Розділ «ГОЛОДОМОР»

З одного боку, 20-ті роки відомі нам як часи розвитку національно-культурного будівництва, переходу до нової економічної політики, коли селянин отримав нарешті змогу вільно працювати на своїй землі. Але одночасно це і доба впертої, безжальної боротьби двох напрямків, двох концепцій подальшого розвитку країни і співіснування в ній народів, що піднялись з руїн імперії Романових. Врешті-решт, ідея створення вільного союзу незалежних держав програла. Перемогли намагання створити тоталітарну державу, яка б загнала в жорсткі одноманітні межі всі нації і народи.

І ось, спочатку непомітно, але все дужче й дужче почав розкручуватися велетенський маховик терору, який мав винищити всі прояви національної незалежності радянських республік.

Волелюбне козацтво не могло змиритися з новою владою, яка заради примари "комуністичного майбутнього" бездумно руйнувала економіку й традиції Кубані, застосовуючи жахливий терор. 20-ті роки минули на Кубані в умовах жорстокої повстанської боротьби, відчайдушної і приреченої. Про її розміри свідчать спогади одного з керівників радянського уряду на Кубані — Чорного: "Будучи уже советской, Кубань долгое время была как бы осажденной крепостью, со всех сторон обложенной врагом. Временами волна бандитизма поднималась довольно высоко й иногда даже непосредственно угрожала Советской власти, принимая организованные военные форми, выливаясь в наступление на станицы», захват их и подступы к Краснодару... Органи власти, особенно станичной, постоянно находясь под угрозой банд, принимали военный облик, усваивали военные приемы управлення. Чувствуя себя подстерегаемым со всех сторон, они часто в каждом жителе видели возможного изменника, не доверяя большинству населення, особенно казачьего". Інколи кубанські повстанські частини нараховували декілька тисяч чоловік. Вже у лютому 1920 р. Всеросійська надзвичайна комісія видала постанову по Кубані, згідно з якою влада застосовувала для боротьби з повстанцями нелюдські заходи.

"... 1). Станицы и селения, которые укрывают белых и зелених, будут уничтожены, взрослое население расстреляно, имущество конфисковано; 2). Все лица, оказывающие содействие бандам, будут немедленно расстреляны; 3). У большинства находящихся в горах зеленых остались в селениях родственники. Все они взяты на учет, и в случае наступленнии банд все взрослые родственники, сражающиеся против нас, будут расстреляны, а малолетние высланы в Центральную Россию; 4). ...За каждого убитого советского деятеля поплатятся сотни жителей сел й станиц". Але дії повстанців, за деякими свідченнями, продовжувалися до 1939 р. Збереглися спогади в'язнів сталінських концтаборів. Ці люди чули від засуджених горців про останні бої залишків козацьких і черкеських загонів з військами в горах Кавказу. Карателі змогли розправитися з ними тільки за допомогою широкомасштабних газових атак з літаків.

Звісно, що в сталінській державі не було місця ні волелюбним селянам України і Кубані, незалежним господарям, ні вченим і письменникам, які не бажали співати оди "генію всіх часів і народів". Всі вони були приречені, і тому наступ на інтелігенцію і сільських господарів розпочався одночасно.

Разом з початком суцільної колективізації у 1929 р. почалося винищення національної інтелігенції України і Кубані. Досвід щодо цього керівники терору вже мали. Наприкінці 20-х років була сфабрикована справа "Союзу Кубані й України", у зв'язку з якою по Україні і Кубані прокотилася хвиля арештів українських викладачів і студентів, безпідставно звинувачуваних у "буржуазному націоналізмі".

Але головним ударом по інтелігенції була так звана справа Спілки Визволення України (СВУ). Ще у квітні 1929 р. видатні українські вчені й письменники були звинувачені у підготовці збройного повстання, в утворенні підпільної контрреволюційної організації СВУ. У липні в Україні у зв'язку із справою СВУ почалися масові арешти, а в грудні вони прокотилися і по Кубані. З 9 березня до 20 квітня 1930 р. в Харкові відбувався процес над звинуваченими, а арешти і ув'язнення ще довго продовжувалися на Кубані і в Україні.

У 1930 р. закінчилася перша стадія примусової колективізації. Небажання селян працювати в колгоспах, постійні повстання в селах і станицях, різке зниження врожайності свідчили, що серед більшості сільського населення Кубані та України продовжується міцний опір намаганням побудувати колгоспну систему.

Селянам ніби й дозволялось залишати колгоспи, і за короткий час більшість селян Кубані та України це зробили. Однак тим, хто виходив з колгоспу, відібрану землю, реманент і худобу не повертали. І працелюбні господарі з останніх сил намагалися відбудувати своє зруйноване господарство.

Але відступ партійного керівництва від проведення суцільної колективізації був лише тимчасовим — почався другий етап наступу на незалежного селянина, наступ, який призвів до жахливих наслідків. У вересні 1930 р. на селян-одноосібників були покладені надзвичайно високі зернові податки. Якщо зважити, що цілий рік вони не мали змоги вільно господарювати на своїй землі, то можна зрозуміти: такі податки повністю розорювали одноосібників. І практично перетворювали незалежних господарів у жебраків.

Знову покотилася безглузда хвиля розкуркулювалня — сотні тисяч родин потяглися під вартою у Сибір на голодну й холодну загибель. Решта селян знову опинилася в колгоспах на ницих трудоднях. За короткий час колгоспи були перетворені на ідеальне знаряддя для вибивання у селян зерна. Селяни й козаки вже майже нічого не мали в особистій власності — всі харчі і збіжжя ретельно контролювали колгоспні керівники. Сталінський уряд нарешті здобув можливість у десятки разів збільшити вивіз хліба за кордон, за що мав отримати величезні кошти. Але доки фермери Канади топили своє збіжжя, щоб на нього остаточно не впала ціна у країнах Америки та Європи, куди постачався відібраний у селян хліб, серед українців починався вже голод.

7 серпня 1932 р. вийшов закон "Про охорону державної власності", згідно з яким вся колгоспна власність ставала державною. Пізніше цей закон отримав серед народу назву "закон про колоски", адже сотні тисяч селян були позбавлені волі, відправлені у сибірські табори або розстріляні тільки за те, що намагалися на колгоспному полі зібрати хоч трохи колосків для своїх голодних дітей.

Переважна більшість населення Кубані вже була поколективізована. Найупертіших козаків-господарів розстріляли або відправили до Сибіру. Але ще мільйони селян України й Кубані продовжували чинити постійний опір колгоспній системі, не могли змиритися з тоталітарним устроєм, що утверджувався. Кубанські козаки, предки яких відстояли свою волю у кривавій боротьбі з польськими панами, царськими вельможами, генералами-диктаторами, не могли стати безправними гвинтиками у механізмі сталінської держави. Але тепер у цій нерівній жорстокій боротьбі Кубань була приречена.

23 липня 1932 р. вийшла постанова політбюро ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлю на липень. Збіжжя, яке повинні були здати Україна й Кубань, сягало фантастичної цифри. Враховуючи те, що весною 1932 р. Кубань охопив голод, що врожай значно знизився, ця постанова, в разі її виконання, приречувала населення Кубані й України на голодну смерть. Так Сталін зі своїми помічниками свідомо раз і назавжди вирішував проблему з «непокірними» кубанськими козаками.

Для виконання хлібозаготівлі на Кубань стягували війська, особливо каральні загони. Проти кубанців почалася війна, справжній геноцид.

По хатах місцеві активісти проводили повальні обшуки, під час яких забирали всі харчі, викачували абсолютно все до останньої зернини. За спробу зберегти хоч трохи продуктів, заарештовували або розстрілювали.

Безпосереднім керівником терору і розправи на Кубані був Лазар Каганович. "В целях усиления хлебозаготовок командировать... т. Кагановича на Сев. Кавказ с группой в составе тт. Юркина, Чернова", — зазначалося в постанові від 22 жовтня 1931 р.

В цю комісію по проведенню геноциду ввійшли також А.Мікоян, Я.Гамарник, Г.Ягода, М.Шкірятов і О.Косарєв.

Назавжди збереглося в пам'яті вцілілих кубанців перебування Кагановича зі своїми помічниками на Кубані: "Як Мамай пройшов".