединський махнув рукою і почав ще швидше вештатись та никати по хаті. Його очі дивились на стелю, аж горіли вогнем; руки були позакладані в кишені.

– Годі вам, тату! – просила Ганя. – Що ж робити, коли ми живемо тепер і єднаємось з панами. Тут не те, що було колись в Нестеринцях.

Розпрощались батьки з дітьми. Серединський десь зник, зійшов з дому і не випроважував навіть їх з двора.

– Кидаю тебе на волю божу! – говорив батько до дочіки, благословляючи її великим хрестом. – Приїжджай до нас, бо я вже до твого чоловіка не приїду. Візьметься він, свого часу, за розум, тоді ти будеш знов щаслива. Він ще молодий. В йому заграла шляхетська кров, зачувши аристократичність, багатство, панство. Нехай грає! Тільки важко буде тобі танцювати! Та вже танцюй, моя дитино, поки його кров трохи прохолоне.

А мати обнімала дочку і плакала разом з нею.

– Ішла ти, Ганю, заміж, – душа моя вже почувала ніби щось недобре. Недурно я так тривожилась, недурно я не хотіла тебе заміж за його давати. Не до пари він тобі. Не по-моєму ж хіба й вийшло?

– Ат! верзеш бог зна що! – говорив отець Хведор, сидячи на возі. – Прийшла дурість в голову, то й дуріє, та й годі. Перетреться-перемнеться та й так минеться колись.

Вернувсь Ясь додому і почав зараз чіплятись до Гані.

– То ти оце батькам своїм жалілась на мене! прошения подавала! В своїх вчинках я вольна людина. Що ж вони мені заподіють у моїй господі? Коли б ти наказала своїм, щоб вони мене не турбували та більше не приїжджали до нас! Ото було б найкраще.

І батьки Ганині вже більше до його не приїжджали. Зосталася Ганя сама без поради, без товариства; сама, як билина в полі, з своєю малою дитиною та з своїм горем.