Розділ ІІІ: Духовне життя українців

§1. ТРАДИЦІЇ ТА ПОБУТ

"За Хмельниччини, Руїни, а згодом у роки відносної стабілізації в Українській державі відбулася помітна трансформація поглядів на важливі проблеми життя. Хоча в актах старшинської адміністрації чи рішеннях судових інстанцій при з'ясуванні якихось конкретних питань і покликалися на "давні", "стародавні", "звиклі" права, звичаї тощо, представники кожного стану або соціальної групи вкладали в ці терміни своє розуміння. Наприклад, українські шляхтичі й старшини під колишніми правами розуміли юридичний статус польських панів до 1648 p., що базувався, головно, на Литовському і Саксонському Статутах. Тим часом посполиті й рядові козаки ототожнювали їх із нормами поведінки, котрі ствердилися на Запорожжі, в патріархальних общинах, на слободах і т.ін. Вони заперечували кріпосницькі взаємовідносини між людьми і в більшості випадків спиралися не на писані закони, а на встановлені й випробувані часом звичаї.

Зима. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

"Новий порядок", зрозуміло, не міг відразу виробити відповідні права, хоча життя й вимагало цього. Адже повністю змінилася політична влада, і всі суспільні групи та інститути в широкому розумінні виявилися підпорядкованими козацтву. Безперечно те, що ідеї військового стану надовго заполонили свідомість найширших верств населення. На зміну колишнім польським "хлопам" прийшли відносно вільні виробники, а заможного пана заступив дрібний власник ("володілець") землі. Деякі радикально налаштовані державці, коли й не на ділі, то на словах відстоювали "мужицькі" інтереси.

Це будило думку, й у свідомості кожного члена тогочасного суспільства відбулася певна трансформація понять "справедливість", "моральність", "доброта" і т. ін. У перебігу визвольних змагань повстанець із посполитих чи козак зі зброєю в руках, що карають "дідича", сприймалися природніше, ніж селянин, який виконує на свого державця "звикле послушенство". Досить типовим явищем стали шлюби вільних людей із колишнім кріпаком чи кріпачкою, що раніше неминуче призвело б до закріпачення перших. Зміна моральних критеріїв диктувала відповідну поведінку, яка часто-густо породжувала конфлікти між загально визначеними перед 1648 p. переконаннями й чинним законодавством. Тому населенню доводилося визнавати обов'язковою одну частину традиційних етично-правових норм, необхідних для існування суспільства (підтримуючи її примусово), другу скасовувати, а третю віддавати на розсуд індивідума. Внаслідок цього зв'язок правил поведінки з мораллю досить чітко простежувався в реальному житті. Щоправда, при цьому слід пам'ятати: юридичні положення вироблялися конкретними особами або групами осіб, які на той час перебували біля керма влади, і їхня думка досить часто не збігалася з моральними оцінками громадської більшості. Звідси випливало несприйняття основною масою жителів інтересів представників панівної верхівки. Незалежність (соціальна, економічна, моральна тощо) одного наштовхувалася на волю (свободу) інших. Проте норми поведінки визначалися не інтересами (ідеалами) того чи іншого стану, а боротьбою між ними, засоби задоволення потреб, від результатів якої залежав розподіл останніх і співвідношення великих груп людей.

Весна. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

Апріорі можна припускати: суперечності та зіткнення протилежних думок і поглядів у бутті мали б вести до пошуку компромісів і примирення суперечливих домагань (старшини, шляхти, селян, рядового козацтва і т. ін.). Однак цього не відбувалося. Правила поведінки не могли уникнути впливу (переваги) окремих політичних сил і віднайти точку опори поза різними інтересами, до яких вони самі й належали, з яких черпали свою чинність. Ця неузгодженість (несталість) випливала не з нетотожності індивідуального сприйняття "добра", "зла", "справедливості" тощо, а зі складності людської природи та умов співіснування. Щоправда, загальний розвиток культури (зокрема й правової) нерідко призводив до взаємозалежності деяких "уподобань", але не усував суперечностей взагалі. Більше того: чим вищим ставав рівень загальної культури, тим глибше й різноманітніше вони виявлялися (старе і нове, особа й державна влада і т. ін.). Порівняймо, для прикладу, другу половину XVII і XVIII ст., коли вже остаточно утвердилася кріпосна залежність селянства, козацтво як стан зникло, а старшина перетворилася в дворянство. Змінилося співвідношення сил - еволюціонував і характер норм поведінки, які вже не могли забезпечити інтереси всіх, а перетворилися в "права і привілеї" небагатьох можновладців. Держава у формі гетьманського (царського) правління, не в змозі бути гарантом їхньої міцної опори, відводила їм несамостійну, "прислужницьку" роль: інакше вони втратили б для верховної влади будь-який сенс.

Літо. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

Ведучи мову про суспільну значущість і етичну цінність тогочасних норм поведінки, слід зазначити: для останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. стало особливо помітним намагання старшинської адміністрації створити на міцному правовому ґрунті розвинуту централізовану систему підпорядкування. Проте цьому перешкоджали кілька обставин: нестабільна, часом просто трагічна політична ситуація в Україні, відносно часта змінюваність (виборність) посадових осіб, а також дрібний землевласник ("володілець") з притаманними йому індивідуалістичними тенденціями. Безпосередній виробник, який насамперед прагнув забезпечити власні інтереси, не був зацікавленим у підтриманні централізованого державного ладу.

Логічно було б припускати, що хистке політичне становище Лівобережжя та Слобожанщини вимагало суворих покарань винних у різного роду правопорушеннях.

