РОЗДІЛ ІІІ. З ПОЛЯКАМИ В УКРАЇНУ

Раз Пілсудський при розмові зо мною висловився, що, мовляв, у нас недостача інтелігенції і тому чи не могли б ми прийняти в свій уряд двох поляків і одного російського ліберала і такою ціною зацікавити польські ширші кола справою польсько-українського порозуміння. Правда, Пілсудський на цьому не дуже настоював, але все таки довелося числитися з його побажанням.

Щодо порозуміння з поляками в земельній справі, то за поспіхом ця справа залишилась невияснена. Мабуть, тут мала значіння ще й та обставина, що призначенням Стемповського міністром земельних справ заспокоїлись певні польські кола, і Пілсудський вже якось не став вимагати підписання окремого порозуміння в земельній справі.

Щодо військової конвенції, то текст її санкціонували наші військові фахівці — Сальський, Зелінський та інші. Взагалі з огляду на тяжкий стан нашої армії було неможливо одержати від поляків яку- будь допомогу без підписання військової конвенції»[433].

Крім того, що польське керівництво намагалося забезпечити за український рахунок власні національні інтереси, воно виступало знаряддям країн Заходу, які робили все, щоб Польща стала «необхідною перепоною між російським більшовизмом — на весь час його існування — і всією Європою»[434]. С. Петлюра при зустрічі з І. Мазепою заявив: «Наш договір з поляками підписаний при активній допомозі Франції»[435].

Слід відзначити, що Ю. Пілсудський укладав Варшавський договір незважаючи на опозицію в Сеймі (фактично, його політика ніколи повністю й не підтримувалася Сеймом), що загалом було досить ризикованим кроком: він ставив саме існування польської держави на українську карту, бо вважав Україну ключем до балансу сил в Східній Європі. Радянську Росію, на його думку, неможливо було перемогти без українського союзника та без створення в наступному української держави-буфера. З цього погляду С. Петлюра та його найближче оточення розглядалися Ю. Пілсудським як єдина політична сила, з якою можна мати справу в Україні. Для останнього Варшавська угода могла означати спробу приглушити негативні емоції від зовсім недавніх воєнних акцій щодо західних українців і відкрити нову, позитивнішу фазу в польсько-українських відносинах: як продовження політики, коріння якої проросло ще в Гадячі 1658 р.

Відносини між Українською Народною Республікою і Польщею після підписання квітневих угод 1920 р. І. Мазепа називає польсько- українським союзом. Такою, власне, є назва більшої частини третьої книги «Україна в огні й бурі революції». Такою є її головна ідея. Однак ставлення до Варшавського договору і його наслідків у І. Мазепи неоднозначне. Хоча доволі делікатно, він все ж прагне підійти до його оцінки і з об'єктивного боку (глухий кут, в якому опинились українські керівники на чолі з С. Петлюрою), і з суб'єктивного (конкретні кроки лідерів, того ж таки С. Петлюри, які не в усьому були бездоганними).

Уважно зважуючи всі обставини, що дуже несприятливо склалися для УНР, тогочасний голова уряду доходить висновку: «Польсько-український союз 1920 року був наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року. Під впливом надзвичайно несприятливих умов нашої тодішньої боротьби галицькі провідники вважали, що тільки в союзі з тою чи іншою російською владою можна було знайти вихід для української справи. В можливість порозуміння з поляками галичани не вірили. Наддніпрянські провідники, навпаки, ставились з недовір'ям як до «червоної», так і до «білої» Росії, а тому після листопадової катастрофи 1919 р. стали шукати порозуміння з сусідніми державами на Заході — Польщею та Румунією. Більше того. При переговорах у Варшаві представники Наддніпрянської України пішли на великі уступки полякам, аби тільки не припиняти боротьби проти московських окупантів. Цю ситуацію поляки використали в своїх інтересах: вони продиктували представникам Наддніпрянської України договір, якого самі хотіли»[436].

Психологічно були підготовлені до територіальних поступок («визнання за дорогу ціну») й С. Петлюра, й А. Лівицький[437]. Обидва вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосковським[438].

Серед положень підписаного договору особливу вагу мали такі:

«1. Визнаючи право України на незалежне державне існування на території в межах на північ, схід і південь, як ці межі будуть означені договорами У. Н. Р. з її пограничними з тих сторін сусідами, Річ Посполита Польська визнає Директорію Незалежної Української Народньої Республіки на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою за Верховну владу У. Н. Р.

2. Кордон між У. Н. Р. і Р. П. П. встановлюється слідуючий: на північ від Дністра вздовж р. Збруча, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через узгірря Кремянецькі, далі по лінії на схід Здовбунова, потім вздовж східнього адміністраційного кордону Рівенського повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської, до схрещення його р. Припяттю, а потім Припяттю до її устя.

Щодо повітів Рівенського, Лубенського і частин Кремянецького, які тепер відходять до Р. П. П., то пізніше має наступити точніше порозуміння.

Докладне означення кордонної лінії повинно бути переведене спеціяльною українсько-польською комісією, складеною з відповідних фахівців.

3. Уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 року (передрозборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним»[439].

Звертають на себе увагу й моменти, пов'язані з формальними аспектами й порядком функціонування договору:

«8. Умова ця зостається тайною. Вона не може бути передана третій стороні чи бути опублікована нею в цілості чи почасти інакше, як тільки за взаємною згодою обох контрактуючих сторін, за винятком артикула першого, який буде оголошено по підписанню цієї умови.

9. Умова ця вступає в силу негайно по підписанню її контрактуючими сторонами.

Підписано в Варшаві квітня 21-го 1920 року в двох примірниках, уложен один в мові українській і один в мові польській з застереженням, що в разі сумніву текст польський буде вважатися за міродайний»[440].

Згідно з військовою конвенцією від 24 квітня 1920 р., «в разі спільної акції польсько-української проти совітських військ на теренах Правобережної України, положених на схід від сучасної лінії польсько-большевицького фронту, військові операції відбуваються по взаємному порозумінню начальної команди польських військ і головного командування українських військ під загальним керуванням начальної команди польських військ»[441]. Усі залізниці України надавались у розпорядження польської влади, всі харчові продукти, коней, підводи тощо мав постачати для польського війська український уряд.

Отже, Українська армія мала наступати на Україну разом з польським військом під загальним командуванням поляків. Поляки брали участь в операціях до Дніпра, тобто в межах тільки Правобережної України, яку вони юридично вважали своєю в межах 1772 р. і тепер нібито повинні були визнати цю територію частиною України. Далі на схід від Дніпра поляки не зобов'язувалися допомагати українцям.