Розділ «Американський футбол»

На американський футбол мене восени 2007-го підсадив Мігель Ґонзалес, мексиканець, із яким я ділив студентську квартирку під час навчання в Королівському технологічному інституті у Швеції. Він став першим, хто терпляче, упродовж щонайменше трьох тижнів, пояснював мені правила. Із до сьогодні не зрозумілих мені причин Мігель був фанатом посередньої вже майже протягом двох десятиліть команди «Чиказькі Ведмеді».

В Україні про американський футбол мало хто знає, а ті, хто щось десь чув, майже напевно плутають його з більш примітивним «бий-біжи» регбі. Насправді американський футбол є напрочуд видовищним, інтелектуальним та офіційно найскладнішим командним видом спорту у світі. Це підтверджує Книга рекордів Гіннеса (повне зібрання правил гри ледве вкладається у тристасторінкову книгу), а більшість термінів дуже непросто перекласти й адаптувати будь-якою мовою.

Щоб переконати в цьому людину, яка майже напевно не бачила жодного матчу, мушу почати з історії. Американський футбол еволюціонував із північноамериканської командної гри ХІХ століття, котра, якщо не вдаватися в подробиці, була схожа на регбі. У стислому викладі її зміст такий: є дві команди, одна нападає (володіє м’ячем), інша захищається. Команда, що нападає, має чотири спроби, щоби проштовхати м’яч (або гравця з м’ячем) на відстань десяти ярдів крізь захист суперника. Якщо це вдається, команда отримує чотири спроби на наступні десять ярдів і так далі. Якщо м’яч у такий спосіб донесли до кінця поля, це тачдаун — сім очок[154]; якщо захист зупинив нападників неподалік «рогатих» воріт, команда нападу може спробувати забити крізь них м’яч ногою, це польовий гол — і три очки; якщо нападників зупинили на значній відстані від воріт, вони передають м’яч гравцям суперника, й ті починають власну атаку. Важливо, що м’яч уперед можна було лише нести. Кидати м’яч уперед не дозволялося.

Схематично це можна представити так: двадцять двоє дебелих чоловіків зіштовхуються по центру поля; половина з них намагається прорубати в захисті коридор для гравця, що несе м’яч, решта — власне, захист — силкується цього гравця завалити.

Малюнок 1. Шикування гравців на 32-ярдовій лінії перед початком розіграшу в американському футболі кінця ХІХ — початку ХХ століть (для продовження драйву команді нападу потрібно за чотири спроби доставити м’яч до як мінімум 22-ярдової лінії; м’яч можна лише нести)

Гра була довгою, нудною і невидовищною. Що ще гірше — вона була небезпечною. У місці найбільшого скупчення гравці зіштовхувалися із неймовірною силою. Вони мали на головах схожі на танкістські шапочки шкіряні шоломи, які сяк-так захищали від ударів, що могли проломити череп, однак аж ніяк не убезпечували від струсу мозку. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть гра була не просто травматичною, а смертельно небезпечною. 1905-й став найкривавішим роком в історії футболу: у «Чикаго Триб’юн» порахували, що того року вісімнадцятеро молодих гравців загинуло від зіткнень і ще сто п’ятдесят дев’ять отримало травми голови. На той час у футбол грали студенти престижних університетів, тобто серед загиблих були переважно юнаки із заможних родин, майбутня еліта. Країною прокотилася хвиля протестів із вимогою заборонити гру, і зрештою у справу втрутився 26-й президент США Теодор Рузвельт, наказавши будь-що зробити футбол безпечнішим. На початку 1906-го Комітет із питань правил погодив першу та найважливішу зміну в правилах, після якої гра змінилася назавжди: гравцям команди нападу дозволили пасувати м’яч уперед. Відтепер під час розіграшу команда нападу могла обирати, чи прориватися по землі (виносний розіграш), чи посилати м’яч уперед повітрям (пасувати було дозволено лише раз за розіграш: гравець, який упіймав м’яча за лінією зіткнення, далі міг лише нести його в руках).

Що це дало? Якщо раніше два десятки дебелих чоловіків зіштовхувалися на крихітній ділянці в центрі поля, то тепер команда нападу могла розосередити своїх гравців уздовж лінії зіткнення, тим самим змушуючи команду захисту відтягувати своїх гравців до бровок, аби прикрити потенційних ресиверів, і в глиб поля для підстрахування. Це розвантажило лінію зіткнення, разюче зменшивши і кількість футболістів, і силу зіткнень у центрі поля (див. мал. 2).

Малюнок 2. Зміна шикування гравців після запровадження пасу вперед

І це був лише початок. Запровадження пасу вперед спричинило процес поступової спеціалізації футболістів. Один із гравців нападу під час розіграшу повинен був вирішувати — кидати м’яча ресиверу чи віддавати раннін-беку, щоби той проривався по землі. Він не мав бути дебелим, швидким чи витривалим, натомість мусив уміти читати захист, якнайшвидше вирішувати, як атакуватиме його команда, та гарно кидати м’яча. Так з’явився квотербек — лідер нападу.

Квотербеку потрібен час на ухвалення рішення. Частина гравців нападу, які раніше тупо кидалися на захист, почала формувати довкола нього захисний «конверт», бар’єр, що дає змогу квотербеку вичікувати, поки не звільниться з-під опіки якийсь із ресиверів, а тоді віддати йому пас. Так виокремилися лайнмени нападу — гравці, що захищають квотербека. Лайнмени майже не рухаються і не ловлять м’яча, їхнє завдання — зупинити захисників, що атакують квотербека, тобто що більшою є маса лайнмена, то краще для команди. На ці позиції почали брати порівняно неповоротких, але надзвичайно масивних атлетів. На сьогодні зріст лайнменів складає не менше як 193 см, а вага перевищує 140 кг. Збільшення габаритів лайнменів нападу потягло за собою відповідне збільшення габаритів лайнменів захисту, чиє завдання — прорватися крізь «конверт» і завалити квотербека до того, як він віддасть пас.

Із ресиверами все навпаки, вони почали «тоншати». Сучасний ресивер — це високий, рухливий і прудконогий атлет, що вміє маневрувати на швидкості та втікати від захисників. Синхронно з ресиверами (щоби встигати за ними) еволюціонували корнербеки. Раннін-беки стали здебільшого кремезними та присадкуватими, щоби «пірнати» під височенних лайнменів і таранити лайнбекерів. І так далі…

За менш як десятиліття одинадцятеро однотипних гравців перетворилися на чітко структуровану когорту, що складається з квотербека, ресиверів, лайнменів, раннін-беків і тайт-енда, і кожен із них відзначається відмінними від решти фізичними параметрами, починає розіграш із визначеної позиції та має вузьку, чітко окреслену роль під час розіграшу. Нудний і кривавий футбол початку ХХ століття несподівано трансформувався в живі шахи. Плейбук (тобто збірка схем атакувальних розіграшів) хорошої команди часто налічує не менш як тисячу сторінок, і кожен із нападників зобов’язаний вивчити його задовго до початку польових тренувань. Так само команди захисту розробляють і відпрацьовують десятки різноманітних шикувань для успішного протистояння нападникам.

Малюнок 3. Приклад шикування перед розіграшем. Напад: КВ — квотербек; ЛН — лайнмени нападу; ЦЛ — центральний лайнмен; ТЕ — тайт-енд; ФБ — фулбек (гравець, який зазвичай прокладає шлях раннін-беку, також може прориватися з м’ячем самостійно чи отримувати пас); РБ — раннін-бек; РВ — ресивери. Захист: КБ — корнербеки; ЛЗ — лайнмени захисту; ЛБ — лайнбекери; СС — сильний сейфті; ВС — вільний сейфті.

На мал. 3 зображено приклад шикування нападу та захисту перед розіграшем.

Нижче приклад (один із тисяч можливих) переміщень гравців нападу під час розіграшу.