Розділ без назви (11)

Тиша. Страшна тиша тиш.

3

Того літнього надвечір’я Яків удруге побував у криївці. І знову здивувався — ще чистіше тут було. Штири лежаки (раніше два було, попарно спали). На стінці навіть поличка з’явилася, а на ній знизу миски, а зверху пару книжок. І долівка чисто прибрана.

Посиділи, погомоніли. По маленькій чарочці випили. А тоді Трохим до краю лісу взявся провести.

І вже на тій стежці й сказав, що не повернеться, що йде з лісу виходити, здаватися. Бо сказала ото Гандзя, був, був у неї, дядьку Якове, що приходили й востаннє попередили — не вийде з лісу, то в Сибір вивезуть. Ганьку разом з сином і донькою. А їм же там несолодко доведеться, дєдьку Якуве. Називав дядьком, хоч і правда, був молодим. Гандзя на шість літ, а він ще на два роки од свеї жінки.

— Жити хочу, дєдьку Якове, землю горати, дітей ростити. У світ вивести. Бо ж самі бачите, до чого йде. Частина наших за границю подалися, а тих, що лишилися, як щурів, убивають та із схронів викурюють... Ни буде ніякої України, чує моє серце.

Говорив Трохим, і розумів Яків — швидше себе, цим його, переконує сей чоловік.

«Діти?» — подумав раптом Яків.

Постав перед очима Пилип Грімотун з їхнього села, який тоже здався. Казали, цільний тиждень його допитували. І як після того дві сім’ї, яких видав як «пособніків», вивезли до Сибіру.

Відчув: цей чоловік, що перед ним іде й отако говорить, на все вже здатен. Готовий до всього. Сам себе переконує.

— Хіба ти не знаєш, що тих, хто здається, у «стрибки» записують та за своїми ганятися заставляють? — вимовив пошерхлими губами.

— То й нехай, — відказав Трохим. — Поганяюсь трохи. Та й ганятися нема, щитай, за ким. — І обернувся: — Ви-те, дєдьку Якове, завтра, а може, ще й сьоннє, підете й скажете хлопцям, щоб криївку покинули. Хай собі гинше місце найдуть.

«Он який ти добрий!» — подумав Яків.

І враз картина постала. Як його за Трохимовим доносом в емгебе забирають. А заберуть, бо ж у війну пособляв і тепер. Навряд чи й подивляться, що фронтовик. Оно на Павла Рукатого не подивилися, загримів. А тоже до Берліна дуйшов. Та й у Німеччині, скажуть, був, на німця робив.

Його-то заберуть. Али ж і Зосю з доньками, з сином малесеньким, з мамою старою — вивезуть. Ой, вивезуть. І як їм у тій

Сибіри прийдеться — в холоді, та на мерзлій бульбі й черствому хлібі... Зосі...

Просилася ж Зося — давай виїдемо, бо я ж полячка, і сім’ї мона... Не послухався. Куди з свого села... А мати...

Очі його опустилися додолу й наткнулися на велику ломаку, що обіч стежки лежала. Не стямився, як схопив до рук і Трохима по голові тарахнув.

— Ви що, дєдьку...

Трохим зновика обернувся, заточуючись, став з плеча німецького «шмайсера» знімати. Кинувся до нього, видер з рук автомата, штурхонув. Хирлуватий Трохим упав на траву.