Розділ «Про Україну, революцію, масонство Головного Отамана та інших (міркування на полях нової книги про С. Петлюру) [23]»

Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди

(міркування на полях нової книги про С. Петлюру) [23]

Ім’я й справи Симона Петлюри дуже неоднозначно сприймалися сучасниками, навіть найближчим оточенням, по-різному, нерідко діаметрально протилежно, оцінювалися по його смерті, далекими від одностайності залишаються й у сьогоднішньому ставленні до непростого, суперечливого історичного феномена. Останнім, досить показовим підтвердженням тому є 125-річчя С.Петлюри, яке минуло у травні 2004 р.

На початках незалежної України, та й деякий час пізніше, багато хто прагнув подати постать одного з лідерів українського визвольного руху як найвищий символ непохитного прагнення України, її народу до свободи, власної державності, реалізації права самим обирати долю, порядкувати життям. Почали активно пропагувати спадщину С. Петлюри, вийшло кілька збірок його творів1285, навіть третій і четвертий томи його праць1286, що продовжили заокеанську серію1287. У Полтаві, на батьківщині політичного діяча, щороку проводилися петлюрівські читання1288, було зініційовано конкурси молодих дослідників1289. Численні журнальні подачі вінчали перевидання монографічних праць діаспорних авторів1290 і досить великі за обсягом книги вітчизняних істориків, публіцистів1291. Сумарно найменовані «петлюріаною», усі ці публікації були спрямовані на спростування стереотипів радянської історіографії, що десятиліттями подавала С. Петлюру в украй непривабливому світлі, як антигероя-контрреволюціонера, злісного ворога народу, нації, будь-якого прогресу.

Здавалося б, достатньо виразні тенденції мали знайти логічне продовження і при відзначенні ювілейної дати. Очікувалися заходи, передусім на загальнодержавному рівні. Однак звичних у таких випадках документів не з’явилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськість відреагувала вкрай мляво. Не було проведено бодай традиційних наукових конференцій, засідань, «круглих столів», семінарів тощо, хоча б таких, які відбулися 5–10 років тому1292. З’явилися, та й то навздогін, дещо трафаретні статті дослідників, які лише останнім часом займалися вивченням життєвого шляху С. Петлюри1293.

На цьому тлі дещо несподівано «виринула» книга В. Савченка «Симон Петлюра», випущена в Харкові видавництвом «Фоліо» в серії «Время и судьбы» російською мовою1294. До цього автор там же опублікував збірку нарисів «Авантюристы гражданской войны»1295, в якій уже наблизився до постановки питань, які розв’язуються у щойно випущеному творі.

Гадається, нова книга В. Савченка прикметна не лише тим, що виявилася чи не єдиною масштабною реакцією на ювілей непересічної особистості. Вона віддзеркалила непрості процеси пошуку сучасного уявлення про місце й роль України в суспільному житті Росії перших десятиліть XX століття, про співвідношення російських і української революцій, про вплив на розвиток подій різних ідей та організацій, про внесок окремих особистостей у реалізацію планів поступу цілих націй, народів, держав.

Незважаючи на цілком очевидні досягнення останнього часу в дослідженні досвіду національного відродження України, проблем і здобутків Української революції, значна частина істориків і публіцистів усе ще дивиться на них крізь призму загальноросійських процесів, у яких Україні відводиться роль радше територіального чинника, аніж сутнісного, осібного, з іманентною власною логікою розвитку. Звичайно, і штучний відрив розгляду історії України перших десятиліть XX століття від загальноросійського контексту протиприродний, ненауковий, безперспективний. Та йдеться про дещо інший зріз.

Коли читаєш книгу В. Савченка, нерідко «спіткнешся» вже об терміни — «Велика Україна», «феномен України», «українська революція» (так-так — обов’язково в лапках), «незалэжнисть», «самостийность» (знову в лапках, у російській транскрипції) та ін.1296 Виникає враження, що сама постановка питань про національне визволення, українську державність тощо для автора, як і для багатьох сучасних російських істориків, несе в собі щось протиприродне, у чомусь гідне подиву чи недовіри, відтак вимагає певного відмежування, дистанціювання з допомогою згаданих уже «лапок» — так, буцімто, говорили українці, їх можна цитувати (претензія на документальність), та не більше. В усякому разі солідаризуватися варто дуже обережно. Судячи з усього, надто важко подолати психологічно міцно засвоєне, що неросійська, а самостійна, незалежна Україна — то все ж вигадка (австрійська, німецька чи будь-чия інша).

Значною мірою штучним феноменом, в усякому разі не таким, на боці якого мають бути беззастережні симпатії, постає у творі В. Савченка й Українська революція (про Лютневу й говорити не варто — то взагалі «карнавал свободи»1297). Ну, мовляв, були такі люди (серед них, звісно, С. Петлюра), які щиро вірили в її об’єктивну детермінованість, високе призначення. Однак далі сприйняття цієї рефлексії як історичної данності справа не йде. Ідеться, в основному, про громадянську війну, в якій незрозуміло чому всі проти когось воювали, убивали один одного й т. ін.1298. Але без заглиблення в питання, пов’язані з природою революції, механізмами її дії, що, своєю чергою, зумовлювались українською ідеєю, стратегією національного визволення, прагненням до повноцінної національної реалізації важко, якщо взагалі можливо, зрозуміти мотивацію поведінки, учинків таких особистостей, як С. Петлюра, збагнути повністю, або хоча б у найголовнішому, сенс їх життя й боротьби.

Здавалося б, що очевидні вади у висхідних, визначальних підходах В. Савченка до постаті С. Петлюри апріорно здатні визначити й однозначну загальну оцінку його публікації. Проте, мабуть, не варто поспішати цього робити. Рецензована праця по-своєму цікава, навіть приваблива, що зумовлює уважне до неї ставлення.

В. Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С. Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих — позитивних і негативних — начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Взагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий, неодноразово доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С. Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об’єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитись лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, удається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.

Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живою людиною, наділеною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних — проблематично. Адже доля, яка винесла С. Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.

Ось типовий зразок відтворення діяльності С. Петлюри, що належить до липня 1919 р.: «Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від «академічної стратегії». На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме «з цим я погоджуюся» або «це неможливо»1299. Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.

Втім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об’єктивності. Більше того. За В. Савченком виходить, що й під час прийняття принципових стратегічних ухвал С. Петлюра діяв абсолютно так само. Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім радянської Росії1300 і тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й, очевидно, сумнівних, суб’єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів1301.

Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово-оперативними й військово-політичними, державними рішеннями, планами існує величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, усвідомлюючи високу відповідальність за кожен крок, кожне слово.

С. Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно прочитується в книзі В. Савченка, можливо, навіть і поза його волею), не маючи військової освіти й не продемонструвавши в цій сфері якихось надособливих природних обдарувань, беззастережно солідаризувався саме з військовими фахівцями (а також тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов’язала з військовою кар’єрою), І коли «цивільні» політики прагнули довести С. Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, «продовжував і надалі довіряти військовим і покладатись виключно на їхню думку»1302.

Психологічне підґрунтя поведінки Головного Отамана полягало в тому, що найвищого свого злету він зазнав на чолі республіканського війська під час антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. То справді була його зоряна година. Саме тоді він на власному досвіді переконався, які неперевершені можливості надає під час громадянської війни військова влада, влада «людини з гвинтівкою». Ця влада стає верховною, непідконтрольною. «Петлюра, — констатує автор рецензованої праці, — будучи Головним Отаманом з функціями «генералісимуса», підім’яв «під себе» військового міністра, керуючи не лише стройовими частинами на фронтах, але й усією адміністративною частиною армії. Через військових комендантів і отаманів Петлюра контролював місцеву адміністрацію сіл і міст (яку випадку з Києвом у грудні 1918 — січні 1919-го). Він активно виступав проти політичного контролю Директорії в армії, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив і вплив відданих йому командирів і солдатів і знову призведе до солдатських бунтів»1303.

Наведене спостереження дуже точне. Однак В. Савченко згадує про нього начебто принагідно, мабуть, не розуміючи, що саме тут був корінь розходжень між такими державними діячами, як В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, Н. Григоріїв, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республіки на засадах народоправства, сповідували «трудовий принцип», і С. Петлюрою, який не володів даром теоретичного прогнозування, а отже, на різних форумах (засіданнях ЦК УСДРП і УПСР, державних нарадах, Трудовому конгресі) мовчки погоджувався з чужими концепціями, а на практиці чинив спротив виробленій, погодженій лінії й запроваджував режим отаманщини (отамани). Останній у найголовнішому означав формування такої державницької моделі, у якій військове начало є домінуючим над політичною, адміністративною, судовою владою, політичними й громадськими організаціями тощо. Саме це й стало одним із вирішальних чинників внутрішньої нестабільності УНР, усієї системи її влади — зверху донизу.

