РОЗДІЛ ІІІ. З ПОЛЯКАМИ В УКРАЇНУ

В унісон з С. Литвиним і В. Сергійчуком Б. Дорошенко-Тов- мацький також вважає, що «важко переоцінити значення державно- політичних переговорів С. Петлюри з польським керівництвом і в цілому їх, безумовно, позитивний результат»[460].

Дещо врівноваженішу, діалектичнішу позицію щодо предмету дискусії зайняв О. Калакура[461], а Р. Симоненко та Д. Табачник однозначно-негативно оцінюють Варшавський договір[462], додаючи нових аргументів у дискусію навколо імені С. Петлюри, що триває, і, схоже, має тенденцію до загострення.

Суперечливими виглядають міркування щодо договору Т. Зарецької. Вона вражається, з одного боку, мужністю С. Петлюри, який зміг величезними зусиллями над собою приборкати соборницькі почуття, що мало хто навіть з його оточення міг зрозуміти[463]. З іншого боку, увага акцентується на втіленні в документі непересічних особистих якостей, дипломатичного хисту маршала Другої Речіпосполитої Ю. Пілсудського, його ближчого оточення, яких не зупинили ані внутрішня опозиція планам щодо України, ані негативне ставлення до них з боку Великобританії, Франції, Чехословаччини, Румунії[464]. Зрештою, не вдається уникнути асиметрії у висновку: «Зміст Угоди відображав нерівність сторін, умови диктували поляки»[465].

Наводячи авторитетні свідчення, покликані додатково переконати у необхідності позитивної кваліфікації польсько-українського союзу, Т. Зарецька не помічає, що з них часом можна вивести і не такі вже однозначні міркування. Скажімо, це стосується слів Г. Юзефовського: «.Якби не Пілсудський, не дійшло б до польсько-української єдності, не дійшло б також, якби не Петлюра. В тодішніх обставинах саме вони змогли видобути на світ польсько-українське «ми»[466]. Адже саме-собою виникає питання про міру суб'єктивізму у прийнятті надзвичайно відповідальних рішень, що зумовлювали величезні випробування для мільйонів і мільйонів людей: і українців, і поляків, а також для росіян.

Однак більше за будь-які найлогічніші обґрунтування й розмірковування, зрештою, важить суспільна практика, в горнилі якої перевіряються політичні розрахунки, проекти, справджується, чи спростовується вірність стратегії, тактики, здійснюваних кроків.

Спільний українсько-польський виступ, вочевидь, із самого початку був приречений на невдачу. Насамперед тому, що цей союз значною мірою був і залишився «персональним союзом» двох глав держави — С. Петлюри і Ю. Пілсудського — і спирався на їхні особисті відносини й домовленості. Обидва національні лідери мали чимало спільного, передусім, що стосувалося їхнього соціалістичного минулого (С. Петлюра був одним з діячів УСДРП, а Ю. Пілсудський — лідером польських соціалістів) та недовіри до Росії (обидва вважали російський імперіалізм головною загрозою відповідно Україні й Польщі).

С. Петлюра і Ю. Пілсудський, навіть якщо й з тактичних міркувань, спромоглися відкинути нашарування складного історичного минулого і, всупереч національним менталітетам та уявленням обох народів один про одного, знайшли в собі мужність укласти військово-політичний союз. Головний отаман у листі до генерала В. Сальського пояснював, що політик-реаліст не повинен піддаватися впливам спогадів про колишні непорозуміння і має прагнути до співпраці з Польщею як до необхідного етапу політичного розвитку[467].

Разом з тим, обидва лідери так і не змогли переконати в доцільності союзу своїх співвітчизників, і спільна українсько-польська акція не стала консолідуючим національним чинником ні в Україні, ні в Польщі. Більше того, вимушені до об'єднання фактично силою обставин, союзники (С. Петлюра і Ю. Пілсудський), здається, не надто довіряли навіть один одному. Принаймні Ю. Пілсудський, всупереч військовій конвенції, по суті чинив спротив будівництву скільки-небудь потужної уенерівської армії.

І С. Петлюра, і Ю. Пілсудський зустрілися з потужною опозицією своїм планам усередині своїх країн. Століття непорозумінь, конфронтації й конфлікти між двома націями далися взнаки. Польські праві (передусім «народові демократи») й партії центристської орієнтації, яким належала більшість у сеймі, були стурбовані тим, що «проукраїнська» політика Ю. Пілсудського лише антагонізує Росію. Крім того, вони не довіряли українцям, вважаючи їх союзниками Німеччини й суперниками в боротьбі за Східну Галичину, і тому виступали різко проти підтримки української незалежності в будь-якій її формі[468]. Польські соціалісти, хоча й воліли бачити Україну незалежною, не схвалювали розв'язання військових дій проти радянської Росії і виступали за мирні переговори[469]. Така позиція польських політичних сил, а також настрої широкого загалу стримували Ю. Пілсудського, а його східна «федераційна» програма так ніколи й не була розроблена в деталях.

Однак механізм війни з допомогою польсько-української угоди було запущено, і він почав працювати.

Згідно з наказом Ю. Пілсудського, підготовка до операції розпочалася задовго до підписання договору[470]. За спогадами шефа польського генерального штабу Станіслава Шептицького (рідного брата Андрея Шептицького) розробка військового плану дій в Україні була суворо таємною. Вона була розроблена під особистим керівництвом Головного вождя за участю двох генералів: Ю. Стахевича, Б. Вєняви-Длугошовського та ад'ютанта С. Радзівілла[471]. Вже на 17 квітня 1920 р. сили для наступу в Україну було приведено у бойову готовність, хоча певні перегрупування тривали до 24 квітня. Згідно з планом, передбачались прориви одночасно на трьох напрямах — Бердичівському, Житомирському й Рогачівському[472].

У кампанію було задіяно понад 50 тис. польських вояків і близько 20 тис. — українських. Разом із поляками мали наступати українські військові підрозділи: Київська, Волинська, Запорізька дивізії, Залізна дивізія під командуванням О. Удовиченка, Полк кавалерії, Галицька бригада та інші.

Хоча план військової операції територіально обмежувався Правобережною Україною, глибинна політична стратегія була, безперечно, значно масштабнішою. Знищення радянської влади в Україні, відновлення УНР завдало б серйозного удару й по РСФРР, більшовицькій системі в цілому. Це призвело б до втрати більшовиками важливого промислового й сировинного району, джерел поповнення армії людськими ресурсами, до утворення плацдарму для реалізації подальших антикомуністичних планів.

Звичайно, зі скрутних для українців обставин намагалася сповна скористатись польська вояччина (безумовно, передусім для власної вигоди). Загальна міжнародна ситуація, здавалося, також давала підстави для оптимістичних висновків про вибір стратегічного удару по Україні. Правий фланг забезпечувався боярською Румунією, яка цілком залежала від Антанти. Остання відкрито демонструвала зацікавленість у провокуванні конфлікту з радянською владою, активно озброюючи армію барона Врангеля, підштовхуючи рештки білогвардійців до рішучого наступу проти більшовизму з Півдня України. Виникали реальні перспективи створення єдиного антирадянського фронту. До того ж і С. Петлюра запевняв союзників у тому, що з першими ударами по Червоній армії в її запіллі неодмінно розпочнеться могутній повстанський рух — закономірна народна реакція на більшовицьку політику «воєнного комунізму».

Було б невиправданим скидати з рахунку й ту обставину, що керівні кола Польщі розцінювали ситуацію як сприятливу для здійснення своїх давніх планів щодо розширення меж держави до кордонів 1772 р., закріплення прав на Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь. «…Поляки ґрунтовно готовилися до походу на Україну, — зауважував Ю. Тютюнник. — Їм навіть серед білого дня ввижалися кордони 1772 року, велика Польща «від моря до моря та аж до Дніпра»»[473]. Власне, це вони й не дуже приховували, хоч акценти, як заведено в дипломатичних іграх, розставляли по- іншому.

«Виправа Кийовська» (похід на Київ) розпочалася на світанку 25 травня 1920 р. У поході брали участь три польські армії. В їх складі діяли дев'ять піхотних дивізій та чотири кавалерійські бригади. Польську військову армаду підтримували дві петлюрівські дивізії. Швидкому просуванню та окупації значної частини Правобережжя сприяв заколот і перехід на сторону ворога двох галицьких бригад, у командному складі яких було багато австрійських офіцерів. Останні, як відомо, входили до радянських військ, розташованих на Правобережжі.

Їм протистояли 12-а і 14-та Червоні армії — сім червоноармійських піхотних і одна кавалерійська дивізії та Перша галицька бригада. Слід враховувати, що війська Південно-Західного фронту змушені були час від часу приборкувати вилазки врангелівців з Криму. Вагома чисельна перевага польських і петлюрівських військ та намагання командування Південно-Західного фронту уникнути нав'язуваного інтервентами вирішального збройного зіткнення дали змогу окупантам досить швидко просуватися на схід.

На другий день після початку наступу, 26 квітня 1920 р., глава Польської держави звернувся з відозвою до українського народу.

Природно, Ю. Пілсудський прагнув виправдати вторгнення польських військ в Україну найшляхетнішими причинами: «По моєму наказу військо Посполитої Річі йде поперед, вступаючи глибоко на землі України. Довожу до відома населення цих земель, що польське військо усуває з теренів, які населені українським народом, ворожих окупантів, проти яких з зброєю в руках повстав український народ, захищаючи свої хати від насильства, розбою і грабіжництва.

Польське військо зостанеться на Україні на час, потрібний для того, аби правний український уряд міг перейняти владу на тих землях. З хвилею, коли уряд Української Народньої Республіки покличе до життя державну владу, коли на кордонах стануть озброєні оборонці українського народу, здібні забезпечити цей край від нової навали, а вільний народ буде в силі сам вирішити свою долю, польський жовнір повернеться в межі Річі Посполитої Польської, виконавши почесне завдання боротьби за волю народів.