Розділ «РЕВОЛЮЦІЯ»

Перша світова війна стала інтродукцією тієї великої заграви, що різко змінила плин життя кубанців і розпочала нову сторінку історії українців Кубані. На фронти війни кубанці виставили 37 кінних полків, 22 батальйони пластунів, 9 батарей і 37 сотень — загалом 89 тисяч чоловік. Одні кубанці воювали проти Німеччини і Австро-Угорщини на Західному фронті, а інші — у складі Кавказької Армії проти турків.

Беручи участь майже у всіх битвах, козаки здобули багато перемог. Кубанський пластунський батальйон Ходкевича прорвав німецький фронт під Луцьком. Козацькі полки розбили турків під Сарикамишем, захопивши в полон близько 100 тисяч чоловік, брали участь також і в облозі Перемишля, взяли Ерзерум, Каре і Андаган, укріплену фортецю Трапезунд. Весь світ обійшла дивовижна розповідь про відчайдушний кубанський козацький загін, який, прорвавши турецький фронт, пройшов з боями Месопотамію і об'єднався з англійськими союзниками. Головним чином козацькі частини використовували в авангарді, багато кубанських кінних лав гинуло "від куль ворожих гармат і кулеметів". Багато гинуло і іногородніх українців-кубанців, котрі служили в солдатських полках.

Перебуваючи на фронті, козаки постійно підтримували тісні зв'язки зі своїми станицями. Громадське самоврядування не давало козацьким родинам розорюватися без господарів, на Різдво і Великдень вони отримували від станичних громад подарунки і вітання. Станичники разом обробляли землю, допомагали один одному — навіть за три роки війни посівна площа козацьких земель не зменшилась. Інші справи були у новгородніх. Відсутність міцної громади, слабка матеріальна база — все це розорювало новгородні родини — багаті ще більше багатіли, а переважна більшість родин розорювалася.

Революційна хвиля, що піднялася в лютому 1917 р., незабаром докотилася й до кубанського краю. Чорноморці ніколи не забували, через чию милість їм довелося залишити Україну, зруйновану Запорозьку Січ. Революційні настрої серед жителів Кубані проявилися ще під час революції 1905 р. Чорноморці, які в складі козачого загону генерала Мищенка билися з японцями, відмовилися придушувати революційні виступи народу. Коли козаків привезли з Владивостока до Новоросійська, окремі частини повстали. 2-й Урунський полк відмовився виступити проти демократів. Козаки у повному складі повернулися до Катеринодара, обрали нових старшин, відійшли до своєї станиці Пагінської. Військовий отаман генерал Михайлов наказав з гармат обстріляти станицю, і козаки, щоб не загинули мирні жителі, здалися. Керівники повстанців пішли до Сибіру, але заворушення на Кубані було настільки велике, що козаки скинули Михайлова і знову, як і сторіччя тому, обрали собі отамана і військову Раду.

Одночасно лютнева революція дала могутній поштовх для зростання національної свідомості народів колишньої Російської імперії. Українці Кубані не були виключенням. Ще наприкінці XIX—початку XX століття на Кубані почали виникати нелегальні осередки Революційної Української Партії, яку очолив інспектор народних шкіл С.І.Ерастов. Ці осередки з часом продовжили своє існування як "Чорноморська вільна громада". Національні почуття кубанців настільки зросли, що коли 25 березня у Петербурзі відбулася демонстрація українців, то очолили її кубанські козаки колишнього царського конвою, які їхали попереду 20-тисячної маніфестації у червоних черкесках з запорозькими прапорами і клейнодами.

Не вдалася спроба Тимчасового уряду використати козаків для придушення антиурядових виступів. Кубанці рішуче відмовилися від цього.

А тим часом Кубань все більше втягувалася у вир революції. Та особливих монархічних настроїв серед кубанців не виявлялося. Звістку про повалення царя козаки сприйняли спокійно, заходившись будувати у своєму краю лад, який найбільше відповідав козацьким звичаям. Невдовзі виділилася провідна течія кубанського козацтва, а вслід і частини новгородніх. Це був "чорноморський" або "самостійницький" напрям. Його представники, яких підтримувала більша частина кубанського козацтва (чорноморці і більшість черкесів, котрі становили близько 200 тисяч серед некозачого населення Кубані), виступали за розвиток економічно розвинутого Кубанського краю як вільної незалежної республіки в тісному зв'язку з Україною та іншими демократичними країнами, що утворилися на руїнах колишньої Російської імперії. Визнаним лідером "чорноморців" став талановитий інженер і громадський діяч Микола Степанович Рябовол — козак станиці Донської. Він закінчив Київський політехнічний інститут, багато зробив для розвитку залізничних шляхів на Кубані, до війни працював головою правління Кубано-Чорноморської залізниці. Під час війни був на фронті старшиною.

Микола Рябовол користувався серед козаків надзвичайною популярністю, він постійно піклувався про розвиток краю. Навколо нього поступово згуртувались демократично настроєні провідники "самостійницького" руху — історик Ф.О.Щербина, брати Макаренки, вчитель Г.А. Білий, С. Манжула, Л. Бич, полковник Єрмоленко, депутат всіх чотирьох Державних Дум осавул Кіндрат Бардіж, козак станиці Брюховецької генерал П.І.Кокунько, новгородці — адвокати Білоус і Коробін, священик А.І. Кулабухов, представники горців — Султан-Шахім Гірей, Намитоков, Хатагоу та ін. Чорноморців підтримували і російські козаки-"лінійці". Більшість населення краю розуміло, що Кубань може існувати і розвиватися лише самостійно, керуючись своїми ресурсами і землями. Спочатку владу в Катеринодарі захопили представники Тимчасового уряду — Громадський виконавчий комітет, який розпочав свою діяльність з того, що скинув отамана Бабича і звільнив з посади комісара уряду Бардіжа, за виправдовування утворення в Україні Центральної Ради.

Тим часом на Кубані серед фронтових козаків і незалежних новгородців, яких прибуло під час війни близько мільйона чоловік, швидко зростали більшовицькі настрої. Між новгородніми й козаками виник конфлікт через розподіл землі. Тимчасовий Уряд нічого не міг зробити ні для козачого населення Кубані, ні для новгородніх.

Згодом у Катеринодарі виникло двовладдя — з одного боку, комітет Тимчасового Уряду і з другого — козацький Військовий Уряд, головою якого козаки обрали лінійця Филимонова, а заступником — чорноморця Івана Макаренка. Наростала третя сила — більшовицькі комітети, що виникали у містах, поселеннях новгородніх і деяких станицях.

Від лютневої до жовтневої революцій козаки-кубанці брали активну участь у Загальноросійських козацьких з'їздах. На II козацькому з'їзді делегати-кубанці осавули К.Бережний і В.Гамалія виступили проти проекту, який засуджував І Універсал Центральної Ради. Були присутні козаки і на з'їзді поневолених народів, що відбувся у вересні 1917 р. у Києві.

Швидко зростала національна свідомість і серед жителів Чорноморської губернії, яка тільки у 1896 р. була відокремлена від Кубанської області. Вже 18 березня 1917 р. на всенародному віче у Новоросійську було вирішено, "щоб російська держава перетворилася в демократичну на основах федеративної спілки вільних і рівних народів і щоб Україна в межах поширення її людності отримала як і інші нації культурно-політичну автономію з окремою думою або сеймом".

А вже 30 липня 1917 р. з'їзд українських громадян і представників українського населення Чорноморської губернії ухвалив резолюцію про приєднання Чорноморської губернії до України.

Тим часом зв'язки між Кубанню та Україною швидко зміцнювалися. До нового складу Центральної Ради у квітні 1917 р. ввійшли представники Кубані М.Левитський і С.Ерастов, а на Кубань для ведення переговорів про федеративні зв'язки була відправлена делегація, яка складалася з члена Центральної Ради Є.Онацького і старшини Богданівського полку М.Ґалаґана.

Одночасно за ініціативою Кіндрата Бардіжа на Кубані утворилися відділи українського вільного козацтва. Незабаром представники кубанських Гайдамацького і Чорноморського кошів взяли участь у роботі Всеукраїнського з'їзду Вільного Козацтва, що відбувся в жовтні 1917 р. у Києві.

24 вересня 1917 р. влада на Кубані остаточно перейшла до Кубанської Ради. Цього дня розпочалася її II сесія, на якій повинні були розглядатися питання про землю і майбутній устрій Росії.

На початку відкриття першого засідання Ради її депутатів привітали представники України, яких зустріли гучними оплесками. У відповідь на вітання виступив голова Кубанської Ради Микола Рябовол. Він сказав: "Україна прислала нам у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! (Бурхливі оплески, всі встали. Вигуки "Слава!", "Слава!", "Ура!". Представників запрошують на сцену).

Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів-запорожців від лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матірного догляду... Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде слушний час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові матері. (Голоси з місць: "Не діждали б!").

Так — не діждали б цього ніколи... хоч царі понівечили наші душі, та не вбили. І ми, діти, руки на матір не підняли... Та минула лиха година.,, прийшла воля, І ми ожили. Ожили і як вірні діти своєї Матері йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорить уже любов між людьми... Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки централісти всяких проб, ні авантюристи всіляких марок, ні спасителі вітчизни від волі... Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі".