Розділ «ЛЕКЦІЯ 5. ЛІТЕРАТУРА АНГЛІЇ. ДЖОН МІЛЬТОН»

1. Д. Мільтон — поет і публіцист.

2. Поеми "Втрачений рай" і "Повернений рай", їх ідейно-тематичний аналіз.

3. Трагедія "Самсон-борець".

1. Д. Мільтон — поет і публіцист

2. Поеми "Втрачений рай" і "Повернений рай", їх ідейно-тематичний аналіз

У 53 роки Дж. Мільтон написав поему "Втрачений рай". Через три роки — "Повернений рай" і драму "Самсон-борець".

Ще у Кембриджі він мріяв створити епічну поему, яка прославила б англійський народ. Спочатку думав написати релігійний твір. Лише досвід 50—60 років допоміг йому створити поему, адже задум набув більш конкретного національного характеру.

Твір складався з 12 пісень і містив близько 11 тисяч віршів. Поема стверджувала, що шлях страждання людства приводить до його прогресу. У центрі — боротьба сатани, пропащих янголів проти Бога — небесного "авторитету".

Сатана змушений покинути небеса і оселитися у Пеклі, де дуже важко було дихати. Але він і непереможні янголи не зупинилися і готувалися продовжити боротьбу проти Бога. Сатана вирішив нанести свій удар на краще, що було створено Богом,— Рай Земний, у якому жили перші люди- Адам і Єва. Далі сюжет розгортався у відповідності із біблійною легендою.

Заслуга Мільтона полягала в тому, що він першим у світовій літературі висвітлив образ Сатани.

Стислі й стримані рядки Святого Письма поет наснажив вільним подихом живого життя з Його яскравими барвами, чарівними звуками і рухами — від могутніх катаклізмів небесної битви янголів і сатанинського війська, створення землі і всесвітнього потопу до найніжніших дотиків і порухів у раю. Ця бароково-містеріальна насиченість динамікою рухів, звуків, кольорів, просторовими ефектами передалася й Гетевому "Фаусту".

Традиційні персонажі середньовічної містерії— Бог, Адам, Єва, диявол, янголи — набули у Мільтона нового звучання. Гріхопадіння перших людей він зобразив майже як акт прометеїзму. Єва й Адам одержимі прагненням до самостійного знання. Вища сутність людини, на відміну від нерозумної природи, могла виявитися лише у вільній волі (типова ренесансна думка), яка виражалася у вільному пізнанні світу. Ніщо не могло перешкоджати людині вільно пізнавати природу добра і зла (типова барокова думка). Так, Єва дійшла висновку, що сама її людська природа обумовила право зірвати заборонений плід з дерева пізнання. Ця жадоба пізнання, усвідомлення права на незалежне й вільне знання зробили Адама і Єву посередниками персонажів просвітницької літератури, і не в останню чергу — Фауста з твору Гете.

Мільтон ввів до матеріального плану свого твору ідею провіденціалізму — мотив, поширений в добу зміцнення ренесансних держав. У такому творі описувалася вирішальна історична подія минулого, яка приводила світ (суспільство) до сучасного його стану. Провіденціальний план поеми автор різко розвів вихідну точку подій як причину (гріхопадіння Адама і Єви) і точку зору поета-спостерігача як історичний наслідок. На відміну від "буденних пороків" у Дантовій поемі, гріхопадіння прабатьків визначало долю всього людства на землі.

Мільтона, як барокового мислителя, більше захоплювала проблема людського сумління і самоусвідомлення. Подібно до Дайте, який з погляду гуманності визнав за грішниками у Пеклі право на пристрасті, Мільтон також виправдав Адама і Єву з вищої позиції. Це позиція барокового індивідуалізму, сутністю якого було право особистості утверджувати себе в самостійному мисленні і прийнятті рішення.

Тож зрозуміло, чому так нетрадиційно для містерій втілив Мільтон образ сатани. У цьому персонажі чимало рис ренесансного титанізму. Він викликав в пам'яті шекспірівських персонажів, які у своїх монологах висловлювали глибоку образу на долю, що стала на перешкоді їхнім прагненням, і готовність їх перебороти її рішучим і зухвалим вчинком. Залежність Сатани від Бога сковувала його вільну волю в той час, як він прагнув до самостійного рішення. Цим пояснювався його бунт, спрямований проти примусу й насильства над особистістю в будь-яких формах. Це бунт самовизначення — фактично вияв барокового індивідуалізму.

Ставши самотнім, Сатана прирік себе на трагічну самотність і на страждання самотньої душі. Йому не просто примиритися з думкою, що заради самоствердження він мусив підняти руку на красу, юність, щастя. Він не просто хотів зухвало зруйнувати світлу гармонію і безтурботний спокій перших людей у Раю. Просто він не міг змиритися з тим, що ця гармонія рабського самозасліплення і спокій бездумної покори зводили людей до рівня неживої природи і зберігали, вищу владу джерело вічної нерівності. Сатана викликав у читача не тільки осуд, ай симпатію і співчуття. Таке розкриття образу Сатани було вельми далеким від матеріального канону.

Складність нерозв'язаної діалектики твору Мільтона полягала ось у чому. Поет схилявся до визнання вільної волі людини, що проявлялася у самостійно прийнятому рішенні на основі індивідуального мислення, і тут він виступав як послідовник Відродження. Однак як бароковий мислитель Мільтон схильний до визнання залежності всього сущого від незмінного і вічного світового порядку та вищої волі.

У поемі символом світового порядку, гармонії, непорушних законів Всесвіту був Бог. Він творець, суть його творчості — краса. Бог втілив в поемі античний (і ренесансний) ідеал прекрасного і гармонійного фатуму. Проте Мільтон не в змозі примирити індивідуальну вільну волю і бароковий фатум. Це надало його творові барокової напруженості, трагедійності.

Поету належила пальма першості у розробці нового жанру — так званої барокової поеми.