Розділ «Брія»

Мороз та жалючий вітер лишились надворі, проте їй і далі було зимно. Подумати лишень — понад тисячу років минуло, а вона ще й досі не могла зігрітись. Там, вдома, подейкували — коли сніг лежатиме в місті понад сім днів, то світові неодмінно настане край. Тут, у вигнанні, світобудова могла вільно трощитися щотижня, проте ніхто про те не дбав. Тамтешні пророки закликали палити відьом, бо гіршої кари й на гадці не тримали… а дарма, студінь незгірша вогню, коли й не краща у справі заподіяння болю.

То що ж, терпи, небого, бо заслужила, бо ти і є відьма, із кров’ю на руках і крижаною самотою на серці.

Відображення скривилося, скорчене лютим сміхом. Згинь, потворо, згинь і пропади! Дарма що дужа і вільна, вона першою відвертає око, і примарний двійник у мідній рамі регоче їй у спину.

Червоний оксамит і м’яка верблюжа ковдра, гаряче вино і густий духмяний дим — їх не було вдосталь, і сон їй не йшов, і цурався спокій, і тільки жаль залишався поруч, присівши на краєчку ліжка та тримаючи її за руку. Хіба можна було щось заподіяти? Відьма, вона могла лише руйнувати, і буря, покликана нею, уже не корилася людській волі. Збагнувши, проте, свою провину, вона силкувалася спинити лихо, але не зуміла, не подужала… І він не розрадив її, а тільки кинув їй в лице свою сміховинну кривду. Здивована? Ні. Хто ж із них, володарів всесвіту, бачить далі власних бажань?

Нехай обривають телефонні дроти, вона не буде говорити зі сторонніми.

Той — за склом — єдиний свідок, який каже правду, єдиний суддя, чиї ухвали справді важать. Що він бачить — двійник в окладі, запнутому зеленим смутком? Оселю омани під покровами тіні? Чи помешкання честі, що збавила себе на дурні таємниці? Вона давно могла урвати злочинне безглуздя, кинувши правду скаженим собакам. Ну то нехай… Нехай прийдуть і візьмуть, коли знатимуть, що шукати!

Вона тулиться чолом до холодного скла, відкинувши останні сподівання зігрітись. Навіщо чекати тепла, коли разом з ним дістаєш безтямний страх знову опинитись на крижаному вітрі?

Невже знов дзвінок? Вона стоїть непорушно, пишучи на склі таємні знаки. Чого йому треба? Чому не дасть їй нарешті спокій?

Втіха, пекуча й темна, була у тому, щоб мовчати. Відмова солодша за згоду, надто ж, коли хочеш сказати, і крутиш собі руки, аби не зголоситись, не дати знаку. Слід мовчати, інакше слова говоритимуть тобою, і втратиш свободу, і служитимеш їм до скону. Нехай інші говорять, плетучи собі кайдани зі слів та обітниць. Тобі достатньо власних пут, і більше тобі не знести.

А все ж, чи може бути, що він нарешті збагнув її приречення? Та ні, навряд, де там… Не судилося йому переступити межі. І їй теж. Не судилося.

Дзвінок схлипує востаннє, занурюючи помешкання в більшу, глибшу ніж доти тишу.

Гаряче вино зненацька гірке, мов добірна отрута — і ятрить, і пече, і стискає, спиняючи подих. Мовби плач, але ні, вже давно, майже тисячу років, їй немає за ким голосити. І тільки дзеркало в темному передпокої сяє глузливим вищиром, бо знає усе достоту, усе, лише навпаки.

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

За чим плачуть пророки, кому відкриті часи піднесення рівно ж як і часи розори? «Чи це те місто, яке називали досконалістю краси? — питає Ірмеягу. — Що могло стати урівень з тобою? Велике, як море, нещастя твоє! Хто зцілить тебе і поверне до життя?»

Ті, хто дозволив впасти Храму душі своєї, приречені на вигнання, і немає для них тепла домівки, аж доки не прийде зцілення з-поза вищої межі неба. Що могло стати урівень з тобою. «Що» (МА) — це все, що знає людина, все, що відкриває, вивчаючи світ; «що» — це царство земне у своїй досконалості й цариця в короні своєї краси. Прийшов час, і царство піднеслося вище за храм, і храм був зруйнований, і царство не встояло. Той, хто прагнув торкнутися неба, плазує нині у поросі.

Але сказано: «Кожен день свідчить про твої колишні дні». Чи не в колишньому зцілення? Хто (МІ) поверне те, що відійшло, і з’єднає те, що було роз’єднане. Отже олам га ба, світ грядущий, — це повернення втраченого і, вкінці, повернення вигнанців додому.

Я закрию очі й проситиму — бери й веди мене, мов сліпця, бо заблукав я з відкритими очима й дарма що зрячий, не бачу перед собою дороги.

Минув вечір, спливла ніч, і Ян отримав таки свого телефонного дзвінка. Проте щастя з того йому було — ніц, а тільки клопіт, дурний і докучливий. Жалоба чи ні — а слід було дбати про пожиток, виконувати обіцянки та чинити інші марудні речі, яких чекає громада від живої людини. Він заборгував музичному журналові кілька рецензій, які наразі подарували йому добру нагоду виплеснути притаєну лють, зловтішно тавруючи кислоту та технічний спирт, що ними сочилися деякі сучасні джазові потуги.