— Що ви-те, дєдьку...
— Що, кажеш? — Яків зняв запобіжника. — Діти, кажеш? А в мене дітей нима? Цілих пятеро... Синові шостий місяць тико що пушов...
— Дєдьку Якове! — Трохим вже простягав до нього руки. — Присяй-бо, вас би не видав. Навіть, як катуватимуть...
— Катуватимуть? А хто казав, що болю боїться?.. Як дряпнуло тибе по руці... як плакав... А там пальці у дверях щемлять... На плиту гарячу садять... А хто не розказує... на своїх не доносить...
— Господи, дєдьку... Ви те ж мене вб’єте... Кождий хоче жити... Відпустіть, дєдьку... Святими присягаюсь.. Дітьми... Дєдочку...
Він поповз до Якова, простягаючи руки, і вже схопив за ногу.
Яків натис на курок. Раз і вдруге. Крик, схлип і тиша...
«Що ж я наробив?» — подумав. Відвернувся, занудило, затрясло. Ци на війні кого вбив — не знав. А тут, тут, Господи, зі свого села... Чоловіка Гандзі...
Він тоді йшов із лісу, а за ним ішов Трохим. Знав, що не наздожене. І боявся оглянутися.
Нє, тогді так не думав. Навить витяг далі тіло — хтось, певне, йтиме й помітить. От як було. Сусід, Петро Варчин, і натрапив.
4
Олька прибігла вранці — каже, серце підказало, що з батьком щось вночі сталося. Наробила рейваху, як узнала, що ворух нутися не може. Побігла, дохтурку привела. Тико не вмирайте, таточку, благала.
Дохтурка з печальними очима Вікторія Семенівна (Вікочка, Вікочка Семенівна, сокоріла коло неї Олька), поприкладала їдну й другу трубки — їдна довга, на якийсь дротині чи то шлангові, а друга широка, од мого дядька-лікаря, допотопна, але надійна, вірте мені, всміхнулася Вікочка. Розпитала та навіть вухом до грудей Якова приклалася, тоді сказала:
— Судячи з усього, у вас знову був мікроінфаркт, Якове Платоновичу. Можемо транспортувати вас до районної лікарні, а можна...
Тут вона не доказала, Яків подумав, оскільки дохтурка Вікочка шукала якесь слово, що неїна печаль схожа на довгоногого боцюна, що нияк не може жаби вполювати, а може, й грається з тою жабою.
Боцюн ішов до якогось берега, а Яків розумів, що біда його і на цей раз обминула. Тико посварилася.
— Мона, — сказав він. — Мона...
Спробував піднести руку, аби торкнутися жіночої руки. Дохтурка несподівано наблизила свою лапку до його майже чорної, спинилася.
— Я не певна, що Якову Платоновичу потрібне транспортування, — сказала вона. — Спокій — друг хворої людини. Як і рух — друг здорової. Тому я пропоную варіант, якщо ви погодитеся, я, звісно, не гарантую і, швидше за все, не маю права...
Далі була та дивовижа.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Століття Якова» автора Лис В.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (11)“ на сторінці 5. Приємного читання.