Розділ «6. ПРАКТИЧНО-ДІЯЛЬНА ПРИРОДА І СУТНІСТЬ ПІЗНАВАЛЬНОГО ВІДНОШЕННЯ ЛЮДИНИ ДО ДІЙСНОСТІ»

Практика як реальний процес життєдіяльності людини, як процес матеріального перетворення світу складає основу універсальної сутності людини як істоти, здатної зробити предметом своєї свідомості і волі закони будь-яких речей і процесів. Людина освоює дійсність не тільки на рівні її безпосередньо сприйманих властивостей, але і на рівні її закономірних і загальних зв'язків. Вихід на цей сутнісний рівень, перехід межі наявного буття, зумовлені самим характером практичного відношення, що виступає завжди запереченням природної і суспільної даності. І тут варто підкреслити, що практика розуміється не просто як чуттєво-предметна діяльність, а як особливий суспільний процес, який хоча і складається з дій окремих індивідів, проте, узятий загалом, має відносну самостійність стосовно них. Він (процес) розвивається за законами, що не залежать від волі і свідомості людей і не можуть бути зведені до динаміки одиничної практичної дії.

На відміну від окремих актів людської життєдіяльності практика являє собою сукупну діяльність усіх людей у їхньому історичному розвитку. Категорія практики відбиває інтегральний характер людської діяльності, що співпадає з поняттям життєдіяльності, де предметно-чуттєве перетворення світу, перетворення суспільних відносин і самоперетворення, тобто зміна самої людини, утворюють єдиний соціальний процес.

У найзагальнішому плані природу практики можна виразити в такий спосіб: практика являє собою специфічну форму суспільного буття людей. Вона визначає специфічний характер способу життєдіяльності людини (як людини). Практика як матеріально-предметна діяльність містить у собі такі моменти: ціль, предмет діяльності, засоби, саму цілеспрямовану діяльність. Через мету і реалізацію мети практика зв'язується з пізнавальним процесом.

У процесі взаємодії між суб'єктом і об'єктом у свідомості людини відбувається формування цілі і визначення засобів її реалізації, що, у свою чергу, породжує суперечності між ідеальною ціллю і відсутністю наявності її змісту в дійсності. Тому людина через практичну діяльність прагне до реалізації даної цілі. Процес визначення цілей, таким чином, становить єдність двох моментів — ціле-формування (ідеального визначення цілі) і цілереалізації (реального втілення цілі в об'єктивну дійсність). Завершення процесу формування цілей полягає у втіленні суб'єктивного ідеального в об'єктивному матеріальному — можливість переходить у дійсність.

Доцільно звернути увагу ще на один важливий момент цілепокладаючої практичної діяльності. В якості засобів пізнання часто сприймаються абстрактні певні властивості, які відповідають цілі і природі предмета. Але ці властивості повинні бути втілені в реальному носії. Реальний же предмет, крім властивостей, визначених ціллю, має інші, неспіввіднесені з нею властивості, що переносяться незалежно від намірів на результат. Крім того, засіб, будучи створений як реальний елемент, починає жити власним життям.

вступає у взаємозв'язки і відносини, непередбачені даним приватним життям, породжуючи тим самим незаплановані наслідки і результати. Таким чином, людина у своїх цілях виходить за межі можливостей існуючих засобів, а створювані нею засоби в дійсності завжди виходять за рамки, що відводяться їм конкретними цілями. Створюваний людиною світ завжди багатший, багатогранніший, стихійніший, ніж це закладено людською свідомістю. У реальному житті діяльність завжди виходить за межі ідеальних проекцій і створює, крім запланованого, багато інших наслідків, що не містяться в даній цілі.

За тією ж схемою в процесі досягнення певних цілей суб'єкт створює і певні фрагменти суспільних відносин, ЦИМИ ЦІЛЯМИ непокладені, що спричиняє незаплановані наслідки в духовній сфері суспільства. У процесі діяльності суб'єкт також виробляє і свої власні здібності, знання, психологічні і світоглядні засади, що також не входить безпосередньо до змісту окремих цілей і може призвести до прямо протилежних (стосовно бажаного) результатів.

Ці факти свідчать про те, що практика, як особливий вид реальної діяльності, не є простою проекцією свідомості і за своїм сукупним результатом завжди виходить за межі ідеальних цілей. Тому рух практики — це перманентне розгортання проблемних ситуацій. Реалізація будь-якої цілі, будучи вирішенням раніше виниклої проблеми, разом з тим своїм сукупним результатом створює нову проблемну ситуацію, що потребує подальшої пізнавальної і практичної діяльності. У цьому відношенні людське буття (як в індивідуальному, так і в суспільному плані) — це завжди проблема, що вирішується і породжується на новому рівні, проблема, пов'язана із суб'єктивною творчістю й об'єктивним виникненням нового.

Структура пізнавальної діяльності виявляє свою синхронність з динамікою практики. Першою важливою умовою пізнання є насамперед наявність суб'єкта пізнання з його потребами, інтересами, з його цілями і того,щопізнається, — об'єкта пізнання. Об'єкт же пізнання є тим, на що спрямоване пізнання, про що потрібно одержати знання. Пізнання в цьому відношенні є "перенесення" змісту об'єкта у свідомість, точніше перетворення предметного змісту на зміст свідомості.

Істотною умовою пізнання виступає те, що пов'язує суб'єкт і об'єкт пізнання. Пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта припускає наявність деякої загальної основи, на якій відбувається їх взаємозв'язок і взаємодія, тобто такої сполучної ланки, що робить пізнання можливим. Пізнання виникло й існує завдяки тому, що обслуговує певним чином процес життєдіяльності людей, тобто має соціальну цінність. Суспільною функцією пізнання визначається його необхідність як особливого виду людської діяльності. Таким чином, ціль, заради якої здійснюється пізнання (тобто його суспільна роль), є певною умовою пізнання. Цей момент ще важливіший тим, що ним, власне кажучи, визначається і власне ціль пізнання — істина. Суспільство є споживачем істини й хибності, однак споживання саме істини лежить в основі самого існування суспільства, яким є виробництво і відтворення матеріального життя. Зв'язок людини зі світом здійснюється безпосередньо через органи чуття. Тому чуттєвий досвід (чуттєве пізнання) складає невід'ємну сторону пізнавального процесу. Не можна виключити з пізнання і теоретичний ступінь, що полягає у відповідній логічній обробці чуттєвих даних, результатом якої є проникнення в приховані, істотні зв'язки речей. Пізнання неможливе також без використання певних засобів — методів пізнання, що служать вирішенню різних пізнавальних завдань. Завдяки їм здійснюється рух пізнання від одиничного до загального, від безпосереднього до опосередкованого, від явища до сутності. Людське пізнання неможливе і без мови. Це випливає з ролі пізнання усередині суспільної практики. Мова забезпечує фіксацію, об'єктивацію результатів пізнання (тобто доводить їх до суспільної форми, робить суспільним надбанням). Мова забезпечує також спадковість процесу пізнання, а отже, і можливість його як соціально цінного феномена. І, нарешті, як будь-яке суспільне явище, пізнання проходить процес розвитку, що відповідає загальному історичному розвитку практики. Збагачення, збільшення пізнання є результатом цього розвитку. Історичний розвиток пізнавального процесу складає його істотний момент, невіддільний від його природи і суспільної функції.

У процесі взаємодії людей із природою відбувається формування органів і здібностей людського пізнання. Це надає право говорити, що практика деякою мірою формує і суб'єкт пізнання. Розглядаючи це питання в ширшому аспекті, варто підкреслити, що формування суб'єкта відбувається як самопородження людини в процесі практичної діяльності. Проблема зв'язку суб'єкта й об'єкта також вирішується через практику. Взаємозв'язок людини і світу здійснюється насамперед за допомогою практичної діяльності.

Важливе значення має практика для перевірки об'єктивності пізнання. Критерій істини визначає (виявляє, доводить до нашої свідомості) адекватність (чи неадекватність) знання його об'єкту. Він же одночасно встановлює і те, наскільки знання відповідає своїй власній цілі, своєму призначенню, своєму "поняттю". Критерій істини обґрунтовує пізнання особливим чином — з погляду його власної вищої міри, якою є істина. Чи збігається зміст знання з об'єктивно-предметним змістом, можна перевірити в діяльності, яка, включаючи в себе момент загальності, одночасно має статус безпосередньої дійсності. Пізнання нерозривно пов'язане з волею. Воля є проявом самої природи людини — того, чим вона є і на що вона здатна, переборюючи перешкоди, обмеження, що кореняться в її кінці. Воля не стільки факт, скільки можливість — можливість протистояти долі, можливість переступити межі реального буття. Людина завжди оточена безліччю обмежень. Однак вона наче відштовхується від них для реалізації своєї волі.

У людині, у властивій їй споконвічній незавершеності і свободі вибору закладене те, що її реальність — це потенційна можливість. Вона не є ще такою, якою вона є, — такою вона лише повинна стати, її життєдіяльність — це безупинний процес становлення і розвитку людської сутності. Те, що стало результатом, відразу ж перетворюється на передумову подальшого розвитку, подальшого поступального руху в майбутнє. Тому людина, тільки розвиваючи свої пізнавальні здібності, засоби, можливості і реалізуючи результати процесу пізнання у вільній творчій діяльності, може стати справжнім суб'єктом соціальної дійсності, творцем власного щастя.

Результати пізнавального ставлення людини до світу і до себе знаходять своє реальне втілення в системі понять і категорій. Тому і філософське осмислення дійсності неможливе без формування відповідного понятійно-категоріального апарату.

Контрольні питання

Рекомендована література