Розділ «6. ПРАКТИЧНО-ДІЯЛЬНА ПРИРОДА І СУТНІСТЬ ПІЗНАВАЛЬНОГО ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ДІЙСНОСТІ»

Суспільна обумовленість процесу пізнання

Чому виникла сама потреба в пізнанні людиною об'єктивної дійсності, властивостей, особливостей предметів, явиш, зв'язків, відносин, закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення, у пізнанні сутності світу і самої людини, її місця у світі, відношення до нього і до себе?

У тварин немає цілеспрямованої, зумовленої заздалегідь, визначеної цілі пізнавальної діяльності. Тваринним способом життєдіяльності є безпосередня взаємодія тварини з навколишнім світом шляхом пристосування і збирання, що здійснюється на основі системи умовних і безумовних рефлексів, інстинктів. Ця взаємодія визначається і диктується життєвими потребами, задоволення яких забезпечується на основі даних органів чуття.

Людський спосіб життєдіяльності, як це зазначалося раніше, полягає в тому, що задоволення життєвих потреб забезпечується не в безпосередньому взаємозв'язку з умовами існування, а в опосередкованому. Між життєвими потребами й умовами життя стає потреба у виробництві знарядь праці і трудова діяльність, потреба в суспільних відносинах і діяльність по їх відтворенню. Людина не просто пристосовується до природи, а пристосовує її до себе, перетворює відповідно до своїх потреб. Опосередкування задоволення життєвих потреб процесом виробництва і системою суспільних відносин зумовило потребу в якісно новому способі орієнтації з навколишнім світом. І таким способом орієнтації стала свідомість, закріплена в мові.

Особливо важливим у цьому відношенні є те, що залежність задоволення життєвих потреб від соціальних умов буття, виражена в інтересах, знаходить своє втілення в цілях. Інтерес виражає суб'єктивно-ціннісне відношення до дійсності й зумовлює необхідність в активній діяльності для забезпечення своєї життєдіяльності, а щоб ця діяльність була ефективною, вона повинна будуватися на знанні властивостей, зв'язків, законів дійсності.

Процес нагромадження знань про світ і про саму людину виник стихійно. Але в міру її виходу з тваринного світу стихійний процес поступово почав поступатися місцем свідомому, цілеспрямованому ставленню до навколишнього світу Щоб створювати знаряддя праці, а при їхній допомозі — засоби задоволення життєвих потреб, — щоб підкорити природу, необхідні знання. Так у практичному відношенні людини до дійсності виникає потреба в пізнанні навколишнього світу і самої людини. Необхідність активно взаємодіяти з навколишнім світом, шукати шляхи створення, за допомогою свідомого, цілеспрямованого перетворення світу і самої людини, умов для забезпечення її існування і розвитку, забезпечення виживання людства, зумовлює виникнення пізнавальної потреби.

У взаємодії з навколишнім світом, підкорюючи його, людина постійно втілювала результати освоєння дійсності в безпосередній, реальний процес життя. У цьому процесі здійснювалася оцінка, перевірялася значимість для людини результатів його діяльності, накопичувався досвід, здійснювався добір і систематизація здобутих знань про світ і про саму людину. Тому пізнавальне відношення людини до дійсності є практичним за своєю природою. Практика в цьому плані виступає як всезагальний спосіб буття людини.

Часто практика розуміється як предметно-чуттєва, матеріально-перетворююча діяльність. Такий підхід заслуговує на увагу, але він призводить до того, що практика розглядається тільки як один з аспектів діяльності. Тим самим, поняття практики за своїм змістом та обсягом стає вужчим ніж поняття діяльності, залишаються в тіні її "достоїнства всезагальності". Звичайно, поняття практики і діяльності нерозривно зв'язані, але кожне з них характеризується своїми особливостями.

При розкритті специфіки діяльності увага акцентується на тому, що остання виступає як спосіб активного впливу людини на навколишній світ і на саму себе для забезпечення задоволення своїх потреб. У той же час вона є передумовою й умовою відтворення і народження нових потреб.

При з'ясуванні специфіки практики варто виходити з того, що вона, по-перше, є процесом, у якому перевіряється, визначається відповідність змісту знань, цілей і результатів діяльності об'єктивним закономірностям розвитку природи, суспільства, мислення, а по-друге, вона визначає відповідність діяльності і її результатів тому, що потрібно людині, тобто її потребам і інтересам. Отже, практика — це реальний процес життя, у якому цілі і результати людської діяльності співвідносяться з об'єктивними закономірностями, тенденціями розвитку дійсності, а також з потребами й інтересами людей. Розкриваючи відповідність змісту знань, цілей, результатів діяльності об'єктивним законам розвитку дійсності, практика проявляє себе як критерій істинності наших знань. А розкриваючи відповідність цілей і результатів діяльності потребам та інтересам людей, практика виступає як показник того, що потрібно людині, його корисність чи шкідливість.

Якщо в діяльності на першому місці є відношення "суб'єкт — об'єкт", взаємодія останніх для забезпечення задоволення потреб, то в практиці на першому місці виступає оцінний момент, у якому реально співвідносяться ціль, результати діяльності людини зі ступенем її впливу на навколишню дійсність і ступенем забезпечення задоволення потреб.

Практика виступає також як процес, у якому підсумки минулого і сьогодення є передумовою визначення характеру діяльності, спрямованої в майбутнє. Вона є процесом співвідношення результатів діяльності, досвіду минулого і бажаного, належного і можливого в перспективі.

У процесі опосередкування життєдіяльності людини матеріальним виробництвом, у якому виробництво знарядь праці перетворюється в особливу, соціальну потребу, а також системою суспільних відносин, відтворення яких також стає особливою потребою, виникає необхідність у її пізнавальному відношенні до дійсності. Якщо в ході становлення людини освоєння дійсності базувалося переважно на емпіричному досвіді, то в міру розширення сфери взаємодії людини з навколишнім світом, сфери її діяльності, пізнавальне відношення стає особливою стороною життєдіяльності, виникає потреба в більшій кількості знань для забезпечення її існування, функціонування, розвитку.

Стосовно пізнавального процесу практика виступає в різних аспектах. Насамперед вона є передумовою й основою процесу пізнання. Але, крім того, вона визначає задачі, цілі, спрямованість пізнання, створює засоби для його здійснення, є сферою застосування результатів пізнання, критерієм істинності знань, показником того, якою мірою цілі і результати пізнання співвідносяться з об'єктивними тенденціями і законами розвитку природи, суспільства, мислення, а також з потребами й інтересами людей, показником того, наскільки результати пізнання корисні чи шкідливі для людини.

Вихідним імпульсом процесу пізнання є потреби та інтереси людини, а також ті можливості, що вміщуюють у собі умови її життя.

Потреба, виражаючи протиріччя між необхідністю існування, функціонування, розвитку людини й обмеженістю можливостей і засобів її забезпечення, орієнтує людину на пізнання властивостей предметів, явищ, розкриття зв'язків, необхідних для її життя. Інтереси, виражаючи залежність задоволення потреб від соціальних умов буття, орієнтують людину на дослідження цієї залежності для створення необхідних умов життя.

Основні ступені процесу пізнання

Процес пізнання являє собою складний суперечливий процес. Він проходить два основні ступені: чуттєве пізнання, що здійснюється на основі безпосередніх даних органів чуття і раціональне пізнання, що здійснюється в логічній, понятійній формі.

Починається пізнання з безпосередньо чуттєвої взаємодії людини з зовнішнім світом за допомогою органів чуття. Основними формами чуттєвого освоєння дійсності є відчуття, сприйняття, уявлення, уява. Відчуття є складним феноменом, що містить в собі специфіку взаємодії органів чуття людини з зовнішнім світом. Характеризуючи відчуття, варто виділити їх особливості. По-перше, відчуття є результатом безпосереднього впливу предметів зовнішнього світу на органи чуття людини. Однак не завжди зовнішній вплив набуває значення відчуття. Так, очі людини не сприймають електромагнітних коливань за межами світлового спектра, вуха людини не сприймають наднизьких і надвисоких звукових коливань. Подібні обмеження стосуються смаку, нюху, дотику. Тому, по-друге, відчуття є перетворенням енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості. Тобто відчуттям є така дія предметів зовнішнього світу на органи чуття, яка фіксується у свідомості. По-третє, відчуття — це суб'єктивний образ об'єктивного світу. Так, колір, смак, запах і т.д. об'єктивно не існують. Існують подразники, що, впливаючи на органи чуття людини, викликають до життя ці відчуття. Отже, відчуття виступає як безпосередня єднальна ланка між свідомістю людини й об'єктивним світом.