Залишаючи осторонь розгляд важливих складових концепції Української революції, теоретичних аспектів національного державотворення, В. Савченко бачить більше «верхівку айсберга» — суперечки й конфлікти в самій Директорії. «Узагалі, — вважає автор, — «внутрішню» історію Директорії можна розглядати як детектив — суцільних шерег змов, заколотів і їх придушень»1304. І ось саме тут його герой і виявлявся «на висоті» — «переграв» усіх суперників, ворогів. «Слід віддати належне витримці, волі Петлюри, — читаємо в книзі, — за владу він боротися вмів і хотів. Він блискуче розбиває інтриги недругів, виходить із критичних ситуацій, заколотів, однак вище себе він стрибнути просто не може. Він був вправним політиком, але не «блискучим полководцем», не Олександром Македонським… До того у жертву ж успіхам політичним частенько приносились успіхи воєнні»1305.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди» автора Солдатенко В.Д. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Про Україну, революцію, масонство Головного Отамана та інших (міркування на полях нової книги про С. Петлюру) [23]“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Новітні тенденції й актуальні проблеми історіографічного освоєння процесів революційної доби 1917–1920 рр. в Україні [1]

  • Феномен украинской революции [2]

  • Створення й початки діяльності Центральної Ради (Дискусійні аспекти) [3]

  • Наймасштабніша опозиція в РСДРП(б) курсу на соціалістичну революцію [4]

  • Виступ Полуботківців у 1917 р (Спроба хронікально-документальної реконструкції події) [5]

  • До конфлікту Раднаркому Росії з українською Центральною Радою (особистіший зріз) [7]

  • Бій під Крутами: історія і кон’юнктура [8]

  • Донецько-Криворізька Республіка — ілюзії і практика національного нігілізму [9]

  • Надзвичайне повноважне посольство УСРР до Москви: спроба розв’язання дипломатичним шляхом перших суперечностей [10]

  • Прихід П. Скоропадського до влади: механізм державного перевороту та визначальні чинники закріплення режиму [11]

  • Підготовка антигетьманського повстання — нового етапу української революції [12]

  • Створення й початки діяльності Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України [13]

  • С. Петлюра і отаманщина [14]

  • Єврейські погроми (історичні факти й оцінки на тлі новітніх публікацій) [15]

  • Октябрьская революция и феномен украинского коммунизма [16]

  • Нереалізований шанс замирення між Україною і Росією — надзвичайна дипломатична місія УНР до Москви 1919 р. [17]

  • Думки з приводу винниченкової політичної долі (до 130-річчя від дня народження Великого Українця) [18]

  • Момент істини [19] (Роздуми про революції та їх роль в українській історії)

  • Теоретические обоснования украинских проектов трансформации российского централизованного государства в федеративную демократическую республику и революционная практика 1917–1922 гг. [20]

  • Новейшие тенденции и актуальные проблемы историографического освоения опыта украинского национального движения в 1917–1922 годах [21]

  • Украинский коммунизм в поиске теоретических моделей сочетания социальных и национальных факторов создания и развития федеративного социалистического государства [22]

  • Про Україну, революцію, масонство Головного Отамана та інших (міркування на полях нової книги про С. Петлюру) [23]
  • Ідейний опонент М.Грушевського (Полемічні зауваги на полях книги Ф. Турченка «Микола Міхновський: життя і слово») [24]

  • Про «кризу жанру» й пошук істини [25]

  • Победить войну (рецензия на книгу И. В. Михутиной. Украинский Брестский Мир. Путь выхода России из Первой мировой войны и анатомия конфликта между Совнаркомом РСФСР и правительством украинской Центральной Рады. М.: Изд-во «Европа», 2007. — 288 с.) [26]

  • Революційна доба 1917–1920 рр. в Україні: в пошуках термінологічних адекватностей [27]

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи