Розділ «Епілог»

Диявол у білому місті
Остання межа Статуя Республіки після пожежі на Перистилі, 1894 рік


Ярмарок


Ярмарок-виставка потужно й надовго вплинув на психіку американського народу — і в великих, і в малих масштабах. Батько Волта Діснея Еліас брав участь у будівництві Білого міста; можливо, чарівне королівство Волта — наступник цієї країни мрій. Звичайно, ярмарок справив неабияке враження на сім’ю Діснея. Будівництво принесло їм такі гроші, що, коли пізніше того року в Еліаса народився третій син, батько із вдячності до покровителя виставки хотів дати малюкові ім’я Колумб. Проте дружина Флора не погодилася, і сина назвали Роєм. Наступним з’явився на світ Волт — 5 грудня 1901 року. Виставку відвідав письменник Л. Френк Баум і художник-ілюстратор Вільям Воллес Денслоу, який із ним працював. Грандіозність виставки відобразилася у створеному їхньою фантазією образі країни Оз. Японський храм на Лісовому острові зачарував Френка Ллойда Райта і, можливо, вплинув на його славнозвісні «Будинки прерій»[60]. Виставка надихнула президента Гаррісона зробити 12 жовтня державним святом — Днем Колумба, у який сьогодні відбувається кілька тисяч парадів протягом триденних вихідних. Жоден карнавал з 1893 року на обходиться без свого «мідвею» і оглядового колеса, а в кожній продуктовій крамниці можна знайти харчі, з якими людей познайомила виставка. «Shredded Wheat» дожив до наших днів. У кожному будинку — безліч лампочок розжарювання, які живляться від змінного струму. І те, і друге довели свою придатність до масового використання саме на виставці; майже кожне місто й містечко має свій куточок Давнього Риму — милий серцю банк із колонами, бібліотеку чи пошту. Так, вони, може, обписані графіті, десь обсипається фарба, але за ними все одно стоїть світло й гордість Білого міста. Навіть у Меморіалі Лінкольна в Вашингтоні можна побачити спадщину Всесвітньої виставки.

А найбільше ярмарок вплинув на те, як після нього американці сприймають свої міста й архітекторів. Тепер уся Америка (а не лише кілька покровителів архітектури) дивиться на міста під таким кутом зору, під яким не дивилася до того. Елігу Рут сказав, що виставка «вивела наш народ із хащ буденності до нового уявлення про архітектурну красу та шляхетність». Генрі Демарест Ллойд вважав, що ця подія відкрила широким верствам американців «можливості суспільної краси, корисності й гармонії, про які вони до того не могли й мріяти. Ніяка подібна картина не могла б в інший спосіб увійти в прозаїчну монотонність їхнього щоденного буття, і це відчуватиметься в розвитку народу і в третьому, і в четвертому поколінні». Виставка навчила людей, занурених у повсякденні турботи, що не треба сприймати місто лише як темні, брудні й небезпечні бастіони прагматизму. Місто може бути й прекрасним.

Вільям Стед одразу відчув силу цієї події. Образ Білого міста і його різкий контраст із Чорним містом надихнув його на книжку «Якби Христос прибув у Чикаго» — її часто вважають початком руху «За красиве місто», метою якого стало піднести американські міста до рівня великих міст Європи. Як і Стед, суспільні діячі всього світу сприймали Біле місто як ідеал, за який варто боротися. Вони просили Бьорнема застосувати й у їхніх містах такий самий загальний принцип побудови міста, що й у Білому місті. Він став піонером сучасного міського планування. Бьорнем створив загальноміські плани для Клівленда, Сан-Франциско й Маніли і дав пориванням зламу століть ожити й розгорнутися, втіливши уявлення вашингтонського мера Ланфана про ідеальне місто. У всіх цих випадках він не вимагав винагороди.

Допомагаючи створити новий план Вашингтона, Бьорнем умовив голову Пенсільванської залізниці Александра Кассатта прибрати вантажні колії з центральної алеї, завдяки чому й існує нічим не порушений зелений простір від Капітолію до Меморіалу Лінкольна. Просили в Деніела Бьорнема допомоги з плануванням також інші міста, зокрема Форт-Ворт, Атлантік-сіті й Сент-Луїс, але він їм відмовив, бо мав зосередитися на найновішому своєму плані — для міста Чикаго. З роками чимало аспектів того плану було втілено, наприклад створення прекрасної зеленої стрічки парків понад озером і «Диво-милі» на Мічиган-авеню. В одній із частин приозерного парку, названій Бьорнем-парком на його честь, розташований стадіон «Солджер-філд» і Музей природничих наук Філда, які також спроектував видатний архітектор. Цей парк тягнеться на південь вузькою зеленою смугою понад берегом озера до самого Джексон-парку, де у виставковому Палаці красних мистецтв, переробленому в міцну споруду, тепер розташований Музей науки й промисловості. Музей стоїть над лагуною з Лісовим островом — тепер місцем таким диким і зарослим, що Олмстед би задоволено всміхнувся — хоча, звичайно, знайшов би й підстави для критики.

