Розділ «4. Теорії»

У цьому розділі я розглядатиму деякі тлумачення націоналізму, запропоновані прибічниками його чотирьох парадигм, а також викликані ними питання й суперечки. Звісно, у такій неосяжній царині годі сподіватися вичерпності, але я маю надію, що добірка дасть загальні уявлення про головні суперечки й пояснення націоналізму. Замість послідовного розгляду я вирішив представити їх у вигляді уявної «дискусії». У такий спосіб я прагну довести новаторський та самобутній характер сучасного вчення про націоналізм, починаючи з 1960-х років, а також чіткіше окреслити конкурентні погляди в цій царині.

Ідеологія та індустріалізм

Якщо відхилити твердження соціобіології, то донедавна у цій царині, власне кажучи, існувала тільки одна теорія[53]. Її висунув 1964 р. Ернест Ґелнер у сьомому розділі своєї праці «Думка і зміна» («Thought and Change»). Теорія спиралась на емпіричне спостереження за наростанням націоналізму в Марокко, де Ґелнер проводив польові антропологічні дослідження, і на інтелектуальні виклики Елі Кедурі, колеги з Лондонської школи економіки.

Кедурі переконував, що націоналізм — «доктрина, яку було вигадано в Європі на початку XIX ст.» (1960: 1), а саме, 1806–1807 pp. у Німеччині її започаткував Йоганн Ґотліб Фіхте циклом прогресивних лекцій «Промови до німецької нації». Для цього були як інтелектуальні, так і соціальні причини. З одного боку, націоналізм був доктриною волі, яку боронили німецькі романтики, і що уособлювала узагальнення Кантового поняття автономії волі та її застосування до культурних, а надто лінгвістичних сукупностей, які, згідно з поглядами Йоганна Ґотфріда Гердера, були зосередженням культурної відмінності. На думку Кедурі, Кантова емфаза доброї волі як вільного вибору й погляди Гердера щодо автентичної кваліфікації природжених культурних сукупностей були результатами раціоналістичного пошуку моральної й інтелектуальної визначеності доби Просвітництва[54].

З іншого боку, націоналізм був деструктивною і революційною рефлексією на слабосилля й збайдужіння німецьких, вважай європейських, культурних діячів, які цуралися батьківських традицій, а через бюрократичний абсолютизм цілком позбавлені влади. Хоча самі інтелектуали звинувачували у цьому власну дидактичну освіту. На думку Кедурі (1960), націоналізм був рухом невизнаної молоді, «дитячим хрестовим походом». Тому доктрина, що виникла за таких умов, нічого доброго не віщувала; а воно так і сталося. Адже культурних діячів, що вірили в тисячолітнє царство націоналізму, це довело до терору й нищівного розорення етнічно мішаних районів.

А от Ґелнер спростовує численні судження Кедурі. По-перше, він знімає звинувачення з Канта як головного творця націоналізму; адже Кантова автономія доброї волі стосується тільки індивідів, а не спільнот. По-друге, вважає націоналізм позитивним чинником, безперечно, не в розумінні особистої вартості, якою Ґелнер нехтує, а в розумінні ідеологічного знаряддя соціального розвитку. По-третє, попри те, що критично налаштовані культурні діячі й були безперечними лідерами націоналістичного руху, вони, все ж, потребували підтримки нижчого класу, «пролетаріату», за який Ґелнер вважав зірване з насиджених місць селянство, що юрбами подалося до столиць та міських нетрів. Зрештою, хоч Ґелнер і погоджується з Кедурі, що націоналізм з’явився зовсім недавно, він не вважає це прикрою випадковістю чи «вигадкою». Радше націоналізм став неминучим наслідком еволюційного переходу до сучасності, в який з XVIII ст. були втягнені всі світові спільноти. Звідси випливає, що попри свою логічну непередбачуваність, націоналізм став соціологічно необхідним явищем сучасного світу (Gellner, 1964: розд. 7).

Отже, Ґелнер і далі у загальних рисах окреслює свою теорію про те, чому сталося саме так. Модернізація, за яку він вважає індустріалізацію з її супутніми соціальними й культурними чинниками, трансформувала всі суспільства, ніби неолітична революція, яка відбулася близько восьми тисяч років тому. Це спричинило виникнення нового типу індустріальної спільноти, яка потребувала мобільної, письменної та численної робочої сили, здатної до семантичної роботи й безконтекстного спілкування. Оскільки в ранніх аграрних спільнотах письменність була недоступна для всіх індивідів, люди трималися разом завдяки структурі загальних обов’язків та інституцій, що нерідко існували на засадах спорідненості. Натомість у сучасних, індустріальних спільнотах «культура замінює структуру». Тобто «мова й культура» стали новою єднальною силою для подрібненої спільноти, утвореної з позбавлених свого коріння й традицій індивідів, що змушені були об’єднатися в єдиний промисловий механізм, для представників якого єдино прийнятною ідентичністю стало засноване на письменності й культурі громадянство. Саме тому модернізація поступово зруйнувала традиції й узвичаєні спільноти, а мову й культуру, як першооснову ідентичності, залишила без уваги. «Нині,» — запевняє Гелнер, — «ми всі освічені», а щоб стати освіченими громадянами, маємо навчатися за новою, масовою, обов’язковою й стандартизованою державною системою освіти (там же).

