Розділ XLVI

— Слухай, Джо, — сказав Мартін другого дня давньому приятелеві. — Тут на Двадцять Восьмій вулиці живе француз. Він збив собі добрий гріш і повертається тепер на батьківщину. У нього є гарненька, добре устаткована невелика парова пральня. Коли ти вже нагулявся, то на початок це для тебе як знахідка. Ось тобі гроші й адреса. Купи собі пристойний костюм і о десятій годині приходь до цього чоловіка. Він тобі покаже пральню і, якщо вона сподобається й варта своєї ціни — дванадцять тисяч, — скажеш мені, і пральня твоя. Ну, а тепер забирайся. Я зайнятий. Зайдеш пізніше.

— От що, Марте, — повільно мовив Джо, закипаючи гнівом. — Я прийшов, щоб з тобою побачитися. Розумієш? На дідька мені твоя пральня. Я хотів, як давній друг, погомоніти з тобою, а ти мені суєш якусь пральню. Знаєш, що я тобі скажу?.. Іди з своєю пральнею під три чорти!

Він хотів вийти з кімнати, але Мартін схопив його за плечі й крутнув.

— Джо, не дурій! А то я тебе, як давній друг, так натовчу, що довго пам'ятатимеш. Розумієш? Ото будеш?..

Джо рвонувся й хотів відштовхнути Мартіна, але той тримав його міцно. Тісно переплівшись, вони закрутилися по кімнаті і раптом наткнулися на стілець, розтрощили його на тріски, а самі впали на підлогу. Джо лежав на спині, розкинувши безвільно руки, а Мартін уперся йому в груди коліном.

Коли Мартін пустив його, він ледве віддихався.

— Ну от, тепер можна погомоніти, — сказав Мартін. — Зі мною не так просто. Насамперед я хочу закінчити з пральнею. А тоді вже приходь і побалакаєм, як давні друзі. Кажу тобі, зараз я зайнятий. От дивись.

У цю мить в кімнату ввійшов слуга, несучи цілу купу листів та журналів.

— Хіба ж я можу це читати й розмовляти з тобою? Іди владнай усе з пральнею, а тоді поговоримо.

— Ну, гаразд, — нехотя погодився Джо. — Я гадав, що ти просто хочеш спекатись мене, та бачу, що помилявся.

Але якби битися насправжки, ти б мене нізащо не подужав. Я б тебе так схопив…

— Добре, ми колись надінемо рукавиці й тоді побачимо, — сказав Мартін, усміхаючись.

— Згода! Як тільки куплю пральню. — Джо простягнув кулак. — Бачиш? Це тобі не жарт.

Коли Джо, нарешті, пішов, Мартін полегшено зітхнув.

Йому стало важко з людьми. Він докладав страшенних зусиль, щоб поводитися з ними ввічливо. Вони його стомлювали, а всякі розмови дратували. Люди його неприємно бентежили, і, ледве привітавшись до них, він уже шукав приводу їх збутися.

Мартін ще довго не читав пошти. Нерухомо сидів у кріслі, і в голові його снували якісь уривки думок, короткі проблиски поринулого в дрімоту розуму.

Нарешті, він випростався й почав переглядати кореспонденцію. Було там з десяток листів, де його просили автографа; далі йшли послання від професійних прохачів та всіляких диваків; один винайшов вічний двигун, другий доводив, що земна поверхня — це внутрішня частина порожньої кулі, третій просив фінансової допомоги, щоб купити південну частину півострова в Каліфорнії і організувати там комуністичну колонію. Чимало листів було від жінок, які хотіли з ним познайомитись, і один такий лист навіть розсмішив Мартіна: до конверта було вкладено квитанцію про оплату місця в церкві — це мало бути доказом побожності і добропорядності адресатки.

Видавці й редактори журналів теж засипали його листами — одні вимолювали в нього книжки, інші рукописи, його бідні, зневажливі рукописи, що для їх розсилання поштою він мусив колись нести до заставника останню одежину. Було тут кілька несподіваних чеків з Англії за передрук його творів та аванси за переклади. Його англійський агент повідомляв про договір з німецькими видавництвами на переклад трьох його книжок і що вийшло друком шведське видання, за яке йому, щоправда, нічого не належало, бо Швеція не підписала Бернської конвенції. Було також суто формальне прохання про дозвіл на переклад з Росії, яка теж не була учасником конвенції.

Потім Мартін перейшов до купи газетних вирізок, що надсилало йому бюро, і читав там про себе, про те, якого розголосу набрали його твори. Увесь свій доробок він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його неймовірна слава. Він захопив читачів так само, як і Кіплінг, котрий, бувши тоді близький до смерті, раптом так зацікавив юрбу, що вона шалено накинулась на його книжки. Мартін пригадав, як та сама всесвітня юрба, що читала й вихваляла Кіплінга, не розуміючи в ньому ані слова, через кілька місяців напалася на нього й змішала з болотом. Мартін посміхнувся. Певно, і його через кілька місяців чекає така сама доля. Але він обдурить цю юрбу. Він буде тоді далеко, в південних морях, житиме в очеретяній хатині, торгуватиме перлами й копрою, вутлим човном перестрибуватиме через рифи, ловитиме акул та боніт і полюватиме на диких кіз у горах над долиною Тайохае.