Розділ «6. ПРАКТИЧНО-ДІЯЛЬНА ПРИРОДА І СУТНІСТЬ ПІЗНАВАЛЬНОГО ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ДІЙСНОСТІ»

Як було вже сказано, мова являє собою не тільки матеріальну форму мислення, його матеріальну оболонку. Вона, втілюючи в собі об'єктивний зміст результатів процесу пізнання, є носієм людського досвіду, засобом і способом відбору, систематизації, збереження знань, засобом і способом передачі знань від людини до людини, від покоління до покоління, від епохи до епохи; засобом, що визначає характер оцінки людиною результатів пізнання, характер відношення до світу і до себе; засобом і способом орієнтації людини у світі; засобом спілкування і взаєморозуміння між людьми, активного впливу на людину та навколишній світ. Ця роль мови визначається насамперед тим змістом знань, які у ньому закріплені.

Основними формами раціонального ступеня пізнання є поняття, судження, умовивід.

Поняття — це виражене в логічній формі (у думці) узагальнення істотних властивостей, ознак предметів, явищ, а також зв'язків і відносин між предметами, явищами. У понятті з'єднані узагальнення результатів пізнання, цілісність знання про предмет, явище, виділення істотного, значимого для людини.

На відміну від форм чуттєвого ступеня пізнання, поняття (та інші форми раціонального пізнання) втрачає чуттєво-образну форму, його не можна уявити собі, споглядати як реальний предмет, не можна, наприклад, уявити собі в чуттєво-образній формі дерево взагалі,тварину взагалі.

У понятті виражається основа, що є загальною для багатьох предметів, явищ. Крім того, воно містить в собі якісну відмінність предмета або багатьох подібних предметів від інших предметів. Так, поняття "людина" виражає, з одного боку, її специфіку, яка полягає в тому, що загальною основою її виникнення, існування, функціонування, розвитку є опосередкування задоволення життєвих потреб системою соціальних потреб і відповідними їм видами діяльності, тобто соціальними умовами буття, а з іншого боку — воно виражає якісну визначеність людини, її якісну відмінність від усього, що не є людиною.

Поняття набуває відносної самостійності стосовно реальних предметів, явищ. Це, як уже зазначалося, виявляється в тому, що воно втрачає конкретну чугтєво-образну форму і виступає як абстракція, виражена в слові. Відносна самостійність поняття полягає й у тому, що воно може існувати, коли предметів, вираженням яких воно є, уже немає чи ще немає. Наприклад, первісне суспільство, Римська імперія, гладіатор як реальна дійсність уже не існує, а поняття збереглися. Світової цивілізації, як єдиного цілого, ще не існує, а поняття про неї вже є.

Поняття, виражаючи сутність предметів, явищ ніби спрощує, огрубляє дійсність. Але в той же час, акцентуючи увагу на сутності, воно поглиблює наше знання про предмет, наближає нас до пізнання дійсності. Воно стає інструментом поглибленого пізнання навколишнього світу і самої людини.

Найбільш загальні поняття, що виражають сутнісні особливості загальних зв'язків і відносин об'єктивної дійсності, виконуючи функцію пізнавального і перетворюючого відношення людини до світу, набувають значення категорій. Особливістю категорій є їх всезагальність. Ця всезагальність може виявлятися стосовно всієї дійсності, до всіх її сфер (причинність, необхідність, випадковість, сутність, явище і т.п.), чи до певних сфер, у рамках яких вони застосовуються. Тому можна говорити про категорії науки, моралі, політики, мистецтва, релігії, філософії. Категорії виконують функцію як аналізу, так і синтезу. За допомогою категорій розкриваються загальні зв'язки, відносини, закономірності розвитку дійсності.

Судження — це така форма раціонального ступеня пізнання, яка за допомогою взаємозв'язку понять дає знання про предмет у його зв'язках і відносинах, розкриває специфіку самого предмету. Звичайно виділяють судження одиничності (тертя є джерело тепла); особливості (механічна, тобто особлива, форма руху є джерело тепла); всезагальності (будь-яка форма руху здатна перетворитися на будь-яку іншу форму руху).

У цій послідовності суджень виявляється послідовність поглиблення і розширення пізнавального ставлення людини до дійсності. Різні види суджень у взаємозв'язку виражають закономірності становлення і розвитку процесу пізнання.

Умовивід — форма раціонального ступеня пізнання, що шляхом взаємозв'язку суджень веде до одержання нового знання. Судження, на основі яких робиться висновок, називаються посилками. Ці судження служать вихідними знаннями для умовиводу. Умовивід, як вихідне знання, відіграє важливу роль в аналізі та доказі. Через взаємозв'язок суджень розкриваються об'єктивні зв'язки і відносини між предметами, явищами, їхніми властивостями.

Важливу роль у процесі пізнання відіграє інтуїція. У практичному й теоретичному освоєнні світу його результати фіксуються не тільки в усвідомленій формі, але й закріплюються в підсвідомості. Тому, при пошуку відповідей на ті чи інші питання шуканий результат зі сфери підсвідомості може перейти в сферу усвідомленого. Інтуїція виступає і як деяка підказка і як пряма відповідь на питання, до якого дослідник не міг прийти шляхом логічного аналізу дійсності. Інтуїція завжди базується на результатах теоретичного і практичного освоєння світу, закріплених як у сфері підсвідомості, так і в сфері усвідомленого ставлення до світу.

Усі форми раціонального ступеня пізнання взаємозалежні між собою, це тільки ланки єдиного процесу пізнання. Тільки у взаємозв'язку вони дозволяють людині освоювати навколишній світ, розширювати і поглиблювати знання про світ і про саму себе.

Слід зазначити, що раціональний ступінь пізнання тісно пов'язаний з чуттєвим. Вони взаємодоповнюють один одного.

Проблема істини в пізнанні, її критерії

Метою пізнавального ставлення до дійсності є досягнення істини.

Найважливішим завданням пізнавального ставлення людини до світу і до себе є одержання істинного знання, що дозволяє їй використовувати ці знання для активного впливу на світ, на саму людину для забезпечення своєї життєдіяльності.

Під істиною слід розуміти перевірену практикою відповідність змісту знань про предмети і явища, дійсності, достовірність знань про світ і про людину. Істина — це складний процес проникнення людини в сутність предметів, явищ, у якому знаходить свій вираз відповідність розумового образу об'єктивно існуючому процесу, а також цілеспрямоване відношення до нього суб'єкта, що пізнає.

Істина завжди конкретна. Абстрактної істини немає. Конкретність істини полягає насамперед у тому, що будь-яке наше знання є відображенням реально існуючої конкретної дійсності.

В істині варто виділити три її сторони. По-перше, істина має об'єктивний зміст, тому що в ній відбиті властивості, зв'язки предметів і явищ, що існують поза людиною. По-друге, істина містить в собі момент відносності, який полягає в тому, що ступінь достовірності, масштабність, глибина, багатогранність істинного знання завжди обмежений історичними умовами, рівнем пізнавальних здібностей, можливостей і засобів, а також характером і спрямованістю практичного і пізнавального відношення людини до світу. По-третє, істина містить в собі момент абсолютності, який полягає в тому,щов ньому має місце знання, достовірність якого, перевірена практикою, зберігається в процесі подальшого пізнання і практичного освоєння світу людиною. Абсолютність істини характеризується тим, що в ході пізнавальної і практичної діяльності людина повніше освоює навколишній світ. Звичайно, вичерпати пізнання світу людина ніколи не зможе, тому що сам світ нескінченний і безмежний, безмежні пізнавальні і практичні аспекти відношення людини до світу і до себе.