Але є й інший, зворотний бік значного зростання модернізації. Поширюючись із центру Західної Європи, вона довільно розтинала території, у різний час, з різною швидкістю й інтенсивністю досягаючи сусідніх регіонів. Окрім того, модернізація поділила населення: на старожилів великих середмість і новітніх, позбавлених власного коріння пролетарів, яких дедалі більше залишали без вкрай необхідних міських засобів існування, як от житло, робота чи освіта. Отже, якщо розділити населення ще й за мовою і культурою, подальші невдоволення, либонь, призвели б до класового конфлікту. До того ж, якщо новоприбулі відрізняються від старожилів кольором, мовою чи релігією, то класові конфлікти можуть посилитись ще й етнічним антагонізмом. За таких обставин новоприбулих пролетарів можуть привабити наполегливі заклики рідних культурних діячів відокремитись і утворити цілком нову націю; інакше кажучи, два націоналістичні рухи кладуть початок двом вороже налаштованим націям. Отже, під впливом власної пишномовної риторики націоналізм обернувся на об’єктивно необхідний і практичний план дій (там же: розд. 7; див. також Gellner, 1973).

Пізніше Ґелнер багато в чому змінив свою теорію. По-перше, він довів, чому в доновітню добу не могло бути ні націй, ні націоналізму. Тоді в цьому просто не було бодай-якоїсь потреби чи користі. «Аграрними» спільнотами незмінно правили нечисленні еліти, які не надто поширювали досягнення своєї культури серед підвладних товаровиробників, бо ніхто в цьому не вбачав жодного сенсу. Населення, своєю чергою, поділялось на безліч збіжних лінгвістичних культур, тому народне невдоволення ніяк не могло набути національної форми. Навіть духівництву, єдиній верстві, що прагла монополізувати культуру, годі було це здійснити (Gellner, 1983).

По-друге, Ґелнер ґрунтовніше розглянув тип культурної характеристики індустріальних спільнот. Окрім того, він вдався до вислову «висока культура», що означав не якусь елітну культуру, а письменну й стандартизовану громадську, «тепличну», культуру, підтримувану фахівцями й системою «екзонаціоналізації» чи громадської освіти. Саме це й протиставлено численним диким, неписьменним «малорозвиненим» культурам, що були характерною ознакою доновітніх спільнот, яким годі вижити в сучасних умовах — вони або самі мають надбати високу культуру, або зникнути. По-третє, Гелнер посилив свої розбіжності з переніалістами та примордіалістами, не тільки висміюючи твердження націоналістичних ідеологій, а й підкреслюючи соціологічну та історичну новизну націй і націоналізму, які хоча й могли використовувати елементи наявних (доновітніх) культур, насправді не потребували цього: «Культурні шматки та латки, до яких вдається націоналізм, нерідко є довільними історичними вигадками. Адже будь-який старий шматок чи латка теж могли б згодитися» (там же: 56). Таких, тільки ще радикальніших, поглядів дотримується Ґелнер у своїй останній праці, де стверджує, ніби нації було створено у XVIII ст., а все, що було до того, позбавлено сенсу. На його думку, нації, як і Адам, не могли мати попередників (Gellner, 1996).

Усе це зумовило дальший варіант Ґелнерової теорії (1983), із набагато матеріалістичнішим і детерміністичнішим світоглядом. Тут нації та націоналізм розглянуто як невід’ємні й функціональні складники індустріальної сучасності, що, своєю чергою, стала цілком націоналістичною. Адже конкретна соціально-економічна система потребує виняткової культури та ідеології, і навпаки (див. також Gellner, 1997)[55].

Такого ж погляду дотримується і Том Нейрн у своїй праці «Дезінтеграція Великої Британії» («The Break-up of Britain», 1977). Він вважає, що саме нерівномірність розвитку стала рушієм націоналізму. Тільки на його думку, це був нерівномірний розвиток капіталізму, а не індустріалізму. Окрім того, капіталізм дістався периферії не сам, а з «путами» імперіалізму. Управителі та армії великих західних держав великою мірою допомагали міській капіталістичній буржуазії експлуатувати колонії. Зіткнувшись з такою навальною атакою, еліти колонізованої периферії опинилися в безвиході. У них не було зброї, статків, технології й досвіду, щоб протидіяти імперіалістичним загарбникам. Але попри все, еліти мали одну перевагу. За такого безнадійного становища вони звернулись до того, чого було вдосталь — до населення. Люди — єдине, що вони мали, і це була вивірена могутня зброя. Вони мобілізували «народ» і відкрили їм очі на власну історію, мову й культуру, тим самим обернувши «почування народних мас» на національний рух опору. Ось чому націоналізм завжди постає як народний, романтичний і позакласовий рух, саме тому націоналізм наснажується етнічними почуваннями народних мас (Nairn, 1977: розд. 2, 9)[56].

Але чи означає це, що характер та ідеали націоналізму завжди залежать від соціального стану та геополітичної ситуації? Чи й справді еліти залежать від реальної народної підтримки та вибору, чи доречні, зрештою, їхні ідеї, коли ситуацію визначають глобальні соціально-економічні процеси? Безперечно, тут не вдалося уникнути теорії модернізації; як висловився Гелнер: «Усі вожді «слаборозвиненого світу» чинять, як вестернізатори, а висловлюються, як народники» (Gellner, 1964: 171).

Так ідеологічному детермінізмові Кедурі, теорія модернізації протиставляє соціально-економічний детермінізм. Зокрема, на думку Ґелнера, саме націоналістична ідеологія доволі недоречна й хибна. Нації не було чимось зумовлено, а тому, природно, люди й не потребували національності. Саме сучасність потребує нових націй, через це виникнення національностей видається цілком природним явищем. Саме сучасність неминуче прибирає «націоналістичної» форми, тому націоналізм і створює нації: «Націоналізм… вигадує нації там, де вони не існують, — проте для дальшої роботи потребує певних уже наявних характерних рис, навіть коли… вони суто негативні» (там же: 168). До питання характерних рис я ще повернуся. А зараз хочу зосередитись на тому, як ідеї, а надто «ідеології» (націоналізму), вилучають з причинового ланцюга. Труднощі постають не з детермінізмом чи браком елітного вибору, а саме з «підходом», де основні елементи й важливі стадії багатозначності та причиновості позбавлено належного пояснення[57].

Ґелнер стверджує, ніби нації створено «націоналізмом», який, своєю чергою, є культурною формою, що вигадала сучасність, тобто сучасним індустріалізмом. За такої теорії націоналізм стає необхідною культурною формою, «високою культурою». Він позбавлений рушійної або керівної сили й не робить якогось окремого причинового внеску; він просто опосередковує індустріалізм через культуру. Це схиляє до думки, що насправді, не має значення якої форми чи інтенсивності набуває націоналізм, байдуже й те, коли, де та яких націй «начаклував» індустріалізм. Усе це другорядне, як на глобальну неминучість «націоналізму взагалі», і таку неминучість годі з’ясувати. Отже, теорія не може пояснити чому націоналізм приязний до одних націй та держав і нещадний до інших, чому одні нації він утворює, а інші нищить, чому ми натрапляємо на релігійні, революційні, расистські, а то й фашистські націоналізми[58].

Інакше кажучи, «націоналізм» в уявленні Гелнера мало, а то й зовсім не збігається з поширеним значенням цього терміну: ідеологія та рух, під проводом яких люди прагли досягти єдності, ідентичності й автономії для своїх націй. Натомість Кедурі надає зайвої ваги таким ідеям та рухам і, як сам зазначив у передмові до пізнішої антології присвяченої африканському та азійському націоналізмам, якраз у них вбачає істинну причину нестабільності (Kedourie, 1971). Але постає питання: що він мав на увазі, коли доводив, як дезорієнтовані й невизнані молоді «маргінали» палко сприйняли месіанські обіцянки націоналістичної ідеології, адже над молоддю тяжіли традиції рідних спільнот і примарні перспективи Заходу[59].

На думку Кедурі, націоналізм — це доктрина волі. На Ґелнерове ж переконання, це всього-на-всього придбана індустріалізмом культурна форма. Кедурі запевняє, ніби націоналістичні ідеали надто могутні в своїх правах; справді, ідеали здатні ввести людей в оману, дезорієнтувати і, врешті-решт, довести до загину. На думку Ґелнера, ідеї не мають такої сили, бо насправді під маскою націоналістичної ідеології приховано індустріальну культуру. Та коли б це була правда, у світі націй можна було б сподіватися більшої однорідності, впорядкованості, зокрема ознак націй, змісту їхніх ідеологій і наслідків. Усе було б прозоро, якби не такі явні недоліки теорії модернізації: у ній немає місця індивідам та їхнім ідеалам. Саме з цього погляду переконання Кедурі, попри всі свої вади, вносить слушні корективи. Він грунтовно розповідає про впливи націоналістичних ідеологій та культурних діячів; і хоча твердження щодо поступового поширення націоналізму не має підстав, виявляється чимало цікавого про філософське тло націоналізму в Європі, а також про настрої та мотиви освіченої африканської й азійської молоді. Отже, думка Кедурі, попри ідеологічний детермінізм, суголосна з Дюркгаймовим висловом, що народжені ідеї живуть власним життям.

Розум та емоції

Дискусія між Кедурі та Гелнером стала неабиякою несподіванкою для прихильників модерністської теорії, адже це була справжня суперечка. Пропоновані докази спираються на відмінні погляди схвалювані науковцями, які поглиблюють конкурентні парадигми, саме тому відтворення цих доказів і набрало форми уявної дискусії.