Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Енна. Дорога до себе

Код пам’яті — любов

«Люди — допитливі істоти, дуже допитливі. Вони не терплять загадок, їм конче треба знати про собі подібних геть усе, аж до найменших подробиць, аж до вивертання нутра, особливо те, що стосується дитинства. Чомусь дитячі літа найбільше всіх цікавлять…»

А якщо ти сама не знаєш про цю свою пору нічого? Не знаєш, хто ти насправді, звідки, за ким так, здавалося б, безпричинно тужить твоя душа?

Історія Ірини-Ірис, що в основі сюжету нового роману Надії Гуменюк, — це своєрідна реконструкція пам’яті, пошуки свого «я», повернення до своїх витоків. Їй, останній гілочці колись розкішного дерева українського роду Христичів, обламаного холодними вітрами історії, доньці одного з «незгідних», які стали жертвами «покосів інтелігенції» у п’ятдесятих — шістдесятих роках, судилася дуже складна і драматична доля. Сирітство, дитячий будинок, у якому таких, як вона, намагалися не просто перевиховати, а й «перепрограмувати».

У двадцятому столітті експериментаторство таких «програмувальників» набуває обертів — у лабораторіях деяких дослідників-психіатрів, у гітлерівських нацистських таборах, у радянських спецлікарнях, куди запроторювали дисидентів. Такий спецзаклад облаштовують і в колишньому княжому замку, який у романі постає як символ тоталітарного зла й наруги над людською природою.

Стерти пам’ять, нашарувати іншу, створити таким чином нову людину, яку можна було б запросто позбавляти спогадів про минуле, зробити нібито щасливою, але головне — якою можна було б легко управляти… Цією божевільною ідеєю перейнявся і такий собі сучасний Мефістофель, який захотів не просто «поплескати Бога по плечу», а замінити Його собою. Зіркою на небосхилі його успіху і мала стати дівчинка-сирота. Страшний фінал доктора Сніга — як своєрідне застереження: жоден експеримент не повинен виходити за межі людської моралі. І як нагадування — без минулого немає майбутнього.

Роман — про пам’ять як головний стрижень не лише особистісної, а й суспільної ідентифікації людини. Читав (на одному подиху!) про Ірину-Ірис, а перед очима поставала доля нашого народу. Адже ще імператриця Катерина, коли йшлося про Україну, ставила своїм придворним історикам завдання: «ми зітремо їхній час», читай — пам’ять.

А ще цей роман — про всепереможну любов як своєрідний код пам’яті, яку вона воскрешає, повертає й оберігає, про вірність, про суголосся людських душ, про доброту і милосердя. Які вражаючі історії кохання: по-дитячому наївна і щемлива — хлопчика Грицика до маленької сусідки, печально-терпелива — Варвари Петрівни й Олександра Танасовича, палка і непідвладна ніяким випробуванням — Ірини-Ірис і Романа! Скільки в них світла і ніжності!

Роман поєднує щонайменше три жанрові різновиди — соціальний, філософський і пригодницький, хоча важко визначитись, який саме домінує в творі, настільки майстерно й щільно вони переплетені письменницею. Простір роману динамічний, рухомий і багатовимірний, події розгортаються в інтер’єрі двадцятого століття, на тлі тих перемін, які відбувалися в нашому суспільстві.

Ще однією особливістю є оповідь від першої особи, що не тільки підсилює ліричну складову, а й надає твору достовірності й переконливості та полегшує авторові пошук співчуття, співжиття, співавторства з боку читача. Цей літературний прийом несе в собі приховані ризики, оскільки робить автора беззахисним, адже всі проблеми, страхи і фобії героя читач може автоматично перенести і на його особу. Окрім того, цей прийом ще й вимагає від автора неабиякої ерудованості, принаймні в питаннях, які досліджуються в романі. Усі ці підводні рифи Надія Гуменюк обходить із майстерністю досвідченого лоцмана, демонструючи і вміння карколомно закрутити сюжет, і серйозні знання психології та літератури, які є професіями її головних героїв.

Роман «Енна» — це, поза сумнівом, яскрава з’ява в українській сучасній літературі, безумовний успіх Надії Гуменюк.

Володимир Шовкошитний, письменник, доктор філософії

Частина перша

Енна

Сірий «жигулик» знову на тому ж місці. Тільки вчора він ховався в шерензі інших чотириколісок, а сьогодні автостоянка порожня. Що й не дивно — п’ятниця, вечір. Усі нормальні люди давно вдома. Я належу до ненормальних. Тобто до тих, кому нормований робочий графік тільки сниться. Сьогодні в нас газетний день, а значить — повний аврал. Так завжди: впродовж тижня в кабінетах тихо, як у вусі, — всі десь ходять-бродять, бігають-літають, когось допитують, виникують «гарячі» теми, мовчки і затаєно «переливають» їх на папір або ж потай від шефа попивають каву в «Оріоні», що зовсім поруч, за рогом сусіднього будинку. Зате в п’ятницю…

Ця не виняток — усе за тим самим сценарієм. Зранку Вікторіо, наш відповідальний секретар, хвалився, що газету зверстано: «Нарешті зашлемо у друкарню вчасно і після сьомої розбіжимося по своїх нірках». А по обіді все полетіло шкереберть: це викинути, це замінити, це доповнити, це дописати, це уточнити, це перевірити…

— А що ви хочете? Живемо в час перемін: що хвилина — то новина, що день — то все догори дриґом. Тож шукайте найсвіжішу інформацію. Шукайте, шукайте, шукайте! На землі, в небесах і на морі! Бо, не дай Боже, проґавите якусь сенсацію і вона в суботу з’явиться в іншій газеті — в понеділок шеф усіх на порошок зітре! — грозиться Вікторіо.

Я сенсацій не ловлю. Не сенсацій також не пишу. Й узагалі, я не журналіст. У вихідних даних газети зазначено, що Енна Сніжницька — літературний редактор. Чому Енна, а не, скажімо, Інна чи Анна? Бо на те була воля татова. Отож, я коректор. А ще мене навантажили рубрикою «Приватні оголошення»: ювілейні вітання, подяки, згуби-знахідки, куплю-продам… Рубрика невелика — всього одна колонка на шістнадцятій шпальті. З’явилася вона недавно, в дусі перемін, як каже наш любий шеф Чистик, бо досі навіть натяк на якусь там приватність вважався б замахом на святая святих великої радянської держави — колективізм і всенародну власність.