Розділ «IX Поляки продовжують руйнувати Україну»

Затираючи сліди, показуючи назовні, що вони вже будуть додержувати умови Ризького договору, поляки ділають досить енергійно. Всіх своїх офіцерів, що працювали в експозитурі ч. 5 і були занадто заангажовані в роботі П.-П. Штабу, польський генеральний штаб звільняє з посад і ніби-то карав. На ділі робиться щось инше. Так, Глязера залишено начальником експозитури ч. 5, бо його ні в одній з нот радянського уряду не згадано. Фльорек переїхав, на службу до Варшави і поступив на курси офіцерів генерального штабу. Поручника Шоліна навіть судили поза очі і позбавили ранги, але в день деградації і звільнення з військової служби поручника Шоліна до польського генштабу було прийнято поручника Добровольського. Цей поручник Добровольський був не ким иншим, а лише як раз тим же поручником Шоліним, що організував наскоки на Радянську територію з Копичинець. Нове прізвище він прибрав з пропозиції генерала Сікорського й одержав нове призначення до експозитури генштабу ч. 4 у Кракові. Від останньої вже було призначено Шоліна — Добровольського керовником постерунку офензиви в Самборі. Ту нову посаду Шолін — Добровольський займав до останнього часу.

Підробляючись „особистим приятелем" до де-яких колишніх співробітників П.-П. Штабу, Шолін — Добровольський 1922 р. досить енергійно береться за організацію чогось подібного до нашого колишнього штабу.

Метою нової „ініціятиви" маненького поручника було все теж „визволення України". Через відсутність доброго зв’язку між колишніми співробітниками П.-П. Штабу, йому Довелося де-кільки наших старшин на чолі з П… притягти до своєї роботи. Виявлено, що то не була ініціятива поручника Шоліна — Добровольського, бо він їздив складати про своє „співробітництво з українцями" до експозитури ч. 4 до Кракова. Маненький поручник лише в новий спосіб виконував директиву генштабу руйнувати Україну. Часом він брав до Кракова, або посилав туди з докладом когось із провокованих ним старшин.

Першу половину 1922 р. я мешкав у Львові, довідавшись про роботу Шоліна — Добровольського в Самборі, я викликав П… і наказав йому вкупі зо всіма нашими людьми залишити Самбір, порвати зносини з Шоліннм і наперед не мати нічого спільного з „особистими приятелями" і, взагалі, відноситись до представників польської влади, як до ворога, що гнобить українців у Галичині та на Волині, а нас провокує на руйнацію Радянської України. П… повернувся до Самбору і зараз же взявся до ліквідації роботи. Шоліну — Добровольському такі наслідки його „ініціативи" певно не були приємними, бо він ужив енергійних заходів, щоб затримати П… з його людьми у Самборі. Було навіть загрожено арештом для неслухняних. П… з більшістю старшин довелося тікати до Румунії.

Шолін — Добровольський виїздить із Самбора у Львів до мене. Починає балачки на тему „небезпеки" мого перебування у Львові, де, за його словами, багато „більшовицьких агентів". До того — ж і „народові демократи" набирають сили, а вони погано ставляться до українців. Ніби бажаючи запобігти неприємности для мене, польський генеральний штаб дає наказа Шоліну — Добровольському влаштувати мені помешкання у Самборі. Розуміється, що в поляків у першу чергу було бажання взяти мене під безпосередній догляд, зробити залежним від себе, а потім уже допомагатися санкції на Шолінову „ініціятиву"

Шоліну — Добровольському довелося ще де-кілька разів приїжджати до Львова і намовляти мене. Певно з гори на нього тиснули енергійно в цьому напрямку. Нарешті, я, щоб позбавитися неприємного опікування, вирішив переїхати зі Львова десь на провінцію, де поляки не могли-б мене швидко відшукати і турбувати. 7-го вересня 1922 р. я виїхав зі Львова, не залишивши нікому своєї адресі. Шолін — Добровольський і ще не раз приїздив до Львова і через ріжних осіб хотів узнати, „куди дівся Тютюник".

Ще, коли я перебував у Львові, довелося поїхати мені до Варшави. Спинився я у приватній гостинниці, нікого проте не повідомляючи. Аж от раптом стрінув коло гостинниці майора Фльорека. Він дуже зрадів такому щасливому випадкові: і тут же зайшов зі мною до гостинниці. У мене залишилося переконання, що той „щасливий" випадок цілком залежить від польської дефензиви, яка пильно доглядала за нами. Через неї певно й довідався Фльорек про моє прибуття до Варшави, та про адресу в гостинниці.

Почалися балачки. Як звичайно, Фльорек почав зі спогадів про „спільно пролиту кров" за велику ідею „братерства та союзу" двох народів — українського та польського. Потім оповідав про дуже несприятливу для нашої акції міжнародню ситуацію. Нарікав на „ендеків", які псують усю роботу „команданта" Пілсудського. Потім дивувався отій впертості та „неоправданому консерватизмові" галичан та волиняків, які чортом дивляться на всякого поляка, не розуміючи, що у всьому лихому винні „ендеки". Так, „по-приятельськи" размовляючи, Фльорек переходить до балачки про долю Радянської України. Роспитує мене; всім цікавиться. Пропонує мені своє посередництво між мною та польським генеральним штабом. Для. мене стало ясно, що польський генеральний штаб знову хоче підготовити якусь „інтервенцію" на Україні і що Фльорек зовсім не випадково стрітився зі мною.

Я відмовився від Фльорекового „посередництва". Тоді Фльорек знову почав намовляти. Не обійшлося і без нарікань на Петлюру. Фльорек „знав, що з Петлюрою робити неможливо", тому и пропонував мені працювати з поляками самостійно, незалежно від Петлюри. Одне слово: не можна тебе купити в гурті з Петлюрою, то ми й одного купимо, лише не відмовляйся. Так зрозумів я політику польського генерального штабу, який промовляв до мене устами „особистого приятеля" мого, майора польської служби, члена „польської організації військової" та впливового „пілсудчика" Фльорека. Та марно пішла красномовність Фльорека тому, що я заявив про своє рішення відпочити від активної діяльности, і просив не клопотатись моєю долею, бо й про останню згадав Фльорек. Говорив, що більшовики вислали за кордон групу терористів, якій доручено знищити ряд осіб, а в тому числі й мене. Та мене тяжко було переконати в останньому. Доручати полякам влаштовувати і свою власну долю, не було в мене бажання. Так ні до чого ми не договорилися. Фльорек обіщав заходити до мене в гостинницю, поки я буду перебувати у Варшаві. Справді він зайшов, але як раз тоді, коли я збирався до потягу. Прощаючись, він запевняв мене, що недалеко знову час, коли „нам доведеться боротися проти більшовиків". Просив писати йому та заходити, коли буду приїзджати до Варшави. Хотів, вдаючи і надалі „особистого приятеля"; фактично бути виконавцем завдань польського генерального штабу що до мене.

Мені не довелося більше стрічатися з Фльореком, але він і після того вперто клопотався моєю долею. Він пише листи до колишніх співробітників П.-П. Штабу, запитуючи в них, де я та що роблю. Бувши в командировці на Волині 1922 р., Фльорек стрів поручника М… якого теж просив — дати мою адресу, та роспитував, що я роблю.

Експозитура ч. 5 у Львові 1922 р. провадить проти-радянську роботу в меншому маштабі, але все-ж таки провадить. Не організуючи ніякого повстанчого центру, експозитура безпосереднє підримує ріжних отаманів, кожного зокрема. Так, поручник Глязер, начальник експозитури, підтримував грішми і зброєю, Орла — Гальчевського. З останнім експозитура зносилася через Богданенка, що не раз приходив посланцем від Гальчевського. Отамана Хмару поляки озброюють на Тарнопільському постерункові і перепускають через кордон на допомогу Орлові-Гальчевському.

Цікаво, що поручник Глязер, знаючи, що я мешкаю у Львові, категорично заборонив післанцям Орла-Гальчевського та инших отаманів звязуватися зі мною. Особливо характерний випадок трапився з Погибою, якому Глязер видав гроші і документи для переходу через кордон, з метою організації повстання на Поділлі. Перед від'їздом зі Львова Погиба заскочив до мене і мав коротку балачку. Я висловив Погибі свій погляд, що українцям не співробітничати з поляками треба, а боротися проти них. З тим і виїхав Погиба зі Львова. Через днів три Глязер довідався, що Погиба заходив до мене і дав розпорядження заарештувати його та привезти до Львова. Глязер спізнився. Погиба був уже на Радянській Україні.

Коли я повернувся з рейду 1921 р., то Петлюри вже не було в Тарнові. Він законспірувався. Переїхав Петлюра до Варшави і замешкав по Мокотовській вулиці. Там я його і знайшов, по повороті з рейду. Петлюра стрів мене фразою:

— Я гадав, що ви трохи довше побудете на Україні.

— А я гадав, — одповідаю, — що може й зовсім не вернуся…

Петлюра починає мене намовляти, щоб я їхав до Румунії, бо ніби то поляки вимагают мого від'їзду з Польщі.

Без будь-яких суперечок я погоджуюсь виїхати й тепер помітивши, що моя згода схвалювала „Головного". Він чекав, що виїзд із Польщі йде всупереч мойому бажанню; йому все здається що всі зо всіх боків проводять підкоп під його „владу". На другий день Петлюра повідомляє мене, що поляки погодилися залишити мене в Польщі.

Як-не-як, а залежність звичайного емігранта від, так званих, центрів — велика. Взяти уже хоч би одну формальну залежність в справі здобуття документів на право перебування в тій чи инший державі. Само собою, що наші сусіди підтримують той „центр", який цілком виконує їхню волю. Тільки здаючи собі справу про ту залежність, можна зрозуміти, що Петлюра навіть мене на цьому грунті пробув шантажувати.

Коло Петлюри у цей час майже невідступно крутився підпоручник Пілсудського, Юзефський. Цей панок досить спритно крутив голову Петлюрі відносно організування нових „повстань" на Україні. До мене він теж чіплявся і навіть проговорився, що не поляки збиралися вислати мене з Польщі, а Петлюра сам просив їх проте. Вони, Петлюра та поляки, нічому не навчилися і продовжували мріяти про „визволення України".