Розділ «Наймасштабніша опозиція в РСДРП(б) курсу на соціалістичну революцію [4]»

Діячі ліворадикального політичного спектра, які найактивніше впливали на перебіг революційних подій в Україні, зустріли й 1917 рік, і повалення самодержавства здебільшого досить далеко від рідних місць.

Дуже авторитетні й впливові у передвоєнний час серед київських більшовиків Є. Бош і Г. Пятаков (вони послідовно очолювали місцеву організацію у 1911–1912 рр.) після арешту, засудження на довічне заслання до Сибіру змогли здійснити втечу і через Владивосток, Японію і США дісталися до Швейцарії. Вони взяли участь у Бернській конференції соціал-демократичних організацій, почали разом з В. Леніним, М. Бухаріним, Г. Зінов’євим видання журналу «Коммунист» як міжнародного органу лівих соціал-демократів. Однак через теоретичні незгоди в оцінці ступеня розвитку капіталізму («імперіалістичний економізм»), у ставленні до демократичних рухів та в національному питанні Г. Пятаков і Є. Бош розійшлися з В. Леніним, його прибічниками і виїхали до Скандинавії, де продовжували революційну діяльність. Зв’язку з Україною, крім спорадичного, рідкісного листування з рідними, не мали.

Ф. Сергєєв (Артем) — впродовж ряду років визнаний лідер харківських більшовиків — ще в 1910 р. втік із Сибіру до Харбіна, а з 1911 р. перебував у Австралії. Природно, зв’язків з Україною не мав, та й вкрай обмежену інформацію про події на Батьківщині одержував з багатомісячною затримкою.

Обидва депутати Державної думи від пролетарських центрів Лівобережжя — М. Муранов (Харківщина) і Г. Петровський (Катеринославщина) разом з іншими депутатами-більшовиками відбували заслання в Сибіру.

Правда, набиралися сили, ставали дедалі впливовішими їх дещо молодші колеги, такі як С. Буздалін (Харків), Ш. Грузман (Горлівка), Е. Квірінг, М. Копилов, С. Гопнер (Катеринослав), В. Бистрянський (Ватін), М. Зарніцин (Київ), М. Тарногородський (Вінниця), Г. Ачканов, П. Старостін (Одеса). Однак, за винятком хіба що Е. Квірінга, вони так і не переростуть масштабів місцевих працівників і ніхто з них не став діячем із широким теоретичним мисленням, власним баченням шляхів розвитку революції, здатних приймати неординарні самостійні рішення тощо.

Будучи щирими й порядними людьми, хорошими, дисциплінованими виконавцями, у своїй поведінці вони все ж залежали від зовнішніх імпульсів, ішли за рішеннями, які продукувалися центральними партійними установами. Об’єктивне визнання цього факту ще не означає, що вони, керовані ними організації були лише сліпими виконавцями чужої волі, слухняними знаряддями (агентами) тільки чиєїсь політики, яка зовсім не відповідала інтересам і прагненням місцевого населення. Щоб використати потенціал останнього у бажаному напрямі, для досягнення злочинних завуальованих задумів буцімто треба було запропонувати оманну політику, просто обдурити широкі верстви трудящих.

Вочевидь, тут виявляється надто поверхове розуміння механізму здійснення революцій як всеосяжних, глибинних рухів. Підняти на них маси, мобілізувати на довготривалі, історично відповідальні, нерідко ризиковані і навіть небезпечні для окремої особи дії можна лише в разі принципового збігу векторів розуміння суті наявних проблем і шляхів їх розв’язання. При цьому часто вибір шляхів і методів досягнення мети здійснюється не вільно, а жорстко детермінується цілою низкою обставин і виявляється сутнісно одним і тим самим, незалежно від рівня усвідомлення й обґрунтування (від ідейно-теоретичного до рефлекторно-прагматичного), внутрічи позасуб’єктного народження й оформлення.

Втім, зазначене слугувало і об’єктивною підставою для розходжень, іноді конфліктів, без яких, очевидно, рух вперед взагалі неможливий.

Слід сказати, що В. Леніну, його оточенню доводилось нерідко докладати чималих зусиль, щоб привести місцеві більшовицькі організації (ступінь їх організованості, дисциплінованості, ідейної монолітності нерідко істотно перебільшується), так би мовити, «до єдиного знаменника». Відмінності ж у позиціях останніх породжувалися, передусім, специфікою місцевих умов, бажанням регіональних лідерів врахувати їх у конкретній політичній діяльності. І хоча, врешті-решт, центру різними методами (критикою, переконанням, тиском і т. ін.) вдавалося долати ті відмінності у здійсненні спільного курсу, які, на думку керівного ядра партії, шкодили її монолітності, мобільності, бойовитості, об’єктивна їх наявність в очах пересічних громадян викликала враження наближення більшовиків до корінних інтересів мас на найрізноманітніших зрізах, бажання реалізувати їх у конкретних діях. У всякому разі, причин для появи нездоланної стіни між широкими масами України та більшовиками через підлеглість останніх позанаціональним центрам практично не було, або ж вони не виявляли себе досить відчутно.

Більшовики України після виходу з підпілля нараховували у своїх лавах близько 2 тис. членів (до 30 % з них працювали в об’єднаних із меншовиками організаціях). Більшовицькі організації почали швидко поповнюватись і налагоджувати роботу з поверненням із заслань та еміграції провідних у минулому працівників.

У числі перших зі Скандинавії до Росії, щоправда не без додаткових труднощів, змогли повернутись Г. Пятаков і Є. Бош. Хоча першим великим пунктом їх зупинки була столиця, де, природно, вирували найбільші політичні пристрасті, подружжя твердо вирішило прямувати до Києва. Там, на їхню гадку, вони, їхній досвід і зв’язки були потрібні більше, аніж деінде, і там можна було принести якнайбільшу користь революційній справі.

І доля розпорядилася так, що саме особиста позиція Георгія Пятакова багато в чому вплинула на лінію поведінки київських більшовиків, вибір їх орієнтацій і призвела, врешті, до серйозної спроби оформлення найзначнішої опозиції загальнопартійному курсові.

Позиція Г. Пятакова досить ретельно виявилася вже у ставленні до телеграми В. Леніна більшовикам, які від’їжджали до Росії, від 6 березня 1917 р. «Наша тактика: повне недовір’я, ніякої підтримки новому уряду; Керенського особливо підозрюємо; озброєння пролетаріату — єдина гарантія; негайні вибори в Петроградську думу; ніякого зближення з іншими партіями…» — наставляв В. Ленін110. З тих, хто входив до складу групи більшовиків, яким вона була адресована, Г. Пятаков і Є. Бош відразу ж виступили проти ідей, викладених у телеграмі.

13 березня Є. Бош зробила на засіданні Бюро ЦК доповідь про директиви, одержані від В. Леніна. Зачитавши телеграму, вона повідомила, що лідеру більшовиків був направлений запит у зв’язку з тим, що останні два пункти видались недостатньо ясними. Тут же було запропоновано розпочати дискусію про тактику і після короткого обміну думками ухвалено виробити платформу, яка б розкривала лозунги, запропоновані Бюро ЦК. Однак, комісія, якій це було доручено, не виконала наміченої роботи. На засіданні Бюро ЦК 22 березня при обговоренні питання про платформу були схвалені резолюції «Про Тимчасовий уряд» і «Про війну і мир», опубліковані зі вступом «Наша платформа» в «Правде» № 18, від 26 березня 1917 р. Обом документам притаманні положення, характерні для тогочасної позиції Бюро ЦК (про контроль рад за діяльністю Тимчасового уряду, вимоги до Тимчасового уряду, якому давалась розпливчаста характеристика, відмовитись від загарбницьких планів, запропонувати всім країнам, що воювали, мир і т. д.)111. Принципову тактику з таких найважливіших питань не змогла виробити і Березнева нарада партійних працівників.

На момент обговорення ленінської телеграми Бюро ЦК в Петрограді знаходилась представник Київського комітету РСДРП Д. Іткінд. Вона одержала документ як директиву і привезла його до Києва. Позиція Бюро ЦК щодо ленінської телеграми, можливе знайомство Д. Іткінд з поглядами з даного питання Г. Пятакова і Є. Бош, які очолювали в минулому Київську організацію, непослідовна позиція частини керівників комітету з ряду ключових питань революції, що намітилась на той час, зумовили характер прийнятого Київським комітетом РСДРП рішення за результатами поїздки свого представника до Петрограда. На засіданні, яке відбулося 19 березня, комітет постановив не оголошувати на наступних зборах партійної організації привезену Д. Іткінд «Телеграму більшовикам, які від’їжджали до Росії». У зв’язку з цим Д. Іткінд не включила інформації про документ В. Леніна до своєї доповіді про результати відрядження до Центрального Комітету партії, зробленої на зборах 21 березня112.

Тим часом, до Києва прибули Г. Пятаков і Є. Бош, які «без розкачки» поринули у роботу.

23 березня 1917 р. обоє вчорашніх емігрантів виступили на засіданні комітету з доповідями «Про платформу ЦК і партійну нараду, яка скликалася на 28 березня». Під впливом їхніх доповідей було вирішено створити спеціальну комісію для вироблення платформи Київського комітету. До її складу ввійшли Є. Бош, В. Бистрянський, І. Крейсберг, Г. Пятаков, М. Савельєв (Петров). Наступного дня комітет уже заслухав доповідь комісії для вироблення платформи, ухвалив запропонований проект і доручив Г. Пятакову здійснити остаточну редакцію документа для представлення загальним зборам організації113. Однак 29 березня, після обміну думками, було вирішено відкласти прийняття запропонованого Г. Пятаковим документа до чергових зборів у зв’язку з тим, що представник організації М. Савельєв знаходився в той час на нараді партійних працівників у Петрограді. З метою уточнення позиції більшовиків щодо війни було доручено комітету на додаток до платформи виробити спеціальну резолюцію. Звертає на себе увагу той факт, що, не дочекавшись схвалення платформи черговими зборами, комітет на своєму засіданні 1 квітня 1917 року доручив В. Бистрянському і О. Горвицю зібрати об’єднане засідання пропагандистів і агітаторів, прочитати їм доповіді про платформу Київського комітету і запропонувати «у своїх виступах триматися цієї платформи»114. Не вплинув на позицію Г. Пятакова та його прибічників і передрук з «Правды» «Голосом социал-демократа» 25, 28 і 30 березня статті В. Леніна «Листа з далека. Лист 1. Перший етап першої революції».

Члени організації виявили принциповість, відклавши більшістю голосів прийняття запропонованого В. Бистрянським проекту резолюції про війну, автоматично знявши питання про схвалення платформи комітету на загальних зборах 4 квітня.

Однак Г. Пятаков і його однодумці намагалися будь-що здійснити свої задуми. Об’єднавши більшість у комітеті, вони 6 квітня знову внесли на затвердження зборів резолюцію про війну і схвалення платформи комітету. Часте проведення зборів приводило до того, що в них не завжди могла брати участь більшість членів організації. Склад присутніх теж змінювався. На зборах 6 квітня, як показує підрахунок за результатами голосування резолюцій, було всього 323 чоловіка, тобто не більше 1/4 складу організації. За цих умов Г. Пятакову і його однодумцям удалося домогтися схвалення напрацьованих ними документів115 (9 квітня вони були опубліковані «Голосом соціал-демократа»).