Розділ без назви (11)

1

Вибух, що закриває білий світ — хтозна, який у його житті, — і Яків прокидається. Різкий біль пронизує його тіло. Десь коло серця. Не можна й ворухнутися.

«Невже таки гаплик? — думає. — От тобі й століття. Три місяці всього не дожив. Нє, трохи більше. Али й штирьох не набереться».

Він лежав, не міг ворухнутися. Не міг і боявся. Колись так уже було. Тоді дохтурка, що мала дивне, незвичне для села ім’я — Вікторія, сказала, що, напевне, у нього був мікроінфаркт. Хоча серце у вас, Якове Платоновичу, сказала, як у молодого. «Того й живу», — подумав Яків. Авжеж, на серце не скаржився ніколи. Од покійного батька таке дісталося. Той смалив тютюн, як холєру, нажив болячку в льохких. Олька тепер каже, що, судячи з усього, був у діда Платона рак, али що вона може знати, й ни бачила, щитай, діда николи. А серце було добре, як і в нього, Якова. Стико пережив, стискалося хіба, али ж ни боліло. А тут — мікро... Господи, й вимовити трудно. Раптом засміятися з тої вимовлячки захотілося, тико ж повернутися не мона, й коли сміх прийшов, то різонуло, аж в очах потемніло. Йолькина мати, потемніло, хоч у хати й так темно, як у ступи. Артем, той каже — як у негра в дупі. Та нє, не в дупі, в жопі, каже, по-тамтешньому, і вже по-своєму, по-московськи. Непутьовий син у нього вийшов, хоть і офіцер. Кіко раз до себе кликав, се’дно ж роботи там не має. Али нє, сидьма сидить у тій своєї Расєї.

«Якби був той маленький телефон, то подзвонив би», — подумав Яків.

Ті телефончики, мобілки, типерка, щитай, усеньке село має. Помрете, казала Олька, то й нихто не довідається. Хіба я прийду, та пізно буде. А так би подзвонили, коли що. Ніби він міг би подзвонити, як умре. Дурна баба, хоть і дочка.

І тут Яків почув дивний звук. Наче хтось тихенько, зовсім тихенько з тамтого боку стіни пиляє. Маленькою пилочкою, мовби боїться хазяїна сполохати. Злодії? Та злодії нинішніх часів через двері нахабно лізуть, а то й геть теї двері виламують. Тоді що ж то таке?

Яків таки усміхнувся. Не засміявся, а посміхнувся. Бо зрозумів — то сюрчить цвіркун. Авжеж, цвіркун, цвіркунисько. Запізнілий гість, неспальникякийсь осінній, що не знати чого озвався.

«Відспівує він мене чи що?» — сердито подумав Яків.

Зараза мала, все більше й голосніше сюрчить. Може, який піп, батюшка цвіркунячий?

Тут йому прийшла химерна думка — вони ж обоє цвіркуни. Бо ж те прізвисько перейшло не знати чого. Покійний батько казав, що його прабабусю, яка рота не закривала, і балачки нестримні вела, і в хорі церковному співала, Цвіркунихою прозвали. Так і повелося. А тепер і Ольку так позаочі кличуть, сам чув — Цвіркуниха. І Зосю так, бувало, прозивали — тая полька-Цвіркуниха. Полька Цвіркунова.

«Кепсько мині, Зосько, — подумав Яків. — Ни доживу, певне, до ста, як хотів. Ни доживу. Та й нащо? Затарандорила то Олька — мусите дожити. Ви-те ж у нас, як Мотрунка Песиха вмерла, найстаріший в селі. А того ни розуміє, дурна баба, що давно моє місце коло Зосі».

Цвіркун стих. Одспівав, виходить. А він ще живий. Хоть і ворухнутися не може. І в очах від однієї думки темніше за цюю довгу ніч темніє.

Яків поворухнувся. І зновика провалився кудись у безвість.

2

За вікном все ще стояла густа осіння нічаниця. І ще хтось стояв. У вікно заглядав. І Яків знав, хто то. Не Зося, ой, не Зося. І не злодій та душогуб якийсь.

Стоїть і проситься до хати Трохим, як не раз уже бувало. Бувало, й не витримував, виходив за поріг. Трохим тоді у темряву відступав. Тилько він чув, як дихає важко. Як тоді на стежці.

Теперка вийти не міг. То й став просити Трохима до хати. Хай би зайшов, розплатився. Він на все давно згідний.

Не зайде. Бо дух, ци примара, ци тінь невидима, зіткана з самої ночі, не може зайти. Тилько приходить. І кудись проситься.

В душу? У пам’ять?