Осінь. З гравюри до "Календаря" видання Києво-Печерської друкарні. 1726 p.

Справді, за звичкою інколи карали, як у часи польського панування". Проте в цілому "новий порядок" був м'якшим" і поблажливішим. Значною мірою це обумовлювалося дорожнечею робочих рук (у Визвольній війні загинули десятки тисяч людей, а покалічено було ще більше) і відносно високою вартістю грошей. Наприклад, день праці, житло тощо подеколи коштували всього кілька копійок. Велика кількість смертних вироків та тілесних покарань, що призводили до каліцтва, ставали занадто невигідними для молодої Української держави. За цих умов будь-яка особа, крім хіба що "отьявного злодея", в разі порушення нею норм поведінки могла сподіватися на поблажливість. Значну роль відігравали також глибока релігійність і природна незлобливість "малоросів" до тих, хто скоїв злочин. Коли останні щиро каялися в своїй провині, їх нерідко взагалі прощали. Гарантом належної поведінки правопорушників у подальшому могли виступити громада, представники місцевого духівництва, інші члени суспільства. Траплялося, що якась особа (особи), врятувавши злочинця від тяжкого покарання чи навіть смертної кари, забирала його до себе в "услужіння" на кілька років. Так чинили, зокрема, монастирі, які мали неабиякий вплив на громадян, панівні кола та судових урядовців.

Формування й поширення великої земельної власності та збільшення господарств поступово змінювали не лише співвідношення між групами населення в економічному плані, а й руйнували патріархальні традиції: покарання дедалі частіше переслідувало утилітарні інтереси панівних верств. Чим далі в минуле відходили події Визвольної війни, тим жорстокіше карали злочинців. Особливо виразно це видно, коли порівняти в цьому аспекті гетьманування Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи та І.Скоропадського. Відомий дослідник права і судочинства Орест Левицький зазначав, що в другій половині XVIII ст. українське правосуддя вже немилосердно вішало "розбійників" за ті провини, за які ще зовсім недавно відтинали тільки руку або ногу, відрізали носа або вухо. Нестерпними катуваннями примушували виказувати спільників. На вироках, що їх виголошували в українському суді, чимраз більше позначалися види покарань, які застосовували в Польщі й Росії.

Вище вже йшлося про те, що тогочасне життя людей багато в чому визначали звичаї. Вони виникали й усталювалися в перебігу еволюції господарсько-побутових стосунків людей і спиралися на загальновживані "давні" норми поведінки, випрацьовані за різних обставин. Показовими з цього погляду є вже згадувані неписані "права і звичаї" Війська Запорозького. Вони не були офіційно санкціоновані державною владою, проте фактично регулювали все внутрішнє життя січовиків. Сукупність цих і їм подібних правил, обов'язкових до виконання нарівні із законом (їх порушення тягло за собою покарання, схоже на вирок законодавчих органів), становила звичаєве право. Його повнота перебувала в прямому взаємозв'язку з паралельно діючим у країні (чи окремому регіоні) законодавством, що не встигало або не могло з тих чи тих причин охопити якусь сферу суспільного співжиття. Тому поширення законодавства відповідно звужувало на місцях функції звичаїв. Коли останні не суперечили інтересам соціальної еліти, їм зазвичай надавалася сила закону.

Найдовше і в найбільш традиційній формі вони проіснували на Запорожжі, де населення дотримувалося "подлуг старожитных и старейших обычаев". Уся тамтешня військово-адміністративна система, а також суди спиралися на загальновироблені норми звичаєвого права. Ними керувалися всі - від курінних отаманів до центрального військового суду. Д.Яворницький, щоправда, із властивою йому звичкою перебільшувати, зазначив, що писаних законів від запорожців годі було й чекати у зв'язку з відносно нетривалою історією Січі й частими воєнними походами, через які козаки просто не "встигали" займатися влаштуванням внутрішніх порядків. Звичаї Війська Запорозького, безперечно, доповнювалися "пришлими" елементами звичаєвих норм інших районів України і, в свою чергу, позначалися на них, впливали на соціальну свідомість жителів Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини, Півдня тощо.

Звичаї безпосередньо виявлялися в окремих вчинках людей, їхніх уявленнях про "правду" та "справедливість" у тому розумінні, яке панувало серед даного населення й на певному етапі суспільного розвитку.

План зимівника запорожця

Микити Коржа. XVIII cт.

Реакція на явища, подїїв житті була лише показником бачення конкретної особи (осіб) і не могла сама по собі бути ґрунтом для нормування тотожних їм відносин. Звідси випливає, що творцем звичаїв ставав у цілому "народ" (у вузькому розумінні слова), а не окремі його одиниці або ті його представники, які втілювали "загальні" погляди. Воднораз було б невірно думати, що звичаї виникали тільки в народі як єдиній етнічній спільності. Вони формувалися і в окремих регіонах, областях, місцевостях тощо, які мали свою соціально-економічну та політичну структуру. При цьому повторюваність вчинків місцевих жителів переростала в закономірність - звичку діяти відповідним чином за подібних обставин, а сукупність такого роду дій поступово формувала переконання: в цьому випадку слід поводитися саме так, а не інакше. Серед типових прикладів цього: прилюдне водіння злодія по поселенню з украденою річчю на шиї; сплата "перейму" (винагороди) хазяїном худоби, яка відбилася від стада, особі, котра її спіймала, а потім повернула назад; виставляння позивачем "могоричу" свідкам - так зване свідочне; спалення жінки, звинуваченої в лихому чаклунстві й т. ін.