Розділ «Епілог»

Він знав, що його пора закінчується. 4 липня 1909 року, стоячи з друзями на даху «Reliance Building», озираючи любе його серцю місто, він промовив: «Ви побачите його гарним. Я вже не побачу. Але воно неодмінно буде гарним».

Відпуст

Шум у вухах, біль у роті й безсоння ніяк не давали спокою Олмстедові, і скоро в його очах з’явилася порожнеча. Він став забудькуватим. 10 травня 1895, через два тижні після свого сімдесят третього дня народження, він писав до свого сина Джона: «Сьогодні вперше для мене стало очевидним, що на свою короткочасну пам’ять мені вже не можна покладатися». Йому було сімдесят три роки. Того літа, у свій останній день у бруклінському кабінеті, він написав три листи до Джорджа Вандербільта, де казав приблизно те саме.

У той період у вересні 1895 року, який він назвав «найгіршим тижнем його життя», він зізнався своєму другові Чарльзу Еліоту: йому страшно, бо він у такому стані, що скоро йому доведеться лягти в психіатричну лікарню. «Ти навіть не уявляєш, як мені страшно, що може бути визнано за доцільне відправити мене до “відповідного закладу”, — писав він 26 вересня. — Що завгодно — тільки не це. Мій батько був директором божевільні; уперше й востаннє попрацювавши там і побувавши за лаштунками кількох подібних місць, я надзвичайно їх жахаюся».

Втрата пам’яті прогресувала. У нього розвинулася депресія і параноїдальні страхи. Він звинувачував свого сина Джона, що той плете «інтригу», щоб усунути його з фірми. Дружина Олмстеда Марі відвезла чоловіка до сімейного будинку на острові в штаті Мен, і там його депресія посилилася, він став схильним до насильства. Бив свого коня.

Мері й сини зрозуміли, що Олмстедові вони мало чим можуть допомогти. Чоловік став некерований, слабоумство посилювалося. З великим жалем і, можливо, також із чималим полегшенням Рік прилаштував батька до психіатричної лікарні Мак-Ліна у Веверлі (штат Массачусетс). Пам’ять в Олмстеда ще не настільки зруйнувалася, щоб не розуміти: він сам оформив територію лікарні. Це його не втішало, бо він одразу побачив там те саме явище, яке погіршувало майже всі його витвори — Центральний парк, «Білтмор», Всесвітню виставку й багато інших. «Вони не дотрималися мого плану, — писав він, — прокляття!»

Олмстед помер о другій годині ночі 28 серпня 1903 року. На його похорон, дуже скромний, прийшли тільки родичі. Дружина Мері, котра бачила, як цей великий чоловік згасав на її очах, не змогла прибути.

Оглядове колесо принесло 200 000 доларів прибутку на виставці й простояло там до весни 1894 року, коли Джордж Ферріс розібрав його й переніс у північну частину Чикаго. На той час, щоправда, атракціон втратив і новизну, і кількість пасажирів, яку гарантував «Мідвей». Колесо почало забирати гроші. Ці втрати на додачу до витрачених на перенесення 150 тисяч і збитків, завданих компанії Ферріса подальшою економічною депресією, змусили Ферріса продати більшу частину свого права власності на колесо.

Восени 1896 року Ферріс і його дружина розійшлися. Вона поїхала додому до батьків, а він переїхав до готелю «Duquesne» в центрі Піттсбурґа. 17 листопада 1896 року його забрали до лікарні «Mercy Hospital», де він помер через п’ять днів — очевидно, від черевного тифу. Винахідникові було тридцять сім років. Рік по тому його попіл усе ще залишався в поховальників, які кремували його тіло. «Місіс Ферріс було відмовлено в передачі попелу, — пояснив поховальник, — бо в покійного залишалися ближчі родичі». У панегірику двоє друзів сказали, що Ферріс «не розрахував свої сили й витривалість і помер як мученик власних поривань до слави й великих звершень».

У 1903 році чиказька компанія, що займалася знесенням будинків, купила те колесо на аукціоні за 8150 доларів і встановила його на Торгівельній виставці в Луїзіані 1904 року. Там колесо знову стало прибутковим і принесло новим господарям 215 000 доларів. 11 травня 1906 року господарі підірвали колесо динамітом, щоб здати в брухт. Перший потужний вибух, як очікувалося, мав би відірвати колесо від підпор і кинути його на бік. Але ні — колесо поволі закрутилося, неначе бажало востаннє пройти один оберт до небес. Воно розпалося під власною вагою, перетворившись на гору погнутої сталі.

Сол Блум, король «Мідвею», вийшов із виставки значно заможнішим молодим чоловіком. Він вклав великі гроші в компанію, яка закуповувала харчі з коротким терміном зберігання і розвозила їх найновішими вагонами-холодильниками в далекі міста. То була чудова, перспективна справа. Але коли страйк робітників Пуллмена зупинив увесь залізничний рух через Чикаго, усі харчі в вагонах зіпсувалися. Справа прогоріла. Але він був ще молодим, і до того ж це був Блум. На рештки грошей він придбав два дорогі костюми, з огляду на те, що, хоч за яку справу він візьметься далі, вигляд у нього при цьому повинен бути презентабельний. «Зрозуміло було лише одне… — писав він. — Банкрутство мене жодним чином не засмутило. Я починав з нічого, і зараз я знову ні з чим. Принаймні баланс сходиться. Усе навіть краще: я встиг чудово погуляти».

Блум, урешті, дійшов до того, що став конгресменом і одним із творців хартії заснування ООН.

Виставка принесла Буффало Біллу мільйон доларів (на сьогоднішні гроші — близько 30 мільйонів), і на них він заснував містечко Коді в штаті Вайомінг, зробив цвинтар і територію для ярмарку в Норт-Платт (штат Небраска), розплатився з боргами п’ятьох церков містечка, придбав редакцію газети у Вісконсині та просував театральний талант молодої красивої актриси Кетрін Клеммонс, чим поглибив і так серйозний конфлікт зі своєю дружиною. У якийсь момент вона навіть спробувала отруїти Білла.

Паніка 1907 року зруйнувала його «Дикий Захід» і змусила найматися в цирки. Чоловікові вже перевалило за сімдесят, але він і далі скакав верхи в білому капелюсі зі срібним гаптуванням. Помер він у Денвері в домі своєї сестри 10 січня 1917 року, не маючи грошей навіть на власний похорон.

Теодор Драйзер одружився із Сарою Осборн Вайт. У 1898 році, через два роки після публікації «Сестри Керрі», він писав до Сари: «Я пішов до Джексон-парку й подивився, що залишилося від тієї славної Всесвітньої виставки, де я навчився любити тебе».

Він постійно їй зраджував.

Для Дори Рут життя з Джоном було подібне до життя на кометі. Шлюб привів її у світ мистецтва та грошей, де все видавалося жвавим і сповненим енергії. Гострий розум чоловіка, його музичний талант, оці витончені довгі пальці, настільки помітні на кожній фотографії, наповнили її дні таким світлом, яке ніколи вже не сяяло для неї після смерті Джона. Наприкінці першого десятиліття ХХ століття вона писала в листі до Бьорнема: «Для мене настільки багато означає те, що ви думаєте про мене всі ці роки, чи доброї ви думки про те, що я робила. Щоразу, коли я замислююся над цим, мене опосідають важкі сумніви, і слово підтримки від того, хто так прекрасно прославив його життя, надає мені нових сил. Якщо обов’язок жінки полягає в тому, щоби сповнитися захопленням перед наступним поколінням і скромно передати вогонь далі, то, гадаю, я заслужила на слово похвали».

Але вона знала, що зі смертю Джона двері в оте ясне королівство перед нею лагідно, але міцно зачиняються. «Якби Джон був живий, — писала вона Бьорнемові, — усе було б інакше. Під стимулом його бадьорого, яскравого життя я була б його дружиною і матір’ю його дітей. І це було б цікаво!»

Патрік Юджин Джозеф Прендерґаст постав перед судом у грудні 1893 року. Прокурором виступав адвокат у кримінальних справах, якого держава найняла саме для цієї справи.

Його звали Альфред С. Трюд.