РОЗДІЛ ІІІ. З ПОЛЯКАМИ В УКРАЇНУ

Винесене в заголовок розділу формулювання є, власне, легким перифразом назви книги однієї зі знакових постатей революційної доби в Україні — отамана Ю. Тютюнника{11}. Гадається, він мав моральне право назвати свій твір ще категоричніше — «З поляками проти Вкраїни»[393], оскільки знаходився з травня 1920 р., тобто з часу завершення Зимового походу, в епіцентрі подій польсько-української війни, а для прийняття відповідальних політичних і воєнних рішень на ближчу перспективу змушений був предметно заглибитися в з'ясування польсько-українських стосунків, починаючи з 1919 р. Відтак, стрижневу основу тогочасних подій він вловив абсолютно адекватно, не лише добре її усвідомлював, а й відчув на власному досвіді.

З того часу й до сьогодні проблема українсько-польських стосунків (як апогейна віха здебільшого кваліфікується Варшавський договір 1920 р.) знаходиться на вістрі наукових і політичних дискусій. Їх початки були покладені учасниками революційних подій[394].

Зважаючи на те, що з радянського боку у війні задіяні були й РСФРР і УСРР, з'явилася значна кількість публікацій як російських[395], так і українських видавництв[396]. Відповідно до класового підходу, подіям надавалося соціального забарвлення: «Війна з буржуазно- поміщицькою Польщею», «Розгром військ буржуазно-поміщицької Польщі» тощо[397]. Власне фабула зводилася до того, що черговим походом проти радянських республік, організованим міжнародним імперіалізмом, в першу чергу Антантою, стала агресія Польської держави[398]. Договір С. Петлюри з Ю. Пілсудським, дії державного проводу УНР, звичайно, рішуче карталися, особливо запроданство Східної Галичини й Західної Волині.

В Польщі, природно, також не бракувало спроб оцінки того, що сталося в 1920 р., а головний інтерес зводився до з'ясування причин невдач східного походу та його наслідків для внутрішньополітичного й зовнішньополітичного становища Польщі[399]. Проте на перший план висувалася концепція зіткнення двох світів — старого (буржуазного) і нового (соціалістичного), у якому на вістря війни було спільно висунуто слухняного сателіта Польщу. За такої версії, вільно чи невільно, роль власне українських чинників як підпорядкованих глобальним розрахункам і процесам, похідних від них, применшувалася. І хоча театр воєнних дій розгортався на теренах України, вони більше вписувалися в загальну концепцію боротьби світової революції проти всесвітнього капіталізму.

В емігрантській літературі продовжували «ламатися списи» навколо оцінки Варшавського договору. При цьому автори нерідко стояли на полярних позиціях, не зупиняючись перед маніпулюваннями історичним матеріалом, лише б довести зверхність власної точки зору. Науковість відходила, як правило, на другий план[400].

У сучасній Україні спеціально вивчення подій під кутом зору війни (як зовнішньої агресії) намагаються здебільшого уникати. Превалюють концепції, згідно яких Директорія УНР на чолі з С Петлюрою в контексті продовження боротьби проти радянської влади в Україні (тобто внутрішньої, громадянської війни) знайшли собі в особі поляків підмогу. Щоправда, останні виявили непослідовність, нестійкість, що привело українську справу до поразки[401].

Так, зрештою, війна у деяких авторів трансформується на діаметрально-протилежну сутнісну кваліфікацію. Подібно вчинили Б. Гудь і В. Голубко, а за ними й О. Калакура, який відповідний параграф монографії найменував «Польсько-українське порозуміння»[402]. До схожих схем тяжіють і автори, які ставлять собі за мету не лише всіляке виправдання, а й неодмінне звеличення ролі С. Петлюри в дуже складній і суперечливій історичній акції (про це дещо нижче, при предметному розгляді фактів, подій, документів). Розвиток логіки у позначеному напрямку приводить і до всуціль позитивної оцінки ролі Ю. Пілсудського в українсько-польських стосунках[403].

То ж значну низку аспектів непростого досвіду 1920 р. варто відтворити начебто заново, намагаючись не збочити до котрогось із полюсів під впливом новітньої політичної кон'юнктури.

При достатньо поширеній уяві, що історію творять маси, а особистість має найбільший шанс вплинути на перебіг подій за глибокого усвідомлення векторів народних рухів, нерідко трапляються й епізоди, фази суспільного розвитку, коли на перший план виходять суб'єктивні прагнення, дії харизматичного політичного діяча. Саме таку роль виконав у 1920 р. у вітчизняній історії Голова Директорії УНР, Головний отаман її військ С. Петлюра.

Болісно переживаючи поразки 1919 р., С. Петлюра непогамовно прагнув реваншу. І передусім, та й, мабуть, понад усе, його турбувало, де знайти ті сили, які повернули б йому особисту владу бодай над якоюсь частиною України. Ні конструктивної програми державотворення, ні проектів соціальних перетворень не передбачалося. Принаймні вони не були публічно запропоновані суспільству. Весь смисл розрахунків і комбінацій підпорядковувався одній меті — знищити ненависну радянську владу, котра кваліфікувалася як абсолютно чужа природі української нації, що силоміць була насаджена в Україні лише з допомогою російських багнетів. Ті ж, хто в Україні сприяв її зміцненню, оцінювались ніяк не інакше, як підлі зрадники національної справи, як агенти більшовицького імперіалізму, посібники іноземних поневолювачів українства.

Знищити владу супротивника можна було лише збройними зусиллями, лише війною, в якій можливі як перемоги, так і поразки. А що таке воєнні перемоги й поразки? Це ж загибель тисяч, десятків тисяч не лише суперників, ворогів, а й прибічників, соратників, друзів. І багато, дуже багато — цілі ріки і моря крові. Причому нерідко і немало випадкової, безневинної. І, значить — невідворотні прокльони, жадоба помсти тим, хто відігравав керівну роль у громадянській війні. Мабуть нікому з подібних особистостей ніколи ще не вдавалося уникнути такої незаздрісної долі навіть після припинення військових дій. З плином часу вчорашні герої неодноразово перетворювались у суспільній свідомості (можливо і не всього, але, як правило, досить значного відсотка населення) на злочинців і — навпаки.

І якими б переконливими не були заклики до загального замирення, генна пам'ять, емоційна реакція завжди приводять до того чи іншого розумового і чуттєвого збудження кожну людину, що намагається розібратися у перебігові подій громадянських війн, і віднайти (так вже, мабуть, влаштована людина) винуватців.

Чи усвідомлював це Голова Директорії, Головний отаман? Можна допустити, що не міг не усвідомлювати або, можливо, інстинктивно не вгадувати, розмірковуючи над своїми планами повернення на Батьківщину. Але він відкидав сумніви й нестримно прагнув боротьби.

Перебування С. Петлюри у Варшаві, куди він прибув 7 грудня 1919 р. і вже 9 грудня зустрівся з Ю. Пілсудським, комфортним назвати важко. У повітрі буквально носилась ворожнеча поляків до українців, які «посміли» зайти «так далеко», що спробували заснувати державність на землях Східної Галичини й Західної Волині — «на віковічних польських теренах». То ж їх показово провчали.

0. Доценко, колишній ад'ютант С. Петлюри, у праці «Літопис Української Революції» наводить численні факти про польський терор на українських землях у грудні 1919 р. — січні 1920 р. та й пізніше. У коментарях майже в кожній фразі не обходиться без термінів — «лютування поляків», «грабежі», «жорстокість», «знущання», «здирства і насильства польські», «польська воєнна вакханалія» тощо[404].

1. Мазепа також ділиться численними враженнями, суть яких зводиться до формули: «поляки поводилися на наших землях, як окупанти»[405]. Він, зокрема, наводить зміст інформації, одержаної від Головноуповноваженого уряду УНР І. Огієнка, про становище в Кам'янецькому районі: «Поляки забирали й вивозили в Польщу все: хліб, цукор, різне військове майно, шкіру, рештки мануфактури та інших товарів. Навіть телефони повітового земства зруйновано і всі апарати вивезено. Ціни на все піднялися страшні. Одночасно поляки взяли всю адміністрацію в свої руки. Почалися організовані реквізиції, арешти, труси. В місті знищено всі українські національні ознаки, знято український прапор, українські вивіски наказано перемалювати на польські. Нарешті польський місцевий комендант

Оцеткевич дійшов до того, що в своїй відозві оповістив Кам'янець і цілий Кам'янецький повіт прилученими до Польщі.

Оповідаючи мені про все це, Огієнко казав, що він сам і представники нашого уряду в Варшаві уживають всіх заходів для усунення цих польських «порядків», але покищо наслідків не видно. Наших розпоряджень, казав він, ніхто не виконує, кожний польський урядовець робить по своєму»[406].

Навіть С. Петлюра, перебуваючи у Польщі «в гостях», змушений був звернутися до Ю. Пілсудського з меморандумом. Лідер УНР мало не в кожному абзаці запевняв «пана Начальника Польського Панства» у пошані й любові до поляків і принизливо прохав припинити їхні свавілля, терор щодо українців[407].