Розділ «Вступ»

У IX ст. в центрі європейського материка утворилася нова велика держава східних слов'ян. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. У вітчизняних писемних джерелах вона виступає під назвою “Руська земля" або “Русь", в іноземних — “Русь".

В історичній літературі найчастіше зустрічається назва “Київська Русь", оскільки центром цієї східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ. З часом історики ввели в науковий обіг термін “Давня Русь", що, на їх думку, більше відповідає визначенню того періоду руської історії, що охоплює XII — XIII ст. Цей термін уживається стосовно аморфної сукупності земель-князівств, що, як вважають дослідники, не становили єдиної політичної структури. Поширеною є також назва “Давньоруська держава", вона стала своєрідним замінником двох перших термінів, щоправда, без певного змістового наповнення цього поняття і чітких хронологічних рамок.

Термінотворчий процес зумовлювався не тільки потребами пошуку найвідповіднішої наукової дефініції для перших століть вітчизняної державності, а й ідеологічними настановами. Так, поширений в історіографії XIX — початку XX ст. термін “Київська Русь" несподівано зазнав репресій у радянський час. Історики і редактори, принаймні в Україні, старанно уникали назви “Київська Русь" і вводили нейтральні — “Давня Русь", “Давньоруська держава". Незбагненна парадоксальність ситуації полягала в тому, що термін “Київська Русь" виник не в Києві, а в Москві і Санкт-Петербурзі.

Аналогічна термінологічна розмаїтість має місце і в іноземній історіографії, присвяченій Русі. В ній рівноправно вживаними є терміни “Київська Русь", “Руська держава", “Русь", “Русь-Україна". Остання назва набула особливого поширення в працях українських істориків діаспори, у яких спостерігається тенденція взагалі до заміни слова “Русь" словом “Україна", без скільки-небудь переконливого наукового обґрунтування. Навіть словосполучення “Русь-Україна" не відповідає історичним реаліям IX — XIII ст. Посилання на М.С. Грушевського тут не зовсім коректні. Його фундаментальна праця “Історія України-Руси" має таку назву тому, що висвітлює історичний процес упродовж цілого тисячоліття, отже — і Русі, і її спадкоємиці України. А двотомне дослідження, присвячене давньоруському періоду історії, назване М.С. Грушевським “Київська Русь".

Слово “Україна" в часи Русі не було власною назвою ні цілої держави, ні якоїсь її конкретної частини, ні народу. В літописах домонгольського періоду воно зустрічається всього тричі і завжди у значенні окраїни землі — князівства.

Під 1187 р. у посмертному літописному панегірику переяславському князю Володимиру Глібовичу записано: “И плакашася по немъ ecu Переяславци... о нем же Украина много постона”[1]. У 1189р. галичани запросили на князювання Ростислава Берладнича, який прийняв запрошення і виступив із Смоленська до Галичини: “И приѣхавшю же ему ко украинѣ Галичькой и взя два города Галичькыи и оттолѣ поиде к Галичю”[2]. У 1213 р. Данило Романович з братом Васильком повернули під свою владу “Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ, и всю Украйну”[3].

Із контексту цих літописних статей — 1187, 1189 і 1213 рр. — видно, що в них ідеться про окраїнні території Переяславського, Галицького і Володимирського князівств, і вводити це локально-географічне визначення в назву держави Русь немає жодних підстав.

Що стосується інших термінів історіографічного походження, то вони також не вповні адекватні явищу, яке означають. Жоден із них, по суті, нічого не додав до літописних назв першої східнослов'янської держави — “Руська земля” або “Русь'. Логічно при наявності історичної назви користуватися нею, а не її замінниками. Але зробити це не просто. Історіографічні терміни мають широке і тривале вживання, з ними асоціюються конкретні історичні реалії і відмовитись від цих, хай і умовних, але узвичаєних назв практично неможливо.

Київській Русі присвячена велика наукова література. Вітчизняна історіографія має ряд фундаментальних монографічних досліджень, у яких розгорнута широка панорама історичного розвитку однієї з найбільших держав середньовічної Європи. В українській історичній науці це праці М.І. Костомарова та М.С. Грушевського. Незважаючи на переважання сюжетів південноруської історії — як природного підґрунтя української — Русь висвітлювалась названими авторами у її повному територіальному, хронологічному та історико-культурному обсягах. У монографії “Київська Русь М.С. Грушевський підкреслював, що в його викладі історії України-Руси хоч і відсутня місцева історія північно-західних і північно-східних областей (які лежали за межами української колонізації), але детально розглядається спільна культурна спадщина, якою володіли східноєвропейські племена в епоху творення Київської держави, і ті спільні умови розвитку культурного і суспільного процесу, що поширювались і на провінції Київської держави[4]. Безпосереднім продовженням Київської Русі, згідно з М.С. Грушевським, стала Галицько-Волинська держава XIII — XIV ст., але тенденція до зміщення політичного центру на захід визначилась уже в давньоруський період історії.

Аналогічний підхід характеризує і праці російських істориків (М.М. Карамзіна, С.М. Соловйова, В.И. Ключевського), з тією лише різницею, що, на їх думку, природним продовженням Київської стала Північно-Східна Русь і політичний центр держави вже з 60-х років XII ст. перемістився з Києва до Володимира-на-Клязьмі.

Обидві концепції, по суті, продовжили традиції місцевого літописання епохи феодальної роздробленості, згідно з якими історичними правонаступниками Київської Русі виступали, в одному випадку, Галицько-Волинська держава, в іншому — Північно-Східна Русь.

У радянській історіографії панівною була точка зору, за якою Київська Русь після 30-х років XII ст. розпалась на 14 — 15 незалежних земель-князівств. При такому підході суспільно-політичне життя всієї країни, хоча і діалектично-суперечливе, штучно обмежувалось кордонами окремих земель, а загальна перспектива історичного розвитку Русі зовсім втрачалася.

У руслі цієї офіційної концепції розвивалась і українська історіографія. Поодинокі випадки критичного ставлення до неї викликали різко негативну реакцію. Істориків, які обстоювали єдність Русі на чолі з Києвом упродовж IX — 40-х років XIII ст., називали “києвоцентристами”, що досить близько було до звинувачення в українському націоналізмі.

Українські історики діаспори в переважній своїй більшості розуміли Київську Русь в етнографічних межах українського народу; все, що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала органічного зв'язку з Києвом. Це відповідає концепції М.С. Грушевського, згідно з якою “південь був колискою культурного і суспільного укладу Київської Русі, а найдавніша епоха українського життя майже співпадає з поняттям історії цієї останньої”[5].

На жаль, тенденція обмежити зміст поняття “Київська Русь” лише територіальними межами сучасної України має місце і в наш час. І не лише в історичній белетристиці, а й у працях деяких істориків. Така тенденція не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Неупереджений їх аналіз показує, що Київська Русь IX — XIII ст. становила цілісний державний організм, хоч і вражений феодальним сепаратизмом. На першому етапі її існування (з IX по 30-ті роки XII ст.) сформувалися всі основні інститути влади (князь, собор, снем, віче, ряд), внутрішня адміністративно-територіальна структура, визначилися державні кордони. Політична форма являла собою ранньофеодальну монархію з виразними елементами федералізму.

На другому етапі (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) Русь стала федерацією відносно самостійних князівств на чолі з Києвом і великим київським князем як старійшиною руських князів. Київ хоч і втратив багато з своєї колишньої величі, але лишався політичним центром країни, символом її етнокультурної єдності, церковною столицею. У домонгольський період його не могли заступити ні Володимир-на-Клязьмі, ні Галич.

У пропонованій праці, як і в ряді попередніх[6], автор відійшов від схеми поземельного чи регіонального викладу історії Русі, а розглядає її в повному соціально-політичному, економічному, етнокультурному і територіальному обсягах. Така позиція дозволяє глибше осягнути те значне історичне явище, яким була Київська Русь, простежити еволюцію її державного розвитку, єдність історико-культурного життя всіх її складових частин, що перебували у тісній взаємодії з Києвом і між собою.

Колись невідомий автор “Задонщини”, оспівуючи перемогу руських полків на полі Куликовому, вважав за можливе подивитись на сучасну йому Русь з висоти київських гір: “Взыдем на горы Киевская, и посмотрим славного Днепра, и посмотрим по всей земле Руской”. Для кінця XIV ст. заклик цей сприймається як анахронізм. Ні з Києва, ні з будь-якого іншого міста загальноруський горизонт на той час уже не проглядався. Але для IX — початку XIII ст. він був природним — “усю Руську землю” справді можна було оглянути лише з висоти київських гір.