Розділ «XI»

– Е! погано ж, коли так! – промовив батько. – Але… баби! мовчіть лиш ви! годі вам рюмсати. Чого пак між молодими людьми не буває? Часом чоловік не купить на ярмарку своїй жінці шматка якоїсь дрантини, а вона й ладна киснути цілий день. Повтирайте сльози! Приїде зять, самі побачимо, роздивимось. На світі буває усяково.

Надвечір приїхав і Серединський, увійшов у хату і ледве привітався до батьків. Він очевидячки був не радий їх приїзду. Подали чай. Ясь сидів і все кусав собі губи.

– Як ви собі живете? – питав батько.

– Так, як і завсігди! – одказав знехотя Ясь. – Трохи лаємось, трохи миримось.

– То найкраще! – повернув батько в жарти. – Бо я не люблю, як чоловік тільки цілується та милується! Ото ознака, що навпісля певно будуть дряпатись та щипатись. А я й тепер візьму та й ущипну свою матушку, щоб трохи посердилась. Воно, бачте, часом дуже добре і для здоров'я… Ха, ха, ха! – засміявся отець Хведор, але якось роблено, не щиро весело.

– Тобі усе смішки! – одказала матушка смутним голосом. – Сердьтесь не сердьтесь, Івану Станіславовичу, а ми перечули через людей, що ви недобре почали жити, – промовила матушка з сміливістю, що аж сам отець Хведор здивувався.

– Та ні-бо, мамо! Хто це вам наговорив? – промовила Ганя, так, аби говорилось.

– Як же ми погано живемо? – спитав Ясь, не дивлячись нікому просто в вічі. – Покої наші трохи не в золоті, в багатстві; засоби наші добрі; Ганя ходить у шовку; є що їсти й пити, є кому в нас і роботу робити. Не винен я, що Ганя, як наймичка, кидається до всякої роботи, базікає з політницями, трохи не цілується з мазальницями, поводиться з ними запанібрата.

– Е, сину! то, бачте, дочки мої дістали змалку таке виховання в свого батька! Як про це річ, то є пак чого й киснути! То ти, Ганю, паній, похожай по світлиці та себе розважай. Спи в рукавичках, ходи в хаті під зонтиком, муштруйся перед дзеркалом цілий день! Чого вже, чого, а панувати дуже легко. А ти ще й досі того не розсмакувала?

– Коли ж ми, тату, не вік же будемо сидіти на такім хлібі, – одказала Ганя. – Хотілось би похазяйнувати і надалі дещо придбати та зібрати.

– Навіщо! Коли добре, то вона хоче ще краще! О, ба! яка хитра! За це варто інколи і вщипнути. Тільки ти, Ганю, борони тебе боже, не кажи нічого про таку мою філософію меншим сестрам. А то ще як захочуть спати в рукавичках, як посідають панувати рядочком та не візьмуться й за холодну воду, то буде нам погано!

– Ні! бачте, нехай би вона собі й хазяйнувала! – поважно сказав Ясь, – та треба ж знати й уміти гостей привітати, прийняти по-людській, зайняти їх цікавою розмовою. В нас тепер бувають все значні люди.

– Ото трудна штука гостей прийняти! Та їм тільки треба вистачити добре їсти, а найбільше – добре пити. А молодим найміть музики, то вони крутитимуться та битимуть тропака хоч і цілий тиждень!

– Чим же в нас недогода тим гостям? – промовила Ганя. – Чи мало ж у нас виходить на гостей? Чи не гріх же буде гостям ремствувати та жалітись на мене?

Гані хотілось розказати, як їй важко приймати і гостей, й Зосю, й Теодозю, та вона змовчала. Вона все сподівалась, що своєю покірністю, своєю догодою чоловікові і його гостям вона верне його любов, прихилить до себе його серце. Ганя дала собі зарік навіть не жалітись матері і нічого про те не казати.

– Гостей не всіх одбудеш хлібом-сіллю, – проповідував Ясь. – Деяких треба вміти привітати розумним словом, салоновим тоном. У нас бувають пани, дідичі і здебільшого поляки.

– Хто ж винен, що наша дочка не полька, що не вміє вона крутити хвостом, як та Зося вертілась на балу? – загомоніла матушка.

Серединський схопився з місця і почав никати по хаті.

Отець Хведор ущух і замовк. Старим стало видко, що Серединському хотілось мати жінку великосвітську пані, котра б зуміла напустити туману на людей, котра б вертілась, крутилась, грала велику ролю в гостинній. Старі постерегли, що Ганя не підходить під його теперішній зразець жінки, а Зося якраз підскочила під його міру і опанувала і серце його, і голову, й… кишеню.

– Ви ще молоді люди, – промовив о. Хведор вже зовсім іншим, не жартовливим голосом, – ще починаєте тільки жити в світі, опинились між іншими людьми, не такими, як було колись передніше. Я вам батько, хоч, може, вам теперечки і не бажалось би мати мене за батька, і скажу вам, що з великого панства багато грому та хмар, а малий дощ. Ви живете не для панів, а для себе. З усього того панського брикання, того високодумства, гордощів для вас користі, як з цапа – молока. Коли одвернуться вони од вас, то ви поверніться потилицею до їх! Коли в їх своя стежка, то нехай буде і в вас своя! Ганятись за ними, пеститись та підлизуватись до їх, догожати їм, поїти, годувати їх? Та нехай вони швидше всі повиздихають, ніж я мав би затягти їх до свого дому та ше й панькатись коло їх та дякувати за це, як за велике для себе щастя!