На початку ХХ століття велика виставка стала предметом гарячих дискусій між архітекторами. Критики стверджували, що ярмарок знищив чиказьку архітектурну школу, її особливу мову і замінив це на оновлене поклоніння застарілим класичним стилям. По-папужому повторювана від тези до тези, ця думка спочатку набула виразності завдяки цікавій особистій динаміці, через яку це твердження стало важким, а в умовах багатолюдних задушливих приміщень, де відбувалися наукові дебати, — навіть небезпечним.

Не хто інший, як Луїс Саллівен, уперше й найголосніше засудив архітектурний вплив великого ярмарку, але вже наприкінці свого життя й після смерті Бьорнема.

У Саллівена після виставки справи йшли не дуже добре. Протягом першого року післявиставкової депресії фірма Адлера й Саллівена отримала лише два замовлення, а 1895 року — жодного. У липні 1895 року Адлер пішов із фірми. Саллівенові було тридцять вісім років, він не був здатний підтримувати ті зв’язки, які могли б дати потім йому достатньо нових замовлень, які б його забезпечували. Він був індивідуалістом і людиною інтелектуально зверхньою. Коли колега-архітектор спитав Саллівена, як йому покращити свій проект, той відповів: «Коли б я вам сказав, то ви б навіть не зрозуміли, про що я кажу».

Його практика не вдавалася, і Саллівен мусив залишити свій кабінет в «Аудиторіумі» і продати свої будинки. Він почав сильно пити та вживати психотропні препарати — броміди. За період між 1895 і 1922 роками Саллівен збудував лише двадцять п’ять споруд — приблизно по одній на рік. Час від часу він ходив до Бьорнема по гроші, хоча й не зовсім зрозуміло, чи він намагався їх позичати, чи продавав Бьорнемові предмети мистецтва з власної колекції. У щоденнику Бьорнема від 1911 року згадується: «Завітав Луїс Саллівен, хотів ще грошей Д. Х. Б.». Того самого року Саллівен написав на низці малюнків: «Деніелу Х. Бьорнемові, з найкращими побажаннями від його друга Луїса Г. Саллівена».

Але Саллівен пересипав свою автобіографію 1924 року перебільшеними звинуваченнями на адресу Бьорнема та впливу виставки на маси людей, які заходили у її браму. Класицизм Білого міста залишив такий глибокий слід, стверджував Саллівен, що прирік Америку на ще півстоліття наслідування. Ярмарок був «заразою», «вірусом», формою «прогресуючого церебрального менінгіту». На його думку, наслідки цього явища були фатальними. «Ось так Архітектура померла на землі вільних і в оселі мужніх — на землі, яка проголошує свою палку демократію, винахідливість і кмітливість, унікальне дерзання, підприємливість і поступ».

Невисока думка Саллівена про Бьорнема й виставку могла бути врівноважена хіба що надзвичайно високою думкою про власну особу та свою роль, яку він вбачав у тому, щоб принести в архітектуру щось свіже й суто американське. Френк Ллойд Райт підняв прапор Саллівена. Саллівен звільнив його 1893 року, але пізніше Райт і Саллівен потоваришували. У міру того, як сходила академічна зірка Райта, сходила й зірка Саллівена. А от Бьорнем упав з небес. Серед архітектурних критиків та істориків стало гарним тоном вважати, що Бьорнем у своїй ненадійності й рабському потуранні бажанню класики дійсно вбив американську архітектуру.

Але ця думка є занадто примітивною, як нещодавно визнали деякі історики й архітектурні критики. Виставка розбудила в Америки бажання краси й сама собою стала необхідним явищем, яке сформувало таких людей, як Френк Ллойд Райт і Людвіґ ван дер Рое.

Особисто для Бьорнема виставка стала надзвичайним тріумфом. Завдяки їй він виконав обіцянку, дану колись батькам, і став найбільшим архітектором в Америці. Під час ярмарку також відбулася подія, значущість якої для Бьорнема пройшла повз його найближчих друзів: і Гарвардський, і Єльський університети надали йому ступінь почесного магістра, визнаючи його заслугу в будівництві виставки. Обидві церемонії відбувалися в один день. Він прибув на гарвардську. Для нього це визнання було формою розплати. Те, що він колись не зміг вступити до обох університетів — заперечення «правильного початку» для нього, — переслідувало Бьорнема все життя. Навіть через багато років після отримання тих відзнак, намагаючись вплинути на Гарвард, щоб на навчання умовно взяли його сина Деніела, який на вступних іспитах зірок з неба не хапав, Бьорнем писав: «Йому потрібно знати, що він — переможець, а щойно він про це знатиме, то покаже себе вповні, як колись зміг і я. Для мене одне з найтяжчих розчарувань у житті стало те, що хтось не підтримав мене тоді в Кембриджі… і не пояснив відповідальним особам, що я можу».

