Розділ без назви (11)

— Найщенслівіший таточко, — сміється Зося.

Кудись діваються його ревнощі. Бо ж, як приїхав, про медальйон, про чоловіка того розказав, що в піч німаки кинули, як Зося закричала:

— Тадик!

Тадик! Перша любов, он як!.. Зубами скреготнув. І одразу засоромився. Про себе подумай, сказав. Про свою придибенцію.

Відчував: щось обірвалося у Зосиному серці. А може, й нове поселилося. Кудись він сам відтіснений. Чи так здавалося?

А тепер він був ладен Зосю разом з сином високо на руках підняти. Навчився від Зосі цимало ніжних слів, яких соромився раніше вимовляти.

— Кажи: коханнєчко моє, — шептала Зося на вухо і, коли він мовчав, сердилася: — Кажи, дурнику. Мені тоє ваше словечко вельми подобається. Ци єзика вкусив? А може, й зєв, Свентий Єзус... Покаж.

Казав те слово, хоч справді трохи язик дерев’янів. Не вмів таких слів вимовлєти.

«Панські Цвіркуни», — кепкували в селі.

І от дождався сина. А Парасочка до того чєсу геть у красуню виросла. Як лозинка тоненька, білявка, з гордим, як у матусі, поставом голови. «Польське поріддя!» — часом мимоволі сердився Яків. Сердився про себе. Бо любив дедалі дужче старшу дочку. Дивною любов’ю любив, аж сам того лякався. Чим далі, тим дужче — в міру того як росла, випиналася, виструнчувалася Парасочка, як росли горбики грудей, випружнювалися й вабили до себе, як наливалися зеленкуватістю очі, великі й виразні, аж до болю, до щему в грудях, знайомого по Зосиних очах. І в якусь мить зловив себе Яків на думці — хочеться йому свою нерідну дочку як жінку мати. Під собою мати, а може, й до дерева притуливши. Як то Улянка і Зося любили.

Злякався тої чорної думки, аж за руку себе стис тогді. До стіни притулився, за якою Парасочка зникла. Дряпнув пальцем по руці, аж кровиця виступила.

Назовсім минулося відтоді.

Ще з більшою ніжністю ставився до Парасочки.

***

— Хто ти? — питає-шепоче тепер Яків того, що за вікном стоїть.

Питає в ночі, вітру, у пам’яті своєї, свого болю, страху. Може, й провісника смерти.

Той мовчить.

Зате знов озивається цвіркун. Сюрчить десь уже здалеку — тихо-тихо.

— Чого тобі? — питає вже цвіркуна Яків. — Живий я, щоби ти знав. Може, й переживу цею ніч. Бо хтось, видно, сторожить мою смерть.

Цвіркун, наче почувши його, замовкає.