Розділ ІІІ: Духовне життя українців

У XVIII ст. українська писемно-літературна мова вже не відповідала потребам часу. Протягом століття в ній увиразнювалася народно-розмовна основа. Прикладом цього можуть служити відомі літописи Самовидця і Величка, створення яких завершилося на початку XVIII ст. Їхнє письмо близьке до розмовної мови й містить багато народних фразеологізмів, прислів'їв, приказок, уривків пісень. Через те, що вони писалися в перехідний період, в них мають місце окремі полонізми і церковнослов'янізми. Про власне мову, зокрема літопису Самовидця, може дати певне уявлення уривок тексту, в якому йдеться про трагічний початок Північної війни (1700 р.): "Того ж року король полский Август Вторый зачал войну з королем шведским Каролюсом, войском своїм потягнул под Ригу, опроч войска короного и литовского где стояли усе літо. А о Воздвиженії честного креста по указу его царского величества гетман запорожский Іван Мазепа послал своего войска на помоч королеві полскому часть з розних полков... Тая война зачалась зразу щасливо, бо городов войска царские, с козаками, с полковником полтавским и иних полков частю наперед прислани, побрали, и самий Ругодев (Нарву - авт.) облегли, але за злою радою німецкою не доставали, тим убезпечаючи царское величество, же подъдадуть город доброволне, и тая зрада от тих же офіцеров німцов, зостаючих у войску московском (послідовала, же), доставане города пойшло упроволоку..."

В наведеному уривку звертають на себе увагу часте вживання "чисто" українських слів і виразів (із сучасного погляду); ототожнення термінів "запорозький" і "український", коли йдеться про гетьмана (тим часом відомо, що І.Мазепу обирали не на Січі); глибока релігійність літописця - вираз-символ "честний крест"; застосування понять "московський" і "царський" замість "російський" (поряд маємо: "литовський", "польський" - для визначення національної приналежності).

Петро І реформою 1708 р. офіційно замінив церковнослов'янський шрифт цивільним як у Росії, так і в Гетьманщині. У XVIII ст. в Україні спостерігалися вимова "Ъ" як "і" (лЪтери, попЪд), тверде вимовляння приголосних перед "е" (щасливе, бенкетах) та низка інших народнорозмовних особливостей. Остаточне завершення переходу від старої української мови до нової, літературної, на думку більшості фахівців, сталося наприкінці століття. Красномовним доказом цього є вихід у світ славнозвісного твору Івана Котляревського (1769-1838 pp.) "Енеїда", написаного на народній основі. Чільну роль у процесі витіснення старої мови й заміни її новою відіграла національна школа.

Літературні твори, як і раніше, поширювалися в рукописах. Проте спостерігався поступовий відхід від суто церковно-релігійної ідеології:

форма і зміст дедалі більше набували світських рис, повніше відображали тогочасні суспільну свідомість і буття через художні образи. Середньовічні традиції цього різновиду мистецтва практично вичерпали себе. В останній чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. на Наддніпрянщині проти попереднього періоду значно зменшилася роль братств (а саме з них вийшло чимало видатних українських письменників, вчених, діячів освіти та книгодрукування, митців і т. ін.), занепали полемічна й житійна тематика, ораторсько-проповідницька проза, релігійно-моралістичне віршування. Запанував відомий у Європі стилістичний напрям бароко (від італ. barocco - вигадливий, химерний). Приблизно з середини XVIII ст. літератори України розпочали активний пошук нових жанрів.

Феофан Прокопович

Проте окремі з них і далі залишалися на естетичних засадах класицизму. Зокрема, Феофан Прокопович (1681-1736 pp.) ще на початку XVIII ст. у своїх підручниках з поетики та риторики досить гостро критикував окремі положення бароко. Цікаво, що народився він у Києві в не дуже заможній купецькій сім'ї й попервах носив ім'я Елезар. Навчався в Києво-Могилянській колегії, а перейшовши в уніати під іменем Єлисея, завершив освіту в римській єзуїтській колегії. У 1704 р. повернувся до Києва, де вступив у місцеве братство й знову прийняв православ'я, вже під ім'ям Феофана. Кілька років викладав різні дисципліни в Київській академії. З 1711 р. - її ректор і одночасно ігумен Братського монастиря. У 1716 р. запрошений до Росії, де виступав проповідником-публіцистом, був єпископом і головним помічником Петра І в духовних справах держави. З 1720 р. обраний архієпископом новгородським і членом Синоду. Твори писав українською, латинською, російською та польською мовами. Зберігся примірник його "Панегирікоса, или слова похвалного..." (1709 р.), присвяченого перемозі Петра І в Полтавській битві. Твір було написано українською мовою, а потім виправлено на російську вимову і правопис. У трагікомедії "Володимир" про князя-хрестителя Русі (1705 р.) спостерігаємо деяку реформацію шкільної драми й наближення сюжету до реального життя з використанням форм західного зразка.

Окрім згаданих стилів, у літературі виявлялися також елементи ренесансу, сентименталізму, критичного реалізму тощо. Одночасно розвивався так званий паломницький жанр. Зразком його можуть вважатися подорожні записки в 4-х томах Василя Барського (Григоровича-Барського, 1701-1747 pp.), видані свого часу під назвою "Путешествіе к святым містам, в Eвpoпe, Азіи и Африке находящимся".

Деякі давні традиції прози увібрали в себе літописи й мемуари. В них певною мірою сухий виклад конкретних фактів про історичні події (Руїну, Північну війну, боротьбу старшинських угруповань) і персоналії (Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Самойловича, І.Мазепу та ін.) місцями змінюється неабияким "ліричним піднесенням". Тоді сюжет набуває вигляду "справжнього" художнього твору, з яскраво переданими тогочасними легендами, чутками, що вже не мали під собою міцного ґрунту достовірності. Скажімо, для літопису С.Величка, на думку літературознавця О.Дорошкевича, характерні високий суспільний настрій і щирий ліризм, дуже близька до народної, цілком образна мова. Оригінальним зразком української літератури цього часу є, безперечно, опис Г.Грабянки "ДЪйствія презЪльной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого..." (1710 р.). Автор добре знав те, про що писав, бо з 1686 р. "козакував", у 1730 р. став гадяцьким полковником, брав участь у багатьох походах і битвах. Загинув він близько 1738 р., отримавши смертельне поранення в сутичці з татарами в Криму.

Наприкінці XVII ст. в Україні зародився театр. Драматичні твори переважно писалися в Києво-Могилянській колегії (академії), а потім поширювалися у великих містах, "переходили" до Московщини. Умовно їх можна поділити на такі основні типи: шкільна драма, комічні сценки, ляльковий театр. На початку XVIII ст. формуються теоретичні засади театру, які вже передбачали опанування тем з історії, побуту місцевого населення, наближення до реалій життя, без надмірних алегорій у художніх образах, зображення типових персонажів.

Лазар Баранович

Наприклад, Т.Трофимович у своїй п'єсі "Милосте божія, Україну от неудоб носимих обид лядських через Богдана Зіновія Хмельницького ... свободившая..." (1728 р.), змальовуючи події Визвольної війни, поступово переходить від духовної схоластики до зображення справжнього буття.

Найяскравіше відхід від церковнослов'янської і наближення до розмовної мови виявився в текстах інтерлюдій - невеличких комічних сценок для розваги публіки. Найпоширенішими в них були "північні" говірки Гетьманщини, зокрема Чернігівщини.

Різного змісту вірші - побутові, гумористичні, панегіричні, інтимні, дидактичні, історичні, філософські - також відображували через авторське сприйняття важливі суспільні проблеми, минуле українців, ідеали "правди", "справедливості", щирість у стосунках між чоловіком і жінкою тощо. Так, збірник поезій Климентія Зиновіїва, який жив у другій половині XVII - першій третині XVIII ст., спрямований проти людських вад: жадоби, лицемірства, здирства. Він насичений народними виразами. І це природно, адже автор протягом тривалого часу записував українські прислів я та приказки. В "Сатиричній коляді" (1764 р.) йдеться про зловживання в суді, хабарництво, знущання панів.

Аналізуючи суть і значущість "малоросійської" історичної поезії, відомий російський критик В.Бєлінський наголосив: "Малороссия была органически-политическим телом, где всякая отдельная личность сознавала себя, жила и дышала в своей общественной стихии, и потому знала хорошо дела своей родины, столь близкие к ее сердцу и душе. Народная поэзия Малороссии была верным зеркалом ее исторической жизни. И как много поэзии в этой поэзии". Утім, таке, на перший погляд, цілком позитивне сприйняття загалом української поезії не завадило Бєлінському вкрай негативно поставитись до окремих її представників, зокрема Тараса Шевченка.

Григорій Сковорода

Видатним явищем у житті України літературної другої половини XVIII ст. стала творчість Григорія Сковороди, який був "голосом демократичної інтелігенції", що вийшла з козацького стану. Немилосердно картаючи ченців, державницьку еліту, він у своїх творах виявив глибоку любов до Батьківщини, побуту її населення, накреслив шляхи до майбутнього українського "відродження".

Своєрідний стиль і характерні типи виробила усна народна творчість - думи, пісні, казки. У XVIII ст. вона широко проникає в писемну діяльність.

Усі означені вище явища мали неабияке значення не тільки для України, а й для сусідньої Московії. Щоправда, деякі російські вчені, загалом не заперечуючи тодішнього культурного впливу українців, усупереч об'єктивним даним не "хочуть бачити в цьому процесі національного підґрунтя, а підкреслюють лише привнесене "ззовні".

Так історик О.Пресняков у книжці нарисів про російських самодержців наполягає на тому, що після об'єднавчого акту 1654 р. "малоросы принесли в Москву новые литературные вкусы и новый литературный стиль, выросший на западном, латино-польском корню".