Бьорнем показав себе в Чикаго у найважчій праці. Живуче уявлення про те, що більше для краси виставки зробив Джон Рут, його дратувало. «Те, що було зроблено до моменту його смерті, — то був легкий натяк на план, — стверджував він. — Враження щодо його ролі поступово вибудовувалося кількома людьми, близькими друзями й здебільшого жінками, які, природним чином, коли виставка виявилася прекрасною, бажали сильніше пов’язувати свою пам’ять [61] із нею».

Смерть Рута стала важким ударом для Бьорнема, але й дала йому свободу стати ширшим, кращим архітектором. «Багато хто ставив питання, чи є втрата містера Рута непоправною», — писав Джеймс Еллсворт у листі до біографа Бьорнема Чарльза Мура. Еллсворт зробив висновок, що смерть Рута «пробудила в містері Бьорнемі такі якості, які в іншому разі не розвинулися б, принаймні так швидко, якби містер Рут залишився живий». Поширена думка завжди полягала в тому, що Бьорнем вів справи фірми, а Рут малював усі проекти. Бьорнем «більшою чи меншою мірою покладався» на мистецький талант Рута, стверджував Еллсворт, але й додавав, що після смерті Рута «ніякої подібної думки не виникало… навіть з його дій не було помітно, що колись він працював із партнером чи не завжди діяв в обох напрямках».

У 1901 році Бьорнем збудував «Фуллер-білдінґ» у трикутному перетині, де Тридцять третя стрит сходилася з Бродвеєм у Нью-Йорку, але мешканці сусідніх будинків вбачали в його вигляді подібність до відомого господарського знаряддя і прозвали будівлю «Праскою». Бьорнем і його фірма будували й далі десятки інших споруд, зокрема крамницю «Gimbel’s» у Нью-Йорк, «Filene’s» у Бостоні, обсерваторію Маунт-Вілсон у Пасадені (штат Каліфорнія). Із тих двадцяти семи будинків, які в межах чиказького «Кола» збудували вони з Джоном Рутом, нині залишилися тільки три, серед них і «Рукері», де бібліотека на верхньому поверсі не набагато змінилася від часу тієї чарівної зустрічі в лютому 1891 року, і «Reliance Building», чудово перероблений на готель «Бьорнем». Ресторан при готелі зветься «Етвуд» на честь Чарльза Етвуда, який став головним проектувальником після Рута.

Бьорнем став одним із перших тогочасних прихильників захисту природи. «До наших часів, — зауважував він, — люди не ставилися до природних ресурсів ощадливо, але віднині ми маємо поводитися саме так, якщо не є настільки аморальними, щоб зруйнувати ті умови, в яких житимуть наші діти». У нього була велика, хоча й не вельми доречна, віра в автомобілі. Коли знайдеться заміна коневі як засобу пересування, «скінчаться нещастя варварства», — писав він. «Коли настане ця зміна, вона буде істинним кроком вперед у русі цивілізації. Не буде ні чаду, ні газів, ні кінського сміття, повітря, і вулиці стануть чистими та свіжими. Хіба це не означає покращення здоров’я і настрою в людей?»

Зимовими вечорами в Іванстоні вони з Марґарет ходили кататися з Френком Ллойдом Райтом і його дружиною. Бьорнем став завзятим гравцем у бридж, хоча було відомо, що грав він геть недотепно. Він обіцяв дружині, що після виставки працюватиме не так напружено. Але цього не сталося. Він пояснив Марґарет: «Я вважав, що виставка — то було напружене життя, але й бачу, що швидке просування вперед у всіх цих важливих справах дарує мені повноту дня, тижня чи року».

Здоров’я Бьорнема почало погіршуватися на початку ХХ століття, коли йому минуло п’ятдесят. У нього розвинувся коліт, а 1909 року він дізнався, що має діабет. Обидві недуги змусили його до більш здорового харчування. Діабет пошкодив його серцево-судинну систему та спричинився до інфекції в ступні, яка мучила його решту життя. З роками він став цікавитися надприродним. Якось пізно ввечері в Сан-Франциско, в бунгало на вершині Твін Пікс, овіяній туманом, — то була його «халабуда» під час чергового будівництва, — він розповів другові: «Коли б я мав на це час, то, напевне, зміг би довести, що життя триває й після смерті, що випливає з необхідності, філософськи висловлюючись, вірити в абсолютну й усесвітню силу».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Диявол у білому місті» автора Ерік Ларсон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Епілог“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи