Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Історія Країни Трьох Рік

До того, як тонкі сталеві лінії залізничних доріг пробили собі шлях крізь дикі простори, Пристань Атабаска була мальовничим порогом, переступивши який людина потрапляла до таємничої, сповненої пригод великої білої Півночі. Місцеві індіанці досі називають її Іскватам — «двері», що відкривають шлях до низин Атабаски, Невільничої ріки та ріки Маккензі. Цю місцевість важко відшукати на мапі, але вона існує, адже її історія впродовж ста сорока років творилася життями, сповненими романтики, трагедій і пригод, і забути її не так легко. Сто п’ятдесят миль старої стежки на північ відділяють це місце від Едмонтона. Поява залізничного шляху наблизила Пристань до цього осередку цивілізації, але завивання дикої глушини досі лунає навколо, як і тисячу років тому, і континентальні ріки несуть свої води до Північного Льодовитого океану. Може, тут здатна втілитися заповітна мрія агентів з продажу нерухомості, адже ловці наживи — найненаситніші азартні гравці в світі стікаються сюди труськими потягами у ледь освітлених ліхтарями вагонах, а з ними прибувають машиністки, стенографістки, поширюється мистецтво друкованої реклами; і золотим правилом тих, хто продає клаптики землі за тисячі миль довірливим людям, сповненим надій, є «Чини з іншими, як вони вчинили би з тобою». Інші ділки розгорнули тут законний промисел обміну й торгівлі, накидаючи оком на незліченні скарби Півночі, що лежать між Великими порогами Атабаски і полярним морським узбережжям. І все-таки прекраснішою за мрії про швидке збагачення є давня лісова легенда, за якою духи померлих в глушині відступають під навалою створінь із заліза й пари, а тому тисячі покійних П’єрів і Жаклін, стривожені, постали зі своїх могил у Пристані Атабаска, шукаючи спокою далі на півночі.

Адже саме вони, П’єр і Жаклін, Анрі та Марі, Жак і Жанна своїми засмаглими руками відчиняли й зачиняли ці двері сто сорок років поспіль. Усім тим рукам досі підкорюється дикий світ за дві тисячі миль від їхнього порога — Пристані Атабаска. І рипить паровоз, тягнучи на південь те, що прибуло сюди човнами лише кілька місяців тому.

Через той поріг темні очі П’єра й Жаклін, Анрі та Марі, Жака і його Жанни вдивляються в блакитні, сірі, часом водянисті очі руйнівної цивілізації. Там нелюдський виск локомотива зливається з прадавніми наспівуваннями ріки, а вугільний пил носиться в повітрі лісів; вищить фонограф, з якого раз у раз ллється le violon[46], і П’єр, Жак, Анрі більше не почуваються королями землі, повертаючись із далеких країв із безцінною здобиччю хутра. Більше вони вже не вихваляються, розповідаючи про свої гучні пригоди, і не співають диких матроських пісень, бо вже нема навколо звичної старої глушини. Бо вже є цілі вулиці в Пристані Атабаска, і готелі, і школи, а ще правила й приписи новітнього характеру, які лякають і найсміливіших зі старих мандрівників.

Здається, лише вчора не було тут ніякої залізниці, і величезний світ дикої природи простирався між Пристанню й північним кордоном цивілізації. І коли з’явилася перша чутка, що паровий звір фут за футом прогризає собі шлях крізь ліс, болото і непролазний торф’яник, ця новина розлетілася на дві тисячі миль вгору і вниз уздовж річкових шляхів. Пречудовий жарт, блискучий взірець гумору, найсмішніше з того, що доводилося чути П’єру, Анрі й Жаку за все життя. І коли Жак хотів висловити П’єрові крайню ступінь недовіри, він казав:

— Це буде, мсьє, коли паровий звір дістанеться Пристані, коли корови пастимуться з лосями, а ми будемо сіяти хліб он на тих болотах!

І «паровий звір» прийшов, корови паслися там, де раніше ступали лосі, а врожай тепер СПРАВДІ збирали біля самих великих боліт. До Пристані Атабаска ввірвалася цивілізація.

На північ від містечка, на дві тисячі миль лежали землі, які належали мешканцям річкового узбережжя. А сама Пристань, що до появи залізниці нараховувала двісті двадцять сім душ, слугувала місцевим діловим і фінансовим центром, що існував тут із незапам’ятних часів. Сюди з південних земель прибував увесь вантаж, призначений для відправки на північ; тут на річковій гладіні були збудовані величезні баржі, що доправляли вантаж звідси на край землі. Саме з Пристані найкращі річкові команди вирушали в довгі подорожі назустріч пригодам, і сюди ж, за рік чи більше по тому маленькі баркаси й великі каное привозили плату дорогоцінними хутрами.

Тож майже півтора століття великі судна з довгими веслами й горластими командами спускалися ВНИЗ за течією до Північного Льодовитого океану, тоді як менші судна зі ще більшими відчайдухами на борту підіймалися по ріці НАГОРУ до цивілізації. Ріка, як просто називають її мешканці Пристані, — це Атабаска, чиї джерела лежать у верхів’ях британських Колумбійських гір, у яких дослідники Баптист і Маклеод поклали життя в пошуках її колиски. Вона тече повз містечко — повільний і могутній велетень, що прокладає собі прямий шлях до північного моря. З її течією вирушають річкові команди. Для П’єра, Анрі та Жака це справжня подорож із одного кінця світу на інший. Атабаска закінчується, вливаючись у Невільничу ріку, а та впадає у Велике Невільниче озеро, і крізь його вузеньке гирло води потрапляють до ріки Маккензі, що несе їх на тисячу миль далі до моря.

Протягом цього довгого водного шляху можна бачити і чути чимало. Це життя. Це пригода. Це таємниця, романтика, небезпека. Тут так багато легенд, що жодні книги не здатні вмістити їх усі. Вони написані на обличчях чоловіків і жінок. Вони лежать, поховані в могилах, таких давніх, що давно поросли деревами. Пригодницькі історії, сповнені трагедій, кохання й боротьби за життя! І як людина просувається далі й далі на північ, так само змінюються історії подій, що сталися колись.

Бо світ змінюється, змінюється сонце, змінюються людські племена. В липні Пристань Атабаска бачить сонце сімнадцять годин на добу, Форт-Чиппевіан — вісімнадцять, Форт-Резолюшен, Форт-Сімпсон і Форт-Провіденс — дев’ятнадцять, Велике Ведмеже озеро — двадцять одну, а Форт-Макферсон, на самому березі полярного моря — двадцять дві-двадцять три години на добу. А в грудні той самий час триває темрява. Зі світлом і темрявою так само змінюються чоловіки, змінюються жінки, змінюється саме життя. Але, бачачи це, П’єр, Анрі та Жак САМІ залишаються незмінними і так само співають старих пісень, згадують колишні кохання, дивляться ті самі сни й вічно вклоняються тим самим богам. Тисячі небезпек зустрічали вони, і завжди їхні очі палали любов’ю до пригод.

Грім порогів і завивання бур не лякають їх. Вони не знають страху перед смертю. Схопившись з нею, вони борються з азартом і радіють, перемагаючи. Їхня кров червона й густа. Їхні серця великі. Їхні душі у співі підносяться до небес. І водночас вони прості, як діти, і якщо бояться, то наївно й по-дитячому. Бо в їхніх серцях живуть забобони. А ще, напевно, в них тече королівська кров. Адже принци, їхні сини й найблагородніша французька шляхта були першими шукачами пригод, які двісті п’ятдесят років тому приїздили сюди, з мереживними гофрованими манжетами на рукавах і рапірами при боці, в пошуках цінного хутра, яке коштувало більше, ніж якби було з чистого золота. І сьогодні вустами цих П’єрів, Анрі і Жаків з їхніми Марі, Жаннами й Жаклін промовляють голоси їхніх давніх предків.

І ці голоси розповідають безліч історій. Іноді, як шепче вітер, бо вони дивні, химерні і можуть промовлятися лише стиха. Такі історії не лягають друкованим текстом на папір — їх слухають дерева біля рудих вогнищ таборів уночі. Коханці розповідають їх радісними сонячними днями. Деякі з них складаються в пісні. Деякі передаються з покоління в покоління, від батька до сина — легендарні пригоди дикого світу. І щороку нові оповіді переходять із вуст до вуст, із хижки до хижки, з найвіддаленіших низин Маккензі до самого краю світу, розташованого в Пристані Атабаска. Бо посеред трьох рік завжди народжується романтика, трагедія, пригода. Ніколи не забудуть історію про те, як Фоллетт і Лядусер влаштували скажене змагання — хто швидше перепливе Бистрину Смерті — через кохання до дівчини, яка чекала на другому березі. Або про те, як Кемпбелл О’Дун, рудоволосий велетень із Форт-Резолюшена, бився з цілою величезною командою, намагаючись утекти з донькою капітана баржі.

І команда обожнювала О’Дуна, хоча й побила його, бо ці сильні люди півночі люблять сміливість і зухвалість. Легенда про загублену баржу, яка зникла на очах тих людей, підіймаючись усе вище й вище, просто в небеса, досі розповідається й переповідається суворочолими людьми, глибоко в очах яких досі жевріють вогники невгасимої віри у надможливе. Ті самі люди досі з хвилюванням розповідають дивну та неймовірну історію Гартсгоупа, англійського аристократа, який урочисто відплив на Північ зі своїм моноклем і безпрецедентним багажем, і який приєднався до племінної війни, став вождем племені Собачих Ребер і одружився з маленькою темноокою індіанською красунею з лискучим волоссям, нині матір’ю його дітей.

Та найглибші, найзахопливіші історії — це історії про довгу руку Закону, руку, що сягає на дві тисячі миль від Пристані Атабаска до полярного узбережжя, руку Північно-Західної королівської кінної поліції.

Одну з цих історій ми й збираємось розповісти — історію Джима Кента і Маретти, прекрасної маленької богині Долини Мовчазних Людей, у чиїх венах напевне текла кров воїнів — і прадавніх королев. Історію тих часів, коли в місті ще не було залізниці.

Роздiл 1

У душі Джеймса Ґренфелла Кента, сержанта Королівської Північно-Західної кінної поліції, не лишалося жодного сумніву. Він знав, що помирає. Лікареві Кардіґену, своєму доброму другові, він довіряв безмежно, а той стверджував, що жити йому зосталося лічені години — може, навіть лічені хвилини чи секунди. Це був незвичайний випадок — один шанс із п’ятдесяти, що він протримається два чи три дні, і жодного шансу, що протягне довше. З кожним ковтком повітря міг настати кінець. Історія медичної та хірургічної науки вже знала такі випадки.

Сам Кент анітрохи не відчував наближення смерті. В нього був ясний розум і все ще добрий зір. Болю не було, лише час від часу підвищувалася температура. І голос його звучав винятково природньо й